Думка про невідворотну помсту в новелі Меріме, мається на увазі, але відкрито не проголошується. І було б помилково зводити символічний образ Венери лише до цієї думки. Венера, як відомо, - богиня краси. Але в Ілльської Венери краса набуває особливого характеру, що мало чим нагадує традиційно античний. Жіноча краса для Меріме - це не лише умиротворююча чарівність обличчя і постаті, але й щось попереджаюче грізне. Венера чарівна до болю. Така краса приносить страждання. Чарівність Ілльської Венери в чомусь межує зі злістю. Багатозначний напис на статуї - "Бережись люблячої" - витлумачується автором-оповідачем цілком певно: "... Художник хотів застерегти того, хто дивиться на статую, від її жахливої краси" [28: 44]. Меріме дає читачеві підстави вбачати у Венері Ілльській якийсь універсальний, далеко не єдиний у своєму роді сенс. Ось, наприклад, які відчуття викликало в нього знайомство з нареченою Альфонса: "Вона була не лише красивою, але й чарівно принадною. Я захоплювався цілковитою природністю всіх її відповідей, а вираз доброти, не позбавлений, проте, легкого відтінку лукавства, мимоволі змушував мене згадати Венеру мого хазяїна. При цьому уявному порівнянні я запитав себе, чи не залежить значною мірою та особлива краса, що в ній неможливо було відмовити статуї, від її схожості з тигрицею, бо енергія, хоч би і в поганих пристрастях, завжди викликає в нас подив і якесь мимовільне захоплення?" (23: 33) У підкреслених нами словах те болісне, фатальне питання, відповідь на яке Меріме шукатиме все життя.
У "Венері Ілльській" мотив злої пристрасті, жорстокої чарівності - мотив, що час від часу пробивався в попередніх новелах Меріме, - залунав, нарешті, відкрито. Він дістане свій дальший розвиток в наступних новелах письменника, особливо в "Коломбі" і "Кармен".
"Коломба" - найбільший обсягом твір Меріме, що тяжіє до повісті як своїми розмірами, так і ускладненою, порівняно з іншими його новелами, дією, - була написана після чергової тривалої перерви, 1840 року, на матеріалі службової поїздки Меріме на Корсику (1839). Мабуть, жоден твір Меріме не мав за життя автора такого величезного успіху: понад двадцять прижиттєвих видань "Коломби" підтверджують це.
На відміну від першої "корсиканської" новели "Матео Фальконе", "Коломбу" Меріме написав під безпосереднім враженням, що лишило в душі письменника найпомітніший слід. Перебуваючи на Корсіці, він познайомився з Коломбою Бартолі - на той час вже літньою жінкою, - що й стала йому за прототип героїні. Втім, портрет писався з дочки Коломби - корсіканської красуні Катерини, яка запам'яталась Меріме на все життя. Ця дивна сім'я в минулому справді була причетна до жорстокого звичаю кровної помсти. На противагу героїням новел Меріме з французького життя - Матильді з "Етруської вази" і Жюлі з "Подвійної помилки", - Коломба не ворожа своєму оточенню. Тут немає протиставлення героїні її середовищу. Навпаки, всіма своїми якостями - прийнятними і неприйнятними для європейця - вона належить своєму середовищу.
Все життя героїні "Коломби" визначається і коригується суворими законами її оточення, пануючими в ньому уявленнями про честь і обов'язок. Почуття обов'язку не показане в новелі якимось прикрим забобоном, що вносить дисонанс у цільний і по-своєму складний характер Коломби; навпаки, всі її неабиякі якості - волелюбність, відвага, душевна щедрість, почуття власної гідності - немислимі поза зв'язком з її дикою, з погляду цивілізованої людини, вірністю звичаєві. Ця вірність не лише вживається з імпонуючими нам рисами Коломби, але й надає їм особливого характеру: для Коломби відмовитись від свого священного обов'язку - помсти за невинно вбиту близьку людину - означало б поставити під сумнів свою власну гідність. Те, що несумісне для європейця, - фанатична жадоба помсти і дивовижна жіночність, середньовічна жорстокість і тяжіння до домашнього вогнища, - властиве Коломбі. Вона прекрасна своєю цільністю, відсутністю тієї хворобливої роздвоєності, що так часто оволодіває духовно багатими натурами. Коломба і у великосвітському товаристві залишається людиною свого середовища, свого життєвого укладу. У ній живе втілення тієї "енергії, що, - за словами автора "Венери Ілльської", - хоч би і в поганих пристрастях, завжди викликає в нас подив і якесь мимовільне захоплення". Меріме і милується своєю героїнею, і здригається від її "чарівної жорстокості".
Якщо в "Матео Фальконе" цільності натури головного героя ніщо не загрожує, то Коломбу втягнуто в досить складну систему суспільних відносин, що можуть завдати шкоди її гармонійності. Знаменно, що вона незмінно залишається вірною собі.
