Да, средь немецких князей мой князь не из самых великих,
Княжество тесно его и небогата казна;
Но если б каждый, как он, вовне и внутри свои силы
Тратил, то праздником жизнь немца средь немцев была б.
Впрочем, зачем я славлю того, кого славят деянья?
Да и подкупной моя может казаться хвала,
Ибо дал он мне то, что нечасто великие дарят:
Дружбу, доверье, досуг, дом, и угодья, и сад.
Всем я обязан ему: ведь я во многом нуждался,
Но добывать не умел - истый поэт - ничего.
Хвалит Европа меня, но что дала мне Европа?
Я дорогою ценой сам за стих заплатил.
Немцы мне подражают, охотно читают французы;
Лондон! Принял как друг гостя смятенного ты.
Только что пользы мне в том, что даже китаец
Вертеров пишет и Лотт кистью на хрупком стекле?
Ни короли обо мне, ни кесари знать не желают,
Он лишь один для меня Август и мой Меценат.
Гете і прославляє, і закликає герцога до діяльності.
У "Венеціанських елегіях" зображені ті сторони життя Італії, які не потрапили у поле зору "Римських елегій". Гете описує темні сторони життя народу.
Ця збірка цікава і тим, що тут поет відображає своє бачення французької революції 1789-1794 рр. Він водночас виступає і проти розбещеної аристократії, і боїться сили народу, звинувачує їх у знищенні законів класичної гармонії. Неабиякий інтерес становлять епіграми, в яких Гете розмірковує про поезію і мистецтво, оцінює власну творчість та її еволюцію. Ще один фрагмент великої біографії. Уже через місяць після повернення з Італії Гете знову покидає рідний дім. Разом з військом герцога він відправляється в Сілезію, де Прусія сконцентрувала війська, але воєнний конфлікт вдалося зупинити; обидві сторони підписали Рейхенбахську конвенцію про зони впливу. Гете не намагався ухилитися від участі в цьому поході. Крім деяких труднощів, він очікував від нього "багато задоволення і користі". Ось як сам поет висловився про цю пригоду: "Герцог закликав мене в Сілезію, де замість каміння і квітів я побачив в полі солдатів". Життя Гете було з повним комфортом: він жив в палатці герцога. Гете зберіг свої враження в епіграмі, в якій звучить заклик до бога війни і кохання - Марса і Купідона.
Зелен домика пол, солнце светит сквозь стены.
Над полотняной крышей резвая птичка поёт.
Конным строем взлетаем мы на силезские горы,
И на Богемии земли алчным взором глядим.
Но впереди - никого: ни врага там нет, ни врагини -
Коли нас Марс обманул, принеси, Купидон, нам войну.
(із листа Гердеру 21 серпня 1790 р)
Можливо, і справді Купідон вразив Гете. За деякою інформацією Гете захопився Генрієттою фон Лютвіц, дочкою барона Ганса Вольфа фон Лютвіца. Гете хотів із нею одружитися, хоча на той час вже був одружений неформально із Крістіною. Цього не сталося, бо батько дівчини не дозволив, мотивуючи це тим, що Гете не вистачало аристократичного походження[48]. Про цю "пригоду" поет ніколи нікому не розказував. Вперше про неї згадав у 1835 р. брат Генрієтти - Ернст в своїй біографічній книзі про Шукмана. Якщо це так, то проливається інше світло на стосунки Гете і Вульпіус, на їх безхмарне сімейне життя.
Все нові та несподівані події з’являються на обрії життя поета. Здавалося б, молодість лине до нього, щоб пом’якшити сум, в якому він перебуває після смерті Шіллера[49]. У листопаді 1807 р. його відшукала Беттіна Брентано, яка кинулася на шию поета, вдаючи закоханість. Беттіна Брентано, дочка Максиміліани Брентано, яка дізналася про листи до її матері від юного Гете. Взимку 1807-1808 років Гете потрапляє у пута захоплення до Мінхен Херцліб, якій на цей час було вісімнадцять. Серце поета загорілося пристрастю. В роботі над "Анналами" поет дає лише натяки про своє нове захоплення. У цей час в Єні популярності набув сонет. І сам Гете створив найбільшу збірку сонетів. Сонет був саме тією формою, що відбивала стан душі поета. "Так на цей раз стала доречною форма сонета", - сказав сам Гете.
Декотрі сонети не були надруковані, можливо, щоб приховати почуття до Мінхен, але ці стосунки досі залишаються таємницею. У 1808 р. він відіслав другу 6 сонетів, в яких і справді білою ниткою по чорному була описана історія одного кохання від пристрасті до відречення. Сонет спочатку називався "Прощання". У 1815. р р.
р. було опубліковано 15 сонетів, два з них, які тепер під номером 16 і 17, які відверто розказували про кохання, не були надруковані.
Коли Гете закінчив повний цикл із 15 сонетів, в його життя прийшли нові враження в особі юної дівчини Сільвії Цигезар (баронеси). Їх стосунки далеко вийшли за межі дружби. Володіючи владою захоплювати та смутити поета, молоді жінки були втіленням всього жіночого начала, в відношенні з ними мрія наповнювала простір. Згодом дівчина із сім’єю переїхала в інше місто, стосунки між ними розірвалися.
