У романі розказана історія життя і смерті молодого красеня Доріана Грея. Багато в чому вона перегукується із історією доктора Фауста, що продав душу дияволу, із безсмертного твору Гете, а також з історією бальзаківського Рафаеля Валантена, якому дістається дивовижна шагренева шкіра, що з кожним виконаним бажанням її володаря зменшується і скорочує його життя. Хоча Доріан і залишається назавжди молодим і вродливим, його краса тільки зовнішня. Всі ж його жахливі злочини змінюють портрет, що, за Вайльдом, є "сумлінням" героя. Портрет Доріана Грея з уособлення його молодості й краси стає символом моральної деградації. "Як хробаки пожирають мертве тіло, так поро** ки Доріана Грея будуть роз'їдати його зображення на полотні", -— говорить оповідач у романі. Недаремно американський художник Іван Олбрайт зобразив Доріана на своєму відомому полотні як портрет у стилі колажу з хробаків. Портрет є центральним образом роману. Це метафора душі героя, його "щоденник", як говорить сам Доріан. Фантастичний образ портрета-сумління, портрета-душі є найреальнішим, і лють героя є, якщо згадати один з афоризмів із передмови Вайльда, є люттю Калібана, який впізнав себе справжнього в зображеному.
Доріан у гонитві за насолодою й новими враженнями втрачає будь-яке уявлення про добро і зло, про християнську мораль. Життя героя постає ланцюжком аморальних вчинків, які контрастують з його ангельською зовнішністю. Спроба поставити себе над мораллю веде до морального падіння. Спроба мати користь (чуттєву насолоду) з Краси веде до спотворення його портрета. Пияцтво, розпуста, наркотики, спілкування з покидьками суспільства приносять героєві дедалі більше насолоди, ніж милування красою.
"Учителем" Доріана стає естет і цинік лорд Генрі Уоттон. Вайльд вкладає у вуста цього героя низку своїх парадоксальних суджень. Лорд Генрі "грав думкою", він "підкидав її у повітря й перевертав її, випускав її з рук і знову ловив, прикрашав її райдужними фарбами фантазії та окриляв парадоксами". Його можна назвати ідеологом естетизму. Лорд Генрі кохається у красі, робить її джерелом насолоди. Він байдужий до того, чому бракує вишуканості, і в житті, і в смерті шукає лише красу. Він зізнається, що співчуває всьому, окрім людського горя, адже співчувати треба красі. У дусі вайльдівського естетизму лорд Генрі вважає, що "краса, справжня краса, закінчується там, де починається одухотвореність".
За словами Безіла Голуорда, цинізм лорда Генрі — поза, він говорить аморальні речі, але ніколи не чинить аморального вжитті. Але сам лорд Генрі вирішив, що йому слід стати для Доріана тим, чим Доріан став для художника. Він свідомо бажає покорити Доріана.Л душа чудового юнака буде належати йому", сказано у розділі III. Чи не нагадує його роль біблійного змія-спокусника чи гетівського Мефістофеля? Саме під його впливом Доріан перетворюється в аморального марнотратника життя і стає злочинцем. Сам лорд Генрі, до речі, говорить Доріану, що "доброго впливу" не існує: "кожний вплив уже сам по собі є аморальним". Він проповідує "новий гедонізм" і вважає, що Доріан може стати його "наочним символом". "Красиві" слова Уоттона Доріан сприймає як програму дій, реалізує їх на практиці.
Звичайно, Генрі Уоттон — це не тільки ідеолог зла і диявол Доріана Грея. У численних ситуаціях він виступає рупором ідей самого Вайльда, згадаймо хоча б його гімн красі у другому розділі: "Краса —- один з видів Генія, вона ще вище Генія... Вона має найвище право на владу і робить королями тих, хто нею володіє". А кого з читачів не приваблюють блискучі парадокси лорда Генрі: "Закоханість починається з того, що людина обманює себе, а закінчується тим, що обманює іншого"; "Між примхою і "вічним коханням" різниця лише у тому, що примха триває дещо довше"; "Чоловіки одружуються через втому, жінки виходять заміж через цікавість"; "Єдиний спосіб позбутися спокуси — Піддатись їй"; "У нашому житті не залишилось нічого яскравого, крім пороку"; "Сім смертних доброчесностей" "Єдине, про що ми ніколи не жаліємо, це наші помилки"..? Однак вважати його — чистого теоретика "нового гедонізму" — таким, що не несе провини за злочинний шлях Доріана, не можна. Є провини юридичні, але є провини й моральні. Жоден суд не зміг би засудити лорда Генрі — юридично він не скоював жодного злочину. Але його моральна провина така ж беззаперечна, як і у багатьох героїв-ідеологів у романах Достоєвського.
"Творцями прекрасного" в романі є художник Безіл Голуорд та актриса Сибіл Вейн. Вони втілюють ідею самовідданого служіння мистецтву. Наближення до правди життя веде обох до загибелі, спочатку творчої, згодом — фізичної. Причому причиною смерті обох є Доріан Грей. Трагічна загибель Безіла від руки Доріана, як і самогубство Сібіл, яку відштовхнув герой і таким чином став побічно винний у її смерті, яскравіше висвітлюють трагедію самого Доріана Грея, який, бажаючи наповнити своє існування постійним відчуттям прекрасного, домігся зовсім протилежного, зробив своє життя потворним.
За Уайльдом, життя наслідує мистецтво. Наслідуючи життя, Голуорд пише дедалі гірші полотна. Лише з позиції "мистецтва для мистецтва" він творить шедевр — портрет Доріана. Для нього краса і доброта, естетичне і етичне є неподільними явищами. Це стан душі: людина з почуттям прекрасного не може бути аморальною, отже, не потребує моралізаторських повчань. Тому він не повчає і не засуджує Доріана, закликаючи його до покаяння.
Історія Сибіл примушує згадати вислів Вайльда про те, що життя руйнує мистецтво. Наслідуючи життя (тобто своє кохання до Доріана) на сцені, актриса втрачає свою майстерність і розчаровує всіх своєю грою. Зображуючи Джульєтту, закохану героїню Шекспіра, Сибіл покохала сама і, як героїня, загинула від нещасливого кохання. Дізнавшись про її самогубство Доріан зізнається, що ридав би, якби прочитав про її смерть у якомусь романі! Це говорить не тільки про бездушність героя, але знову підкреслюєте, що мистецтво переважає життя. Недаремно лорд Генрі говорить, що на сцені "все набагато правдивіше, ніж у житті".
Роман Вайльда — характерний твір епохи декадансу. Якщо порівняти його із класичними романами XIX ст. (Стендаль і Бальзак, Діккенс і Теккерей, Достоєвський і Л.Толстой), можна помітити, що створення характерів у автора "Портрета Доріана Грея" не підпорядковано законам реалістичної типізації. Вайльд створює скоріше образи-символи. Доріан Грея — це втілення вічної молодості, Безіл — символ служіння мистецтву, лорд Генрі — виразник ідей гедонізму, актриса Сибіл — уособлює театральність життя. В романі ми не знайдемо повноправних характерів, адже Вайльда цікавила насамперед інтелектуальна гра, тонкі парадокси, словесні поєдинки. І поведінка його героїв не є соціально чи біологічно обумовленою, як у реалістів чи натуралістів, вона не підкоряється "життєвій логіці". Може здатися, що вона задана наперед автором, аби підтвердити певне судження чи парадокс. Цікаво, що Оскар Вайльд зізнавався, що якби він був критиком своєї книги, то вказав би на те, що вона "перевантажена сенсаційними подіями, і надзвичайно парадоксальна за стилем, принаймні — в діалогах".
Вайльду вдалося створити неповторний художній світ: атмосфера прекрасного і вродливі люди, довершені витвори мистецтва і блискучі висловлювання. Помітно також і інше: краса у романі нерідко перетворюється на прикрасу. Недаремно сам письменник стверджував, що "це суто декоративний роман", говорив, що "Портрет Доріана Грея" — золота парча".
Витончені казки О. Вайльда "Щасливий принц" і "Хлопчик-зірка", "Молодий король" і "День народження інфанти" були сповнені описів коштовностей і квітів, одягу і меблів. Роман "Портрет Доріана Грея" також містить чимало подібних описів. Так, Доріан, як і сам автор, колекціонує коштовне каміння. Серед інших захоплень Доріана — запахи й ароматичні речовини, музика і колекціонування музичних інструментів, вишивки і гобелени, церковне вбрання. "Я кохався на красивих речах, — зізнається сам герой, — до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із слонової кості, вишукані інтер'єри, розкіш, пишнота -— усе це дає чимало втіхи".
Значну увагу приділено у романі й одягу. Одяг, мода також були захопленнями самого письменника, який Із задоволенням писав про це. У нього є нотатки "Про жіночий одяг", "Ще кілька радикальних думок про реформу одягу", "Відношення одягу до мистецтва". І недаремно, коли Доріан хоче передати друзям свої почуття до Сибіл, він описує не саму актрису, а її вбрання: "Очей не можна було відвести від ЇЇ стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену, прибрана хлопчиком. На ній була зеленава оксамитова куртка із світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина із соколиним пером під пряжкою і плащ із каптуром".
Уайльд був також майстром інтер'єру: він полюбляє описувати великосвітські вітальні, будинки і кімнати. Натомість пейзажі у творі є наче штучними: "Небо тепер стало чисто опаловим, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло". Навіть квіти (у романі найчастіше зустрічаються орхідеї та тюльпани), які Уайльд обожнював, здаються несправжніми, штучно викоханими. І все це має своє пояснення. Письменник плекав штучну красу, тоді як від краси природної він відвертався. Мистецтво, яке для Уайльда завжди було вищім за життя, є вищим і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним, У стилі роману Вайльда можна відчути близькість до імпресіонізму. Суто імпресіоністичним є вже самий початок роману: "Густий аромат троянд наповнював майстерню художника..." Митці-імпресіоністи намагалися передати безпосередні враження через найтонші відтінки їхніх переживань, відчувань та настрою. Художні деталі відрізняються імпресіоністичною вишуканістю й витонченістю. Роман відрізняється також імпресіоністичним зображенням персонажів та їхнього оточення. Імпресіоністичне зображення в романі Вайльда виявляється у використанні письменником вишуканих найменувань запахів^ дорогоцінних каменів, музичних інструментів, тканин, кольорів. Особливо багатий подібними описами одинадцятий розділ роману. Так, із нього ми дізнаємося, що Доріан виписав із Парижа дев'ять розкішно виданих різнокольорових примірників книги, яка вразила його уяву. Кожен з кольорів відповідає настрою героя та примхам його фантазії.