У 1184 р. князі об'єдналися навколо Святослава Всеволодовича, великого князя Київського, і влітку завдають половцям тяжкої поразки. У полон потрапляє хан Кобяк, разом із його сином й інші хани, і сім тисяч чоловік.
Взимку 1185 року русичі знову очолені Святославом, розгромили військо половецького хана Кончака. У цій переможній виправі не зміг взяти участь Ігор Святославович, двоюрідний брат Святослава Всеволодовича. Щоб довести свою відданість справі оборони Руської землі, навесні того самого року він вирішив виступити проти половців. Цей похід і став приводом для створення «Слова о полку Ігоревім».
Про похід Ігоря Святославовича розповідають літописи. Детальніше про це йдеться в іпатіївському списку, більш скупо – в Лаврентіївському [76; 34]. Відомо, що Ігор виступив із Новгорода-Сіверського 23 квітня 1185 року разом зі своїм сином Володимиром – князем путивльським – і небожем Святославом Ольговичем. Військо йшло повільно, у складі полків було чимало пішої «чорної» раті. 1 травня, коли військо досягло верхів’я Дінця, настало затемнення сонця. У давні часи це вважалося лихим провіщанням; і серед полків знялася тривога. Утім Ігореві вдалося заспокоїти воїнів, і похід тривав.
Передові загони, переслідуючи степовиків, забрали у полон чимало ворожої сили, захопили половецькі вежі. Після першої перемоги князі вирішили заночувати серед степу.
На світанку наступного дня русичі побачили, що їх оточили половці. Половецькі лучники засипали їх смертоносним дощем стріл. Вороги відрізали русичів від води. Бій точився цілий день, не вщухав і вночі. Ігоря поранили в ліву руку і через деякий час його захопили у полон. Руські полки були розбиті.
Тим часом Київський князь Святослав знову надумав піти на половців. Ігор та його спільники своєю невдачею «одчинили» ворота на Руську землю. І знову ринулись на неї половці.
Жилося Ігорю у полоні – в половецькому стані, досить вільно. Син Ігоря Володимир ще до походу був заручений з Кончаковою дочкою. Через деякий час Ігор дізнався, що половці мають намір перебити всіх бранців. І надвечір, коли сторожа розважалася, князь непомітно вибрався з вежі і за допомогою свого половецького хрещеника втік. Незважаючи на поразку, Ігоря вітали у Новгороді-Сіверському, Чернігові й Києві.
Приблизно між 1185–1187 рр. під свіжим враженням невдалого походу на половців з’явилось «Слово о полку Ігоревім». В ньому автор звертається до Ярослава Осмомисла, князя Галицького, як до живого, а з літописів відомо, що помер він 1 жовтня 1887 року. Отже, автор про його смерть іще не знав; і тому «Слово» не могло потати набагато пізніше від цієї події. У кінці пам’ятки проголошується слава руським князям, які вирвалися з половецького полону. З-поміж них згадується Ігорів син Володимир, який, за даними літопису, повернувся з неволі восени 1188 року разом з дружиною і дитиною. Виходить, що останні рядки «Слова» написані дещо згодом.
У «Слові» не висвітлено усі подробиці походу і поразки Ігоря, як це зроблено літописцями. Його невдалий похід – це для автора лише привід, щоб висловити свої роздуми, довести своє вболівання за долю рідної землі, її народу, щоб засудити князівські міжусобиці й незгоди, які краяли вітчизну. Головна ідея «Слова» – заклик руських князів до єднання перед навалою монгольських полчищ. Цій суспільній меті, яку поставив перед собою автор-патріот, підпорядковані вся система образів і поетичних засобів твору, його композиція.
«Слово о полку Ігоревім» розпочинається своєрідним вступом-заспівом. Далі йдуть три частини. У першій автор розповідає про похід, бій і поразку Ігоря. У другій – звертається до князів, щоби ті об'єдналися і виступили за рідну землю. У третій частині йдеться про втечу Ігоря з полону. Завершується твір хвалою руським князям і дружині. Кожна частина містить багато закликів, роздумів, спогадів.
У заспіві автор міркує: як йому повести мову про похід Ігоря? Чи не піти шляхом свого знаменитого попередника Бояна? Образ цього славетного співця-поета і музики-гусляра увесь час витає у «Слові». Про нього згадується і на початку, і всередині, і наприкінці пісні-повісті. Боян, який оспівував володарів свого часу – Ярослава Мудрого, хороброго Мстислава Тмутараканського, гарного на вигляд Романа Святославовича, був настільки неповторним митцем слова, відрізнявся такою силою і розмахом поетичної уяви, що його називали солов’єм, вважали нащадком самого бога Велеса. Цікаво, що ім’я Бояна довго було відоме лише з тексту «Слова». І коли на стінах Софії Київської відкрили старовинні написи, серед них знову зустріли славетне ім’я.
Поетична манера Бояна була творцеві «Слова» близькою, він прагнув її наслідувати й робив це талановито. Автора «Слова» можна назвати учнем-нащадком Бояна. Кожним рядком твір свідчить про його поетичну фантазію, обдарованість і винятковість; і це дало йому змогу втілити свої шляхетні ідеї в оригінальні й сильні художні образи.
Мужність, героїзм, слава і честь цінуються у «Слові» дуже високо.
Почнем же, браття, повість оцю
од старого Володимира до нинішнього Ігоря,
що відточив намір силою своєю
і вигострив серця свойого мужністю;
Сповнившись ратного духу,
він навів свої хоробрі полки
на землю Половецькую
на землю Руськую [57; 7][1]
Ігор і його спільники пішли на половців, бо прагнули «собі честі, а князю – слави». Безслав’я для князя – гірше від смерті. Слава перемог руських воїнів – ці слава всієї Руської землі. Поразка ж принесла не лише горе і страждання, але й зневагу.
Про першу переможну сутичку з половцями автор говорить коротко, лише повідомляючи, що захопили воїни гарних половецьких дівчат, золото, паволоки, оксамити. Ігор не взяв собі нічого, тільки бойові знамена ворога як символ своєї перемоги.
Але вирішальна битва була ще попереду. Наближення її замальовується тривожними образами стихій. Криваве побоїще провіщають криваві зорі, з моря сунуть чорні хмари, в яких трепечуть сині блискавиці, щоб затьмарити чотири сонця – чотирьох князів. Поява незліченного половецького війська розгортається у широченну панораму. В цьому безвихідному оточенні виявляють свою велику мужність князь Всеволод, усе військо русичів у нечуваній для тих часів биткві:
З рання до вечора,
з вечора до світу
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи харалужнії
у полі незнаємім,
серед землі Половецької (19)
Та сили були нерівними. Тяжку поразку руських полків автор зображує засобами народної поетики як бенкет:
… тут кривавого вина недостало;
тут пир доконали хоробрі русичі:
сватів попоїли
і самі полягли
за землю Руськую (19)
Автор «Слова» досконало знав історію свого народу, його минуле й сучасне, життя і помисли князів, прагнення простого народу. Тому серце його болить через поразку і смерть руських воїнів, і він увесь час шукає причини цього всенародного нещастя. Він перериває свою розповідь про Ігорів похід, щоб згадати давні міжусобиці й одного з головних призвідців князівських чвар – Олега Святославовича, якого з гіркою іронією перейменовує в Гориславича. В міжусобицях руських князів люди гинули так само, як і в битвах з чужими ордами. Гинув народ, нищилися плоди його мирної праці. Горе розлилося по Руській земілі:
Тоді, за Олега Гориславича,
сіялося й виростало уособицями,
гинуло добро Даждьбожого внука,
в княжих крамолах віки вкоротилися людям (19)
Серед князів лише Святослав київський зображений далекоглядним державним діячем. Незадовго до походу Ігоря саме він зумів об’єднати руські сили і «наступив на землю Половецьку», «як вихор, вихопив» із залізних полків половецького могутнього хана Кобяка і кинув його у свою гридницю. Слава цієї перемоги дійшла до німців, італійців, греків і чехів.
Друга частина поеми розпочинається тим, що на боярській раді Святослав розповідає про свій тривожний сон. Із болем і сумом дорікає він Ігореві та Всеволоду за їхній вчинок, тужить за ними. І тут же з тяжким докором кидає іншим князям, зокрема Ярославу чернігівському, могутньому, але нерішучому, що не бажають допомагати йому в боротьбі з чужинцями. Автор підхоплює «золоте слово» Святослава, закликає виступити за Руську землю, відплатити за поразку Ігоря. У «Слові» проходить» ціла галерея князів: Всеволод Юрійович володимиро-суздальський, рязанські князі Глібовичі, князь Рюрик Ростиславович і його брат Давид смоленський, Ярослав Осмомисл галицький, Роман, князь галицький і волинський, його спільник Мстислав т інші. Автор підкреслює, що доля кожного русича – і князя, і ратая нерозривно пов’язана з долею всієї Вітчизни. Тому головним героєм твору є вся велика Русь, як земля, так і народ. Од краю і до краю – від синього моря до північних боліт, од Волги і до Карпатських гір. Волга і Дунай, Дніпро і Дон, Сула Двіна, Рось, Стугна, Немига; Київ і Новгород, Новгород-Сіверський і Чернігів, Тмутаракань і Полоцьк, Курськ і Переяславль, Сурож і Корсунь, Галич і Римів – це ріки і міста, де відбувалися ті чи інші події. У «Слові» оживає далека історія, що переплітається із тогочасністю. Автор згадує Буса, князя антів, предків східних слов'ян, який загинув іще у 375 р.; веде мову про Володимира Святославовича, який помер 1015 р.; і тут же звертається до своїх сучасників, які жили в 1187 р.; можливо, слухали «Слово» з вуст самого творця. Цей надзвичайно широкий обсяг «Слова» у просторі й часі викликає разючий художній ефект: невелика за розміром пам'ятка справляє враження монументального, грандіозного твору.
Третя частина «Слова» починається знаменитим «Плачем Ярославни», який багато в чому нагадує народні голосіння. Серед сурових і мужніх воїнів з’являється руська жінка, дружина Ігоря. Ніби продовжуючи заклики автора, вона з мольбою замовлянням звертається до могутніх стихій і сил природи. В тяжкому особистому горі оплакує вона не лише свого чоловіка. Образ Ярославни стає символом, який крізь віки сяє своєю моральною силою і чистотою. Ярославна належить до найшляхетніших і найпоетичніших жіночих постатей усієї світової літератури.