Ситуація, покладена в основу "Коломби", ускладнена багатьма побічними, хоч так чи інакше з нею пов'язаними, темами, колізіями, дійовими особами. У новелі багато персонажів, багато суспільних типів. Тут знайомимось, наприклад, з представниками протилежного Коломбі світу, і насамперед - з її кровними ворогами, родиною адвоката Баррічіні, що цілком поринув у владу інтриг, хабарів, махінацій, грошей. Автор показує і європейців іншого ґатунку - батька й дочку Невілей, що, очевидно, покликані уособлювати справжню, на думку Меріме, аристократію. Лідія Невіль - романтична, екзальтована дівчина, якій набридли паризькі розваги і яка вирушає на Корсику, щоб згодом розповідати людям свого кола про зустрічі з "корсиканськими бандитами", - не викликає в Меріме особливого осудження. В ставленні до неї у автора більше поблажливості, ніж іронії. З усього видно, це - данина аристократичним захопленням Меріме. У міс Лідії немає справді глибоких почуттів, сильних пристрастей, нестримної самовідданості. її аристократизм містить у собі дещо буденно пересічне. Чарівність світської Лідії несумірна з чарівною дикістю Коломби. Якщо Коломба, котра ніколи, як виявилось, не чула імені Данте, залишається все ж глибоко поетичною натурою (вона - відома в себе на батьківщині народна поетеса), то аристократизм міс Лідії наочно спростовує і свою форму, і свою сутність. Письменник, повторюємо, не осуджує Лідії, але він не відмовляється від шукань своєрідного компромісу, що б ньому поєднувалися б самозречення Коломби з цивілізованою гуманністю родини Невілів. Наслідком таких шукань був образ брата Коломби - Орсо, чиїми руками мужня корсіканка жадає помститися за кров батька (неписаний закон вимагав, щоб виконавцем цього варварського звичаю був неодмінно чоловік). Орсо - лейтенант армії Бонапарта - людина, і яка засвоїла норми поведінки цивілізованого світу і водночас прислухається до голосу крові, тобто так і не розірвала зв'язків з батьківським, первісним способом життя. Він, європеєць, не дозволяє собі вбивати з-за рогу, як того вимагають правила кровної помсти, але він не може піднятися до рішучого захисту невинних жертв. В характері Орсо немає приголомшливих пристрастей його сестри, він досить ординарний, хоч часом і переступає грані дозволеного цивілізованим світом.
Якщо в новелах "Мозаїки" ("Матео Фальконе", "Таманго" та ін) Меріме, не ідеалізуючи екзотичного світу, все ж надає йому перевагу перед цивілізацією, то в "Коломбі" протиставлення цих світів має складніші форми. Продовжуючи пошуки ідеалу і з кожним роком зневірюючись у можливості знайти його серед "нецивілізованих" людей, автор "Коломби" показав в образі Орсо певну рівнодію між своїми первісними і "цивілізованими" персонажами. Втім, це ще не був ідеал.
У "Коломбі" П. Меріме продовжив розпочате ще в 20-і роки розвінчування романтичної екзотики. На прикладі міс Лідії він показав, як руйнуються романтичні уявлення європейця про місцевий колорит екзотичних країн. Зіткнувшись з жорстокою екзотикою Корсики, міс Лідія одразу тверезіє і переглядає свої колишні життєві уподобання.
Непоясненний, фатальний трагізм життя виявляється у П. Меріме скрізь - чи то в "культурно" витончених, як у "цивілізованих" країнах, чи то в первісно грубих, як на Корсіці, формах. До такого висновку приходить автор "Коломби".
Чергова новела П. Меріме, присвячена цього разу "французькій" темі, - "Арсена Гійо" - з'явилась в "Ревю де монд" через чотири роки (15 березня 1844 року). Її було опубліковано наступного дня після обрання П. Меріме в члени Французької Академії. Вже 17 березня в листі до Женні Дакен П. Меріме повідомляв, що "Арсена Гійо" викликає обурення проти автора: "Кажуть, що я схожий на мавп, що лізуть на дерева, і, забравшись на найвищу гілку, кривляються перед людьми". І хоч преса зустріла новий твір Меріме досить прихильно, письменник зазначав, що, якби "Арсена Гійо" з'явилась ще до виборів, його неодмінно забалотували б "Арсена Гійо" - твір наскрізь іронічний. Авторська іронія тут особливо тонка і саме тому гостра. Її об'єктом стають не відверта корисливість і цинічне лицемірство, а зовні доброзичливі якості. Новелу написано у формі звернення до співбесідника - особи жіночої статі; замилування, з яким, здавалося б, ставиться оповідач до описуваних ним подій, неухильно, крок за кроком, викривається.
В новелі розповідається про безрадісне життя Арсени Гійо - молодої жінки з багатостраждальною долею, що зробила невдалу спробу самогубства. Вона втратила матір, її залишив коханий, зрештою, Арсена опинилась на дні - поділила долю багатьох скривджених. їй не пощастило навіть у спробі піти з життя: викинувшись з вікна, вона прирекла себе па довге, нестерпне вмирання. В передсмертні дні доля послала їй багату "покровительку" - пані де П'єн. Вона, пані де П'єн, і є основною дійовою особою новели; історія з Арсеною Гійо - це лише епізод в її біографії, сповнений "добрих" справ. Якщо увага П. Меріме до Арсени непідробно співчутлива (позбавлена, втім, сентиментальності), то його ставлення до мадам де П'єн перейняте явно саркастичними інтонаціями. Співрозмовниця, до якої звернена розповідь, - з усього видно, дама з аристократичних суспільних сфер, - безперечно, мовчазно; схвалює філантропічні діяння де П'єн, і в цьому ще виразніше виявляється авторська іронія.