Ми тільки можемо припустити, чи глибоко співець князя Ігоря поділяє язичницьку віру та суєвір’я народу, але, в крайньому разі, ми твердо можемо говорити про його віру в чарівне. Більше того, він відноситься до чародійства без будь-якої підозри і навіть з пошаною. Декілька раз він називає Бояна, свого вчителя, «віщим» поетом. Це слово, яке пізніше мало значення «мудрий» і навіть «пророчий», означало згідно з давніми документами – «чарівний».
Отже, звертаючись до язичницького минулого як давньоруського минулого (тобто до часу утвердження єдиної і могутньої давньоруської держави) та з тривогою вдивляючись у горизонт майбутнього, на якому вже чорніють грозові хмари та татаро-монгольські навали, автор «Слова» робить спробу перекинути місток з минулого в майбутнє так, щоби поставити (призовом до єднання всіх руських князів навколо священного для східних слов'ян Києва) на дорозі татаро-монгольських поляків надійний захист.
Використання для реалізації цієї задуми художніх і світоглядно методологічних засобів мови, звернених до минулого, сучасного та майбутнього, призводить на сторінках «Слова» до зустрічі минулого і майбутнього, зустрічі двох епох, встановленню «зв’язку часів».
2.2 Світоглядно-філософський зміст поеми «Слово о полку Ігоревім»
У зв’язку з вивченням «Слова» склався цілий науковий напрям, який об’єднує учених і дослідників з багатьох країн світу – представників літературознавства, лінгвістики, фольклористів, істориків, славістів. Кількість публікацій, присвячених цій пам’ятці, текст якої складається з десятка сторінок, налічує багато тисяч назв. На тлі тієї величезної споруди, яку звели вчені різних галузей знання у ході вивчення «Слова», недостатнім виглядає внесок істориків вітчизняної філософської і релігієзнавчої думки у дослідження видатної пам’ятки культури. «Як це не дивно – відзначав Д.С. Лихачов, – «Слово о полку Ігоревім» менш за все вивчалось як явище культури свого часу – в зв’язку з тодішніми естетичними уявленнями, з уявленнями середньовіччя про світ і суспільство, естетичними поняттями і таке інше» [28; 40].
Автор «Слова» не так описує події, як розмірковує з приводу того, що сталось, демонструє саме світоглядну позицію, на тлі якої оцінюються той чи інший факт, подія, особа. У цьому розумінні розглядувана пам'ятка уособлює не лише глибину мислення невідомого генія, її творця, а й стає типовим репрезентантом філософських уявлень своєї епохи [14; 50]. Отже, аналіз «Слова» дає можливість наблизитись до розкриття сутності світоглядних уявлень його творця, а тим самим і до поглибленого вивчення духовної культури тієї яскравої епохи, яка породила цю пам’ятку.
Вивчення «Слова» спрямовує нас не до пошуків контрасту видатної пам’ятки з епохою, на ґрунті якої вона зародилась, а до виявлення ліній зв’язку з культурою, в контексті якої й формується спосіб бачення світу, переживання дійсності її автором. В.С. Горський зауважував: «Слово» – органічний продукт того культурного універсаму, що породив його. Разом з тим – це видатна пам'ятка своєї епохи і, як така, своїм неповторним обличчям, індивідуальними ознаками, вона вирізняється серед інших творінь давньоруської культури. Органічне поєднання індивідуальності автора і обличчя універсаму, втіленого в «Слові», становлять одну з відмітних його рис. Останнє, гадаємо, і є ключем до розкриття специфіки світоглядного змісту цієї пам’ятки культури» [14; 50].
Історія не знає витворів людини, котрі не мали б відбитку бачення світу, властивого соціальному середовищу, культурі, в лоні яких вони з’явились. Внутрішня суперечливість, неоднозначність «Слова» – своєрідний зліпок культури Київської Русі, яка не була однозначним монологом усталених норм, а характеризувалась поліфонією світоглядних позицій, на перетині яких і виникають значні пам’ятки цієї культури, що зберігають притаманне їй багатоголосся.
Видатний витвір культури виступає в історії не лише репрезентантом своєї доби, а й органом самокритики культури, що його породила, оскільки розвиває закладені в ній потенції не тільки до можливих, а й до неможливих (як для цієї культури) меж. Йдеться про так звані «граничні» (ті, що виникають на грані, на зламі епох) творіння культури, де є й зародки нового етапу культурного прогресу. Такі творіння неминуче приречені на внутрішню суперечливість. Але цінність зазначеної суперечливості набагато більша за послідовну, несуперечливу обмеженість. Адже завдяки творам з цією властивістю реально здійснюється прогрес в культурі людства. Саме такою видається суперечливість «Слова о полку Ігоревім».
Світ «Слова» сповнений відлунням різних голосів, звуків, які й утворюють тло, що промовляє про близькість твору до усної стихії.
Загальновідомий високий статус слова в суспільній думці Київської Русі. Згідно з панівними на той час світоглядними уявленнями, слово цінується не лише як найперша і найвагоміша матеріалізація думки, а й фактор, що повною мірою визначає сутність людини. Народи відрізняються однин від одного саме ознакою мови. Найбільш значущим фактором, що зумовлював єдність слов’янських народів, на думку літописця, була їхня мовна спільність. Слово осмислюється як важливий засіб спілкування не лише між людьми, а й зі світом «потойбічним».
Давня культура слов'ян, яка базувалася на родових відносинах, була принципово орієнтована на усне слово. Ця культура становила ґрунт, на якому зростала духовність Київської Русі. Разом з тим з Х ст. в межах давньоруської культури суттєвим компонентом, що впливав на її зміст, виступає християнство.
Християнський світогляд ґрунтується на релігії писання й пов’язаному з ним культом книги. Отже, він орієнтований на культуру писемного слова. Характеризуючи особливості середньовічної культури, що розвивалась під визначальним впливом християнства, дослідники підкреслюють, що «психологічна атмосфера навколо грамотності, пафос грамотності, умонастрій старанного «писця», грамотія-переписувача, що виявляється зненацька і в найнатхненнішому поеті, і в найглибшому мислителі – це загальні риси всього середньовіччя» [14; 52].
Культурі Київської Русі в цілому, за всієї властивої їй шаноби до книги і книжності більшою мірою притаманна принципова орієнтація на слово-сказ, слово, яке звучить, яке можна почути. І в цьому – важливе свідчення того істотного впливу, який справив на панівний в тогочасній культурі стиль мислення народний світогляд східних слов'ян, що протистояв привнесеному із зовні, централізовано насаджуваному християнському світорозумінню. Давалась взнаки розвинена культура усного слова, якою відзначається суспільне життя Київської Русі. Отже, притаманна «Слову о полку Ігоревім» орієнтація на звук, на слово виголошене і почуте виявляється однією з типових однак, що простежується в багатьох пам’ятках давньої писемності. Вона засвідчує орієнтацію на слово, звук як засіб спілкування, встановлення зв’язку людини з навколишнім світом.
Притаманне «Слову» спрямування на людський смисл зображуваних подій зумовлює ще одну його особливість. Автор твору не стільки прагне розповісти про невдалий похід Ігоря, скільки скористатись з нього для повчання щодо належного способу життя. Це зумовлює виразне етичне спрямування авторської концепції в цілому, яке виявляється характерним продуктом давньоруської культури. Адже цій останній притаманна своєрідна етизація всього кола світоглядно значущих проблем, що перебували в центрі уваги діячів Київської Русі. Йдеться не просто про переважання інтересу до проблем етики порівняно з іншими проблемами, а про відсутність взагалі «етично нейтральних» сфер в картині світу, осмислюваного крізь призму уявлень про космічний конфлікт добра і зла [14; 54].
Тому не дивно, що в «Слові» значне місце належить етичній проб лематизації, обґрунтуванню етичного ідеалу, який репрезентує світоглядну позицію автора твору. Йдеться, звичайно, не про якусь загальновизнану морально-етичну позицію, спільну для всіх класів і верств давньоруського суспільства. Такої позиції тоді вже не було і не могло бути. Етичний ідеал, уявлення про достойний спосіб життя, представлений в давній писемності, яскраво демонструє свою залежність від класової позиції носія певних поглядів, від його належності, до тієї чи іншої суспільної верстви.
Автор «Слова» належить до числа найбільших спільників князя. Він, можливо, виходець із середовища «княжих співців», що й зумовлює політичне й світоглядне спрямування його позиції, в тому числі і в сфері моралі. Єдина політична реальність, яку бачить автор «Слова», – це феодально роздрібнена держава. В межах цієї ситуації співець Ігорового походу й шукає шляхів до збереження єдності держави. Вихід, природно, пов’язувався із сподіваннями на добру волю князів руських, на те, що вони не житимуть за принципом:
Сказав – бо брат брату:
«Се моє, і те – моє теє».
І почали про малеє – «се великеє» мовити
і самі на себе крамолу кувати (21)
а лишатимуться вірними тим моральним засадам, які забезпечують єднання, союз і взаємодопомогу під час спільних дій проти ворога в ім’я свободи і процвітання землі Руської: в умовах відсутності виразних факторів, що забезпечували б економічні і політичні підстави до єдності держави, головні сподівання покладались на моральне виховання «хороших» князів-рятівників і оборонців Руської землі.