"Настане час, і ви знову будете себе поважати, і цим ви будете зобов'язані мені" (23: 55), - ці слова де П'єн, звернені до помираючої Арсени, розкривають лицемірний смисл її філантропії, її прагнення до самозамилування, бажання бути душерятівницею не в ім'я тих, що гинуть, а в ім'я задоволення власного "я". Спроби де П'єн втягти Арсену в лоно церкви, по суті, глибоко егоїстичні: в них відчувається прагнення безроздільно панувати над "грішницею", придушити її власну ініціативу, її індивідуальність. Філантропічні спонукання де П'єн - лицемірство не тільки перед іншими, але й перед собою. Вона не визнає навіть того, що її намір вирвати з серця своєї підлеглої любов до Макса - в минулому коханця Арсени і такого ж, як Арсена, підлеглого де П'єн - був не чим іншим, як ганебною ревністю. Цей намір, на честь Арсени, виявився марним, але в ньому добре відбилася натура де П'єн: Арсена, кохаючи Макса, знаходить в собі сили приборкати своє почуття, оскільки вона бачить зовсім "не церковне" тяжіння Макса до мадам де П'єн; великосвітська ж святенниця свідомо позбавляє Арсену останнього права вмираючої - права на людське співчуття. І якщо Арсена Гійо зовсім не лицемірить, виголошуючи відчайдушні слова: "Я не хочу робити вигляд, наче я краща, ніж я є, і я б вас обкрадала, користуючись допомогою, яку ви мені надаєте, не знаючи мене" (23: 55), - то пані де П'єн в своєму каятті: "Я роблю, надто мало добра... Я не роблю всього того, що могла б робити" (23: 55), - наскрізь лицемірна.
П. Меріме протиставляє Арсену де П'єн не як представницю демократичних верств суспільства, а як декласований життєвий тип. Арсена викликає його симпатії своєю лагідністю, незлобливістю, своїм трагічним становищем, але не тим, про що ми говоримо як про народну психологію. Вислів, що його звичайно наводить кожний, хто хоче сказати про Арсену Гійо добре слово, - "коли багатий, легко бути чесним", - не дає підстав для серйозних соціальних узагальнень: в ньому правильніше вбачати лише боязку спробу Арсени виправдати своє суспільне становище. Образ Арсени значною мірою екзальтований. В ньому немає того стверджуючого начала, що могло б успішно протистояти світові, засудженому в особі де П'єн.
Дія "Арсени Гійо", як це неодноразово підкреслено в новелі, віднесена автором до часів Карла X, тобто до періоду Реставрації. Проте злободенний смисл твору був настільки очевидним, що паризькі поборники "чистої" моралі, серед них і вороги режиму Реставрації, визнали новелу небезпечною. Меріме одразу ж завоював собі надійну репутацію богохульника, тобто сміливого критика дворянсько-буржуазної і церковної моралі.
Отже, новели 30-40-х років, своїм ідейно-тематичним змістом, своєю структурою і образним ладом тяжіють до зрілої творчості П. Меріме. Несучи в собі деякі риси ранніх творів письменника, ці новели разом з тим виявляють ознаки тієї художньої досконалості, яка ще не раз вразить читачів у наступні роки.
Прагнення П. Меріме до зображення сильних, яскравих пристрастей, цільної, безпосередньої натури, що складається в умовах "нецивілізованого" суспільства, визначило характер основних образів новели "Кармен". Іспанська тема давно привертала П. Меріме. П'єси "Театру Клари Газуль", новела "Душі чистилища", чотири нариси, невеликий цикл "Листів з Іспанії", створений під час першої подорожі до Іспанії в 1830 р. і що відобразив своєрідні риси іспанської дійсності в її найяскравіших і характерних проявах, - ось етапи, якими йде П. Меріме до створення своєї знаменитої новели.
Після "Арсени Гійо" з'явилась славнозвісна новела П. Меріме "Кармен". Опублікована 1845 року, тобто через кілька років після другої поїздки письменника до Іспанії, ця новела була задумана, можливо, ще 1830 року, коли П. Меріме вперше відвідав здавна привабливу для нього країну. В будь-якому разі, образи головних персонажів новели виникли в творчій свідомості П. Меріме саме тоді. Благородний розбійник Хосе Марія, що з такою силою і реалістичною переконливістю постав зі сторінок "Листів з Іспанії", безперечно, був першим варіантом дона Хосе Наварро, а поданий в тих самих "Листах" образ Карменсіти, дочки відомої іспанської "чаклунки" (портрет якої, до речі, П. Меріме накидав в дорожній записній книжці), чимось передував образу циганки Кармен. Що ж до сюжету новели, то в його основу ліг випадок, - його розповіла графиня де Монтіхо, - з солдатом, якого спокусила жінка. Сюжет новели і образи її головних дійових осіб, як і все те барвисте тло, на якому розгортається дія, - породження реальних життєвих вражень письменника.
"Кармен" - одне з найскладніших і в той же час надзвичайно чітких за своєю композицією творів П. Меріме. Ця велика новела складається з трьох різко відмежованих частин: перша частина - скупа і нарочито об'єктивна розповідь археолога, що випадково зіткнувся із знаменитим бандитом Хосе Наварро і його подругою, циганкою Кармен; друга частина - сповнена глибокого драматизму і пристрасності сумна історія дона Хосе, розказана ним самим; третя, завершальна частина, - етнографічна довідка про вдачі іспанських циганів і невелике філологічне дослідження про корені і граматичні форми мови цигана. Цей висновок, перегукуючись зі вступним вченим міркуванням про місцезнаходження поля битви при Мунде, відтіняє напружену схвильованість і глибокий, але стриманий ліризм центральної частини новели.