Тінь неминучої старості глибоко стривожила душу вже немолодого поета, навіяла думки про бурхливу молодість, пробудила вітри кохання у гарячому ще серці поета, що знайшло свій відбиток у ліриці, яка стала сповіддю, що приносила полегшення.
У 1795 Гете робить переклад чуттєвої поезії Фридеріки Брун "Близкість коханого".
Все в мыслях ты, когда из моря блещет
Мне солнца луч,
Все в мыслях ты, когда луной трепещет
Сверкая ключ.
1796 рік "Недоступна" - твір у стилі пастушої поезії. У цей же рік антична елегія "Алексіс і Дора", а також другу книгу елегії.
1797 "Амінт", осінь 1797-98 "Ефросіна" - в них основна тема кохання, як і у інших двох поезіях написаних 24 травня 1797 році "Відчуття минулого і кохання". Але що це? Переживання минулого, спогади, фантазії майже п’ятдесятилітнього чоловіка? [50] "Ростучий кризовий стан" - так це назвав Мейєр у своїй книзі "Гете. Життя і творчість" (1951‑1967). З 1788 Гете живе у вільному шлюбі із Уфістіною. Що про це говорили він знав.
Без сумніву тут було щось від стародавньої індійської легенди - "вільне єднання закоханих як щось божественне" (Брехт). Поезія - це втішення і відповідь заздрісникам. У його творах панує всепожираюча пристрасть. Поезія Амінт, де в образі дерева обплетеного лозою, зображені муки та насолода кохання:
Как не любить мне лозы, которой я лишь опора?
Тихо и жадно прильнув, ствол мой она обвила.
Сотни пустила она корней и сотни побегов;
Крепче и крепче они в жизнь проникают мою,
Пищу беря от меня, поглощая то, что мне нужно,
Всю сердцевину, она с ней мою душу сосет.
...
Чувствуя только ее, смертоносному рад я убранству,
Цепким узам я рад, счастлив нарядом чужим.
(Перекл.Д. Усова)
Неможливо залишити непомітною поезію "Відчуття минулого", де теж відбиті складні та сумні роздуми поета над своїм життям, причиною такого душевного стану:
Если розы зацветают,
То вино в бочонке бродит,
Если розы вновь пылают,
Что со мной, не знаю я.
Слезы льются непрестанно,
Сердце места не находит,
И тоскою несказанной
Грудь пронизана моя.
В чем печаль и в чем обида?
И ответ на ум приходит:
В этот дивный день Дорида
Пропылала для меня
(Перекл.С. Заяицкого)
Ще одна постать із "Великої біографії", яка залишила глибокий слід - Кристіана Нейман, молода актриса. Будучи директором театру Гете особливо багато займався цією дівчиною. Крістіні на той час було лише 13, їй доручили важливу роль у п'єсі Шекспіра "Король Іоан", і репетиція до неї залишилася в пам'яті Гете: Її гра в сцені, коли принца Артура хочуть осліпити (роль якого вона грала), недостатньо реально відображала стан страху, Гете сам взявся грати цю сцену, і так накинувся на дівчину, що вона втратила свідомість:
Ласково взял ты меня, разбитую, вынес оттуда,
И у тебя на груди мертвой прикинулась я.
Но наконец я глаза раскрыла и вижу: в раздумье
Ты над любимицей, друг, тихо стоишь, наклонясь,
Детски кинулась я, тебе благодарно целуя
Руки, тянула к тебе с чистым лобзаньем уста.
(Перекл.С. Соловьева)
Пам'ять минулого оживає у траурній поезії "Ефросіна"[51]. У віці пятнадцяти років Крістіана одружилася, мала двох дітей, але сталося непередбачене: вона захворіла на туберкульоз. У травні 1797 року вже серйозно хвора Крістіана грає роль Єфросіни у казці... . "Петрушка". В цій ролі Гете востаннє бачить жінку. В Швейцарії одержує новину про її смерть. "Вона була мені більше ніж в одному "сенсі"", - зізнається Гете. "У закоханих лише сльози, а у поетів рими на честь "померлих", мені би хотілось зробити щось в її пам'ять". У найближчі місяці поезія "Ефросіна", котра закінчувалася такими словами:
Рвутся струны в груди от печали; слезы ночные
Льются обильно, а там брезжит над лесом заря.
"Не було Крістіани Нойман, але залишилось те місце, де вона збуджувала у мені могутню цікавість" - говорить пізніше поет. Крістіана одна із тих юних жінок, які потім ще не раз трясли душу поета:
Сильвія фон Цегезар, Мінхен Херцліб, Ульріке фон Левецон. Що це? Вільний простір, що не заповнився навіть за роки подружнього життя, чи не на це натяки в "Амінті"? Не пробуджували чи ці зустрічі спогади про втрачені можливості - перед лицем грядущої старості, він востаннє бачить на сцені Ефросіну, 24 травня датовано "Відчуття минулого", та прощання, друга строка якого звучить:
Ты прежних песен чарой чудной
Зовешь вкусившего покой
В зыбучий челн отрады безрассудной,
Еще опаснее былой.
Елегія "Алексіс і Дора" написана теж в кольорах смутку за минулим. В той час, коли корабель пливе вперед Алексіс думками повертається у ті часи, коли не почував нічого до Дори, і пригадує коли побачив у ній свою долю, ту коротку мить перед від'їздом, коли їхні серця билися разом, тепер він кохає і є коханим, але шкодує, що освідомив це пізно: