Точні вказівки на роки починаються в «Повісті минулих літ» з 852 р., оскільки з того часу, як затверджує літописець, Русь згадується в «грецькому літописанні»: цього року на Константинополь напали київські князі Аскольд і Дір. Тут же приводиться хронологічне викладення - відлік років, що пройшли від одної до іншої знаменної події. Завершує викладення розрахунок років від «смерті Ярославлі до смерті Святополчи» (тобто з 1054 по 1113 р.), з якого виходить, що «Повість минулих літ» не могла бути складена раніше початку другого десятиліття XII ст.
Далі в літописі йдеться про найважливіші події IX ст. - «покликання варягів», похід на Візантію Аскольда і Діра, завоюванні Києва Олегом. Включена в літопис оповідь про походження слов'янської грамоти закінчується важливою для загальної концепції «Повісті минулих літ» твердженням про тотожність «словенської» і руської мов - ще одним нагадуванням про місце полян серед слов'янських народів і слов'ян серед народів миру.
У подальших літописних статтях розповідається про княження Олега. Літописець приводить тексти його договорів з Візантією і народні перекази про князя: розповідь про похід його на Царьград, з ефектними епізодами, поза сумнівом, фольклорного характеру (Олег підступає до стін міста в турі, що рухається під вітрилами по суші, вішає свій щит над воротами Константинополя, «показуя перемогу»).
Ігоря літописець вважав сином Рюріка. Повідомляється про два походи Ігоря на Візантію і приводиться текст договору, укладеного російським князем з візантійськими імператорами-співправителями: Романом, Костянтином і Стефаном. Смерть Ігоря була несподіваною і безславною: за порадою дружини він відправився в землю древлян на збір дані (зазвичай дань збирав його воєвода Свенелд). По дорозі назад князь раптом звернувся до своїх воїнів: «Йдете з данню домові, а я воз'вращюся, похожю і ще». Древляни, почувши, що Ігор має намір збирати дань повторно, обурилися: «Аще ця в'вадіть вовк (якщо повадиться вовк) у вівці, то виносити все стадо, аще не убьють його, тако і це: аще не уб'ємо його, то вся ни погубити». Але Ігор не послухав застереження древлян і був ними убитий.[1, с.51-53]
Ольга тричі помстилася древлянам за смерть чоловіка. Кожна помста відповідає одному з елементів язичницького похоронного обряду. По звичаях того часу небіжчиків ховали, поклавши в туру; для небіжчика готували лазню, а потім його труп спалювали, в день поховання влаштовувалася тризна, що супроводжувалася військовими іграми.
Захоплено зображає літописець сина Ігоря - Святослава, його войовничість, рицарську прямоту (він ніби то заздалегідь попереджав своїх ворогів: «Хочю на ви іті»), непримхливість в побуті.
Після смерті Святослава між його синами - Олегом, Ярополком і Володимиром - розгорілася міжусобна боротьба. Переможцем з неї вийшов Володимир, що став в 980 р. єдиновладним правителем Русі. [2, с.69-71]
У розділі «Повісті минулих літ», присвяченому князюванню Володимира, велике місце займає тема хрещення Русі. У літописі читається так звана «Мова філософа», з якою ніби то звернувся до Владимира грецький місіонер, переконуючи князя прийняти християнство. «Мова філософа» мала для староруського читача велике пізнавальне значення - в ній коротко висловлювалася вся «священна історія» і повідомлялися основні принципи християнського віросповідання.
Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами знову розгорілася міжусобна боротьба. Святополк - син Ярополка і полонянки-черниці, яку Володимир, погубивши брата, зробив своєю дружиною, убив своїх звідних братів Бориса і Гліба. У літописі читається коротка розповідь про долю князів-мучеників, про боротьбу Ярослава Володимировича зі Святополком, що завершилася військовою поразкою останнього і страшною божественною відплатою.
Останнє десятиліття XI ст. було повне бурхливими подіями. Після міжусобних воєн, призвідником і неодмінним учасником яких був Олег Святославич, князі збираються в 1097 р. в Любече на з'їзд, на якому вирішують відтепер жити в світі і дружбі, тримати володіння отця і не робити замах на чужі долі. Проте відразу ж після з'їзду відбулося нове лиходійство: волинський князь Давид Ігоревич переконав київського князя Святополка Ізяславича в тому, що проти них замишляє зло теребовльський князь Василько. Святополк і Давид заманили Василька до Києва, полонили його і викололи йому очі. Подія ця потрясла всіх князів: Володимир Мономах, за словами літописця, нарікав, що такого зла не було на Русі «ні при дедех наших, ні при отцих наших». У статті 1097 р. ми знаходимо докладну повість про драматичну долю Василька Теребовльського.
Короткий огляд композиції «Повісті минулих літ» показує складність її складу і різноманітність компонентів як за походженням, так і по жанровій приналежності. У «Повість», окрім коротких порічних записів, увійшли і тексти документів, і перекази фольклорних переказів, і сюжетні розповіді, і витяги з пам'ятників перекладної літератури. Зустрічається в ній і богословський трактат - «мова філософа», і жітійна по своєму характеру розповідь про Бориса і Гліба, і патерикові легенди про Києво-Печерських ченців, і церковне похвальне слово Феодосію Печерському, і невимушена історія про новгородця, що відправився погадати до чарівника [5, с. 398-408].
Якщо говорити про історизм «Повісті», то слід підкреслити, що художнє узагальнення в Стародавній Русі будувалося в основному на основі одиничного конкретного історичного факту. Майже всі події прикріплені до конкретної історичної події або конкретної історичної особи. Як відомо, Стародавня Русь протягом IX-X ст. з неміцного племінного союзу перетворилася на єдину ранньофеодальну державу. Походи київських князів Олега, Ігоря і Святослава ввели Русь в сферу європейської політики. Тісні дипломатичні, торгові і культурні відносини Стародавньої Русі з її південними сусідами - з Болгарським царством і особливо з найбільшою державою Південно-східної Європи - Візантією підготували грунт для ухвалення християнства. Що і знайшло віддзеркалення в «Повісті». Очевидно християнізація Русі потребувала корінної перебудови світогляду; колишні язичницькі уявлення про походження Всесвіту, про історію людського роду, про предків слов'ян були тепер знехтувані, і руські книжники гостро потребували творів, які висловлювали б християнські уявлення про усесвітню історію, давали б нове, християнське тлумачення світоукладу і явищам природи.
Характеризуючи літературу Київської Русі, Д.С.Ліхачев відзначає, що вона була присвячена в основному світоглядним питанням. Її жанрова система відображала світогляд, типовий для багатьох християнських держав в епоху раннього середньовіччя. «Староруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет - світова історія, і ця тема - сенс людського життя».
Відзначимо також високу громадянськість і патріотизм даного літературного пам'ятника. Патріотизм староруської літератури пов'язаний не тільки з гордістю авторів за Руську землю, але і з їх скорботою з приводу понесених поразок, з прагненням напоумити князів і бояр, а деколи і із спробами їх засудити, порушити проти гірших з них гнів читачів.
Розділ ІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»
Аналіз літератури з питання історії появи «Повісті минулих літ» показує його діскусійність в науці. Разом з тим, у публікаціях про «Повість» підкреслюється історичне значення літопису для історії і культури України. Вже в самій назві «Повісті минулих літ» міститься відповідь на питання про призначення літопису: щоб розповісти «откуда є пішла Руськая земля, хто в Києві нача первєє княжиті, і откуда Руськая земля стала єсть». Іншими словами, повідати про руську історію від самого початку її і до становлення православної держави під збірною назвою Руська земля.
Розкриваючи питання літописної термінології, І.Н.Данілевський писав, що традиційно літописами в широкому сенсі називають історичні твори, виклад в яких ведеться строго по роках і супроводжується хронографічними (річними), часто календарними, а іноді і хронометричними (часовими) датами. По видових ознаках вони близькі західноєвропейським анналам і хронікам. У вузькому сенсі слова літописами прийнято називати літописні тексти, що реально дійшли до нас, збереглися в одному або декількох схожих між собою списках. Але наукова термінологія на думку Д.С.Ліхачьова в літописних матеріалах значною мірою умовна. Це пов'язано, зокрема, з «відсутністю чітких меж і складністю історії літописних текстів», з «текучістю» літописних текстів, що допускають «поступові переходи від тексту до тексту без видимих градацій пам'ятників і редакцій». До теперішнього часу «у вивченні літописання використання термінів украй невизначено». При цьому «всяке усунення неясності термінології повинне грунтуватися на встановленні самій цій неясності. Неможливо умовитися про використання термінів, не з'ясувавши перш за все всіх відтінків їх вживання у минулому і сьогоденні», вважає Ліхачьов.
На думку М.І.Сухомлинова «всі руські літописи самою назвою «літописів», «літописців», «повістей временних' лет'» і тому подібне викривають свою першопочаткову форму: жодне з цих назв не було б їм пристойно, якби в них не був час кожної події, що позначався, якби літа, роки не займали в них такого ