Капітан Леду покликаний репрезентувати цивілізований світ. Цей пройдисвіт досить кмітливий у своїх планах і вчинках, але його дії підпорядковані єдиному - гонитві за наживою. Духовний світ його убогий і нікчемний. Своєю суттю він набагато примітивніший за Таманго.
Гнівні інвективи, спрямовані на адресу "цивілізованого" світу, не становлять, проте, основного пафосу новели Меріме. Хоч як він обурюється, спостерігаючи мерзенність буржуазного суспільства, - в новелі йдеться загалом не про нього. "Основна тема новели - не викриття работоргівлі, - слушно відзначала В.В. Івашова, - розкрити характер Таманго - таке основне завдання автора. Якщо новела й має елементи критицизму, то ці елементи в ній розгортаються не в постановці великої соціальної теми, а побічно..."
В образі Таманго відбились подальші роздуми Меріме над людською природою. Таманго уособлює первісну, дику стихію. Його людські якості, добрі й злі, не приховано брехливо лицемірною маскою, а виразно оголено. Таманго владолюбний, жорстокий, лютий, деспотичний. Він, наприклад, не замислюючись, вбиває полонених, за яких Леду відмовляється платити. Він по-своєму, не так, як Леду, корисливий, легко міняє на склянку горілки життя підвладних йому співвітчизників. Він нещадний до тих, хто йому суперечить. Цього, звісно, можна чекати від дикуна. Але дикість Таманго несе в собі і щось інше. В ній - якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення. Все це - продукт тієї ж дикої стихії, що породила Таманго-деспота. Навіть поводячись людяно, Таманго залишається дикуном. Але його властиві і суттєві людські риси, які виявляються в нездоланному прагненні героя до волі: "…замкнутий разом з іншими чорношкірими, день і ніч переконував їх на героїчну спробувати повернути собі свободу"; "Авторитет оратора, звичка рабів трястися перед ним і підкорятися прекрасно допомогли його красномовств, і негри стали квапити Таманго призначити день їх звільнення…" [22: 36] ; його спроможності відчувати нехай нестандартні, але могутні почуття, в тій гордості й витримці, що він проявив під час випробувань.
Навіть поранений він наводить жах рабам: "Він і тепер наводив такий страх, що один із них не посмів насміятись над нещастям того, хто був причиною власних мук" [22: 38]
Неосвічений розум дикуна виявляється здатним на швидкі і правильні рішення, на тонкий розрахунок, коли Таманго підіймає бунт на кораблі, злий дикунський звичай не заглушує в ньому справжнього почуття кохання, коли він, забувши про обережність, доганяє корабель, котрий відвозить його дружину, чи коли, майже вмираючи в човні з голоду, ділиться з жінкою останнім сухарем. Отже в дикості Таманго - якась лиховісна енергія, відвага, волелюбність, спритність і навіть самозречення.
В образі Таманго немає й тіні тієї чуттєвості, яку ще 1787 року побачив у неграх-рабах Бернардер де Сент-П'єр, автор "Поля і Віргінії", або тієї сентиментальності, що згодом виявиться у всесвітньовідомій "Хатині дядька Тома" Г. Бічер-Стоу (1852). Більше того, в "Таманго" відчувається внутрішня полеміка з відповідними мотивами творчості сучасних романтиків. Новела Меріме явно полемічна стосовно, скажімо, другої пісні "Острова" Байрона (1823), яка подає на новий лад стару руссоїстську тему первісної утопії. Полемічна вона і щодо "Бюг Жаргаля" Гюго, герой якого, негр, любить свою Марі палко й романтично-схвильовано, що так не схоже на болісно-сильну й гірку любов Таманго і Айше.
Протиставляючи Таманго - капітанові Леду, Меріме далекий від того, щоб вважати його носієм ідеалу або якоїсь умовної позитивності. Образ Таманго не завершує відповідного етапу художницьких шукань Меріме. Ці шукання тривали...
Майже одночасно з "екзотичними новелами" 1829 року (крім "Матео Фальконе" і "Таманго", до них належить маленька новела-легенда "Перлина Толедо", що розповідає, втім, не стільки про старовинне іспанське місто Толедо, скільки про долю його "перлини" - красуні Аврори де Варгас. "Перлину Толедо" написано на зразок іспанських оповідей. У новелі постає класичний любовний трикутник, розв’язання якого призводить до фатальної загибелі довірливої дівчини.
В листі до пані де ля Рошжаклен від 26 липня 1857 року Меріме говорив про втрачене в і XIX столітті право людини на безперешкодний самовираз. В епоху середньовіччя, відзначав письменник, "не існувало зводу законів, де записано все, чого робити не можна. Кожний діяв за власним почином. Виявлялись натури добрі і злі. Нині є лише люди обачливі, що знають звід законів і бояться його" [45: 41]. Меріме з його постійним інтересом насамперед до натури як такої прекрасно розумів, що "звід законів", який диктує норми людської поведінки, лише стримує, але ніяк не перероджує людську природу. Якщо б людині дати змогу проявитись у її справжніх якостях - а пануючі в тогочасному суспільстві закони перешкоджають цій можливості, - то, очевидно, з'явилась би людина, подібна до первісної, природної. Діючі в "цивілізованому" світі правила суспільної поведінки, що змушують людину приховувати свої негідні прагнення (і тим самим зовсім не вдосконалюють її), по суті, ворожі людській особистості - до такого висновку дедалі більше схиляється Меріме.
Саме звернення письменника до екзотичної теми, його підвищений інтерес до "нецивілізованої" особистості мав характер своєрідного протесту проти обмеження людських можливостей, проти утиску людської ініціативи. Неодноразові нарікання Меріме на здрібнення сучасних характерів, на втрату колишніх пристрастей були викликані його побоюванням переродження природної особистості. Не знаходячи в сучасному житті тих позитивних соціальних начал, які можна було б протиставити буржуазному ідеалові, гостро відчуваючи всі ознаки морального занепаду сучасника, Меріме був поставлений перед дилемою: або визнати - в певній відповідності з переконаннями Руссо - суспільний ідеал, що корениться в глибині віків, або взагалі відмовитись від шукань суспільного ідеалу. І якщо перше Меріме відкинув одразу, то до другого він, на жаль, болісно схилявся.
Отже, тяжіння до екзотичних описів було дуже характерним для перших новел, які у дійшлі до збірки "Мозаїка". Проспер Меріме вводить своїх героїв в екзотичний світ з метою мотивувати їхню винятковість. Розпочавши свій творчий шлях з екзотичних містифікацій письменник незабаром домігся у цьому великих успіхів.
Після написання "екзотичних" новел П. Меріме виношує задум твору "Взяття редуту", присвяченого, здавалося б, трохи несподіваній темі. Серед новел збірки "Мозаїка" цей твір виглядає справді незвично. Проте ніякої несподіваності в цьому, по суті, не було: новела Меріме зафіксувала чергову стадію роздумів автора над проблемами людської поведінки. Цього разу те, що цікавило Меріме - людська особистість, - було зображено у воєнних умовах.
Певна річ, психологія головного персонажа новели (його, як і інших її героїв, не названо на ім'я) проявляється у зовнішніх обставинах, і письменник не лише не ігнорує їх, але й дає їм недвозначну оцінку.
В новелі розповідається про один з епізодів Бородінської битви - взяття французькими військами Шевардінського редуту. Весь твір позначений навмисною дегероїзацією війни, дегероїзацією російської кампанії Наполеона. В цьому полягав як суспільно-політичний сенс новели (офіційна французька історіографія тлумачила Бородінську битву лише як блискучу перемогу французької зброї), так і її антиромантична спрямованість. Стендаль - безпосередній учасник наполеонівських походів - неодноразово розповідав Меріме і його друзям про винесені ним враження. "Ми любили слухати його розповіді... - згадував Меріме. - Хоробрий від природи, він спостерігав війну з цікавістю, але зовсім холоднокровно. Не будучи зовсім байдужим до великих героїчних сцен, які йому доводилось бачити, він усе ж особливо любив спостерігати смішні й безрозсудні сторони війни, і йому подобалось розповідати про них іншим. До того ж він мав величезну відразу до нестримного патріотичного марнославства... Його розповіді аж ніяк не схожі на офіційні версії подій". Створена не без впливу Стендаля, який, хоч і не був свідком взяття Шевардінського редуту, але ділився з Меріме своїми спогадами про 1812 рік, - новела "Взяття редуту" розвінчувала галасливий патріотизм урядових сфер Франції, показувала неприкрашену правду війни: безглуздість взаємного винищення солдатів, антигуманну сутність перемог Наполеона. Навіть заключну сцену новели - взяття редуту - витримано в буденних, підкреслено прозаїчних тонах: "Ми увійшли до редуту сам не знаю як. Там ми бились врукопашну посеред такого густого диму, що не бачили супротивника. Мабуть, я наносив удари, тому що моя; шабля виявилась уся в крові. Нарешті, я почув крик: "Перемога" - і, коли дим розсіявся, розгледів кров і мертві тіла, що вистилали землю в редуті" [22: 27]. В новелі немає, як того мимоволі чекаєш, фанфарних сцен, немає звичайного в подібних випадках загального піднесення, немає яскравих батальних барв. І - що особливо важливо - за всією цією тьмяністю і буденністю зовсім не криється те, про що згодом так мудро розповість Лев Толстой, - не криється "духу війська", що визначає наслідок битви.
В образі головного героя новели втілено, як уже відзначалося, роздуми П. Меріме над людською психологією. Герой "Взяття редуту", від імені якого ведеться розповідь, - не примітивна особистість на зразок Матео Фальконе або тим більше Таманго. Його не змальовано навмисним посланцем цивілізації. Герой новели - молодий офіцер, що вперше бере участь у серйозній воєнній операції. Рушійним началом його поведінки на війні є егоїстичні міркування. Вони спонукають головного персонажа не лише до воїнської доблесті, але, в разі потреби, до ризику й самопожертви. У вчинках героя легко вловлюються гельвеціанські уявлення Меріме про людські вчинки, хоч, зрештою, гельвеціанська філософія щастя на його ж прикладі розвінчується. В ньому відчутно те, що Гельвецій вважав основним стимулом кожної людської діяльності: гонор, жадоба суспільного визнання, прагнення гучної слави, заради якої він відчайдушно приховує своє природне почуття страху і ладен поділити звичайну на війні долю, аж до смерті. Тривожна атмосфера воєнних буднів не вбиває в ньому холодного раціоналізму, а лише трохи притуплює його. Небезпека не бадьорить героя, а примушує його гарячково думати, як би не постати в невигідному світлі перед іншими. З усіх почуттів, що їх звідує герой під ворожим вогнем, неодмінно перемагає самолюбство. "Самолюбство говорило мені, що я зазнаю справжньої небезпеки, тому що я справді перебував під гарматним вогнем. Мене захоплювала моя самовпевненість, і я смакував задоволення, з яким розповідатиму про взяття Шевардінського редуту в салоні мадам Б., на вулиці Прованс". Здавалося б, задоволене самолюбство героя мало принести йому заспокоєння: редут було взято. Однак весь тон оповідання свідчить про те, що заспокоєння до молодого офіцера не прийшло. Гельвеціанська філософія щастя, отже, виявилась неспроможною.