Таке відчуття простору й часу, історизм, дотримання відповідних координат властиве всім новелам збірки "Мозаїка" - і тим з них, де зображені екзотичні картини: "Матео Фальконе", "Таманго", "Перлина Толедо".
К. Локса назвав новели Меріме "сталевою маскою, натягнутою на вируючу людську стихію". В стримуючій позиції авторa - теж його своєрідна полеміка з романтизмом, що, як відомо, ніколи не ставив оповідача в подібне становище.
В новели П. Меріме перейшло чимало мотивів насамперед "сенсаційних" з його ранніх творів. Вбивства, дуелі, катування, спокуси, ревнощі, патологічні ексцеси тощо - всього цього письменник не зрікся, все це зажило новим життям в його новелістиці. Полеміка з романтизмом здійснювалась не шляхом відмови від романтичних колізій і романтичного антуражу, а наданням їм нового смислу, нової, зовні приглушеної, знебарвленої, деромантизованої, але, по суті, незрівнянно більшої виразності.
Новела "Матео Фальконе" - перша з опублікованих новел Меріме - була відтворенням такої неординарної "знахідки".
В основу новели покладено кілька книжкових джерел (на Корсиці, де відбувається дія новели, Меріме побував лише через десять років після її написання) - ретельно відібраних, переосмислених, підпорядкованих провідній ідеї твору. Проте цей твір Меріме - не штучне поєднання мотивів, а єдине ціле, перейняте відчуттям місця й часу. Тут немає наочного протиставлення примітивного життєвого укладу тогочасної цивілізації (подекуди воно вгадується лише в підтексті), але є виняткове вміння письменника залишатись наодинці з цим укладом, оцінювати те, що відбулось, з погляду "нецивілізованої", напівдикої, хоч і по-своєму справедливої моралі.
Місце дії - Корсика. Лише кілька дійових осіб. Але це вольові та сильні характери. Драматичний сюжет. Трагічна розв'язка. Про надзвичайний випадок розповідається з суворою стриманістю і майже протокольним спокоєм. Матео Фальконе, дізнавшись про те, що його син-підліток Фортунато з корисливих міркувань виказав поліції втікача, що переховувався в його домі, вершить правосуддя: без найменших вагань вбиває свого нащадка імені. Фабула, як бачимо, романтична. Не випадково російський романтик В.А. Жуковський залишив нам віршований переклад "Матео Фальконе", зробивши відповідний перерозподіл акцентів. Однак тлумачення теми - наскрізь психологічне: боротьба негідних почуттів - страху й корисливості - в душі юного зрадника; боротьба благородних почуттів - материнської любові і свідомості суворого обов'язку - в душі його матері Джузеппи; пригнічений стан Матео, приголомшлива сцена правосуддя. Численні "звивини душі", зіткнення суперечливих спонукань, вагання, роздуми - все те, що постає в подібних ситуаціях, - зібрано тут у єдиний клубок; він подібний до туго скрученої пружини, що у вивільненому стані дала б найбагатші переливи барв і звуків, але, постійно стримувана, лише нагадує про свою притаєну енергію. "Будь-яке почуття, - говорив Меріме в рецензії па новели д'Арбувіль, - при надто довгому його збудженні притомлюється; якби письменник розтягнув хвилюючі сцени протягом усього роману, втомлений читач зрештою втратив би інтерес до дії".
Тому новела "Матео Фальконе" позбавлена широких описів: вона спрямована до одного - думки про невідворотність помсти за легкодухість і боягузтво.
Образ Матео Фальконе - це жорстокий і справедливий, гордий і непохитний, йому чужі психологічні напівтони: "Уявіть собі людину невеликого зросту, але міцної статури, з чорним, наче смола волоссям, орлиним носом, тонкими губами, великими живими очима і лицем кольору невиробленої шкіри"; "Його вважали таким же хорошим другом, як і небезпечним ворогом…" [22: 6]. Він надзвичайно любить свого молодшого сина: "Його дружина Джузеппе народила йому спочатку три доньки (через що він був дуже злий) і нарешті сина, якому він дав ім’я Фортунато, - надію сім′ї і продовжувача роду" [22: 7]. Читач не лише виправдує його, виходячи з вимог корсіканського морального кодексу, але й не бачить можливості судити його за якимось іншим кодексом: він - людина свого середовища. Це зовсім не виняткова особистість, яка так до вподоби романтикам. І разом в тим він безконечно далекий як від руссоїстського ідеалу, так і від суспільного типу Стендаля: це не "природна людина" з її універсально-гармонійною натурою і не стендалівський герой з його чіткою класовою характеристикою. Матео Фальконе не терпить зради, тому навіть зрада рідного сина ненависна йому: "Значить, ця дитина першою в нашому роді стала зрадником" [22: 13]. Корсиканці - набожний народ, тому перед вбивством сина, батько просить прочитати молитву перед смертю. В його душі відбувається двобій любові і ненависті: "Молись!. - повторив Матео грізно" [22: 16] ; "Я зараз поховаю його. Він загинув християнською смертю. Я замовлю по ньому панахиду" [22: 16].
Прагнучи до динамічності оповіді, П. Меріме уникає довгих описів, не розповідає читачу про минуле своїх героїв, не дає ретельних характеристик. Довгі описи - це, на думку П. Меріме, метод великого роману, в якому описи служать відпочинком для читача: якби письменник розтягнув описи на весь роман, втомлений читач в кінці кінців втратив би інтерес до дійства. Меріме замінює описи дійством і передачею мови героїв, зображаючи таким способом середовище, погляди і характери героїв. Коротко розкриває письменник читачу закони гостинності і вірності своєму слову, порушення якого вважається найбільшим злочином. Так в новелі показує глибоку впевненість Матео в своєму праві голови роду судити винного: "Плач Фортунато посилився, а рисячі очі Фальконе продовжували уважно живитись на нього. Нарешті, він вдарив об землю прикладом гвинтівки, взяв на плече і пішов по дорозі до маків, крикнув Фортунато, щоб він пішов за ним. Хлопчик послухався. Джузеппа побігла за Матео і вхопила його за руки.
Але ж це - твій син, - сказала вона тремтячим голосом, пронизуючи своїми чорними очима в очі чоловіка, ніби прагнучи прочитати в його душі.
Залиш мене! - відповів Матео, - я його батько!" [22: 16].
Цими словами Меріме наділяє глибокою переконаністю Матео в правильності свого рішення, яка полягає для нього у виконанні обов’язку, у поновленні честі роду. Сухим перерахунком чисельних рухів Меріме розкриває психологічний стан персонажів. Внутрішня боротьба, яка виникає в душі Матео Фальконе, прийняття ним рішення, переконаність в його необхідності передані в ряді послідовних швидких рухів. Фальконе "вхопив" годинник, "кинув" об камінь, "розбив вщент", його очі "уважно дивились" на хлопчика, нарешті прийнявши рішення, "він вдарив об землю прикладом гвинтівки, поклав його на плече і пішов по дорозі до маків, крикнув Фортунато, щоб він ішов за ним".
Цей прийом передачі глибоких внутрішніх переживань через точне відтворення їх внутрішнього прояву характерний для більшості новел Меріме і надає їм лаконізму і динамічності.
Образ Матео - це початок тривалих роздумів Меріме-новеліста над самою природою людської особистості, що втілює в собі, здавалося б, несумісне. В ньому немає звичайного для романтичного героя самозаглиблення, самоаналізу; він не виголошує довгих сентенцій, що стали б дзеркалом його психологічного єства. Він - натура небагатослівна, людина, яка стверджує себе у вчинках, у дії. Він сильний і вірний собі. Вбивство єдиного сина відбувається не в стані афекту, а суворо, спокійно, переконано: "Фортунато зробив відчайдушне зусилля, щоб підвестися і припасти батькові до ніг, але не встиг. Матео вистрілив, і Фортунато впав мертвий. Навіть не глянувши на тіло, Матео знову рушив стежкою до свого дому, щоб узяти лопату" [22: 16]. Цей величний спокій ще більше вражає читача.
Тій самій темі "природної" - але не в руссоїстському розумінні - людини, яка подається цього разу в контрастному зіставленні з людиною цивілізованою, присвячено новелу Меріме "Таманго". Динамічний, як завжди у Меріме, сюжет новели дав змогу виразно розкритись справжнім якостям і дикуна, і "європейця".
Фабула новели дозволила письменникові зачепити так або інакше чимало проблем. Тут і критика такого ганебного явища, як работоргівля (новела П. Меріме була надрукована за півтора року до офіційної заборони торгувати африканськими неграми), і протест проти рабства взагалі ("Для скасування рабства "Таманго" робить більше, ніж риторика сотень промов", - писав М. Левайан). Все це, до речі, забезпечує злободенність "Таманго" в XX ст. 1958 року, наприклад, французька влада заборонила демонструвати в Африці і в Алжирі кінофільм режисера Джона Беррі, поставлений за новелою Меріме, побоюючись, що "багато хто з алжирців, - як писала газета "Юманіте", - впізнає себе у Таманго і його товаришах по ланцюгах". Французька письменниця Мадлен Аллейн відгукнулась на цю заборону статтею "Чи ми нащадки Французької революції?", в якій, зокрема, сказала: "Влада боїться того, що фільм: наведе залежні народи на роздуми... Чи ми впевнені, що нас ненавидять і не можемо знести на екрані вигляду негрів, котрі нападають на білих, які експлуатують, гноблять, вбивають їх?. Невже ми захочемо заперечувати будь-яке прагнення до свободи народів, що перебувають під нашою владою?".
Меріме ніби не може втриматись у звичайній для нього тональності нейтрального оповідача, даючи вихід вируючому в ньому сарказму.