Мотив жорстокої чарівності дістав свій подальший розвиток у новелі "Кармен". "Кармен" - успішне завершення боротьби П. Меріме з романтичною екзотикою. "Ніколи ще романтику не було втілено в літературі з такою безперечною реалістичністю", - писав про новелу "Кармен" К. Локс: "Справді, побут і звичаї Іспанії подано в новелі не очима стороннього, нехай навіть добре обізнаного, спостерігача, а, сказати б, зсередини: основні картини і психологічні колізії передані одним з головних персонажів новели - Хосе, тобто тим, для кого іспанська екзотика не є, власне, екзотикою. Більш того, розповідь Хосе постійно контролюється тверезими спостереженнями вченого-етнографа, археолога, лінгвіста, нарешті" [12: 34].
Форма "оповідання в оповіданні" дозволила авторові не лише зберегти особливості національного самовиразу, не лише "зняти з себе відповідальність" за гадану неймовірність вчинків героїв і довільність їх пристрастей, але й надала творові певну документальну вірогідність. Реалістичний опис чужого побуту і чужих звичаїв у "Кармен" виявився особливо наочно Лровела стала неначе художнім підтвердженням того, про що Меріме писав з Іспанії 4 вересня 1830 року своєму другові журналісту Альберу Стапферу: "Іспанській черні властиві розум, дотепність, багата уява, але привілейований прошарок, по-моєму, нижчий від завсідників паризьких шинків і рулетки. Можливо, через те, що воно малоосвічене, йому властиві забобони й дурощі так званих "порядних" людей. Мені здається, що іспанський швець міг би зайняти найвищу посаду, а гранд в кращому разі міг би стати хорошим тореадором" [12: 40]. Милування автора "Кармен" чужим національним укладом, його гострий інтерес до психології "нецивілізованих" людей зовсім не має на собі нальоту романтичної екзальтації або сентиментально-повчальної поблажливості. Художня стихія "Кармен" неначе підкоряється відчуттям реалістичної тверезості й витриманості сюжетна структура новели Меріме - трагічне сплетіння кількох людських доль, зокрема циганки Кармен й іспанця Хосе. Вони належать до народів з культурою, що дуже відрізняє їх одне від одного: Хосе - баск, а Кармен - циганка. Тут зіткнулися дві народності і, відповідно, два погляди на світ. Моральні критерії людської поведінки, з яких виходить Меріме, оцінюючи своїх героїв, не нав'язуються апріорно, а встановлюються ними самими. Письменник не розв'язує в своєму творі питання про те, як поставився б до вчинків його персонажів представник цивілізованого світу, - він, письменник, як ніколи раніше, стриманий і безсторонній, - його цікавить, як узгоджуються ці вчинки з їх власними переконаннями і уявленнями.
В образі Кармен є щось і Венери Ілльської. Для них характерне поєднання протилежностей: чарівності і жорстокості.
Подібно до того, як мстиву натуру Коломби П. Меріме виправдав її фатальною вірністю звичаям, він виправдує і тяжкі злочини Хосе, але лише в тому разі, якщо вони не суперечать моралі його середовища. Тому такою болісною стала для Хосе необхідність в ім'я любові до Кармен зректися звичного життєвого укладу. І якщо розрив зі своїм укладом сам по собі ще не приніс Хосе безнадії й розпачу, то причиною цього стало його всепоглинаюче почуття до Кармен.
Кармен - один з найцікавіших жіночих образів не лише в творчості Меріме, але, мабуть, і в усій світовій літературі. Горда й волелюбна циганка давно вже зійшла зі сторінок твору Меріме й зажила самостійним життям. На відміну від Коломби, Кармен розлючено метиться не одному-двом своїм кривдникам, а цілому світові. Вона не виправдує тих, для кого цей світ прийнятний її ставлення до оточення показане як у прекрасних, так і в ницих, одразливих проявах. І навіть ставлення до свого ненависного чоловіка Гарсіа Кривого відбиває обидві, високу й низьку, натури Кармен. Вона прекрасна, коли прагне допомогти Гарсіа звільнитися з тюрми, вона підла, коли хоче підвести його під кулі англійців. В Кармен ціла гама пристрастей і емоцій, добрих і гидких, високих і ганебних, героїчних і жалюгідних. Але кожній з цих пристрастей вона віддається в ім’я свободи - належати собі. Це неодноразове нагадування про її національність нею і Хосе, а також ІV частина новели "Для людей її племені воля - це все", - говорить Хосе. В уста Кармен письменник вкладає такі фразу: "Калі вона народилась, калі вона й помре" (23: 69). Вона нездатна на міцну дружбу - про це свідчить її ставлення до товаришів. Вона нездатна по-справжньому любити, в цьому переконують її слова, звернені до Хосе перед трагічною розв'язкою: "Так, я його кохала, як і тебе, лише мить, може, менше, ніж тебе. Тепер я нікого більше не кохаю і ненавиджу себе за те, що кохала тебе (23: 73). Жадоба свободи - свободи бурхливої, розбещеної, неконтрольованої - надає характерові Кармен тієї внутрішньої краси, тієї дикої чарівності, що і вабить до неї, і відштовхує від неї. В образі Кармен є щось від Венери Ілльської. Згадаймо про злу красу бронзової статуї - і придивімося до намальованого автором портрета Кармен: "То була дика і дивна краса, обличчя, яке з першого погляду дивувало але яке не можна було забути. Особливо в її очах був якийсь чуттєвий і водночас жорстокий вираз, що його я не зустрічав у жодному людському погляді" (23: 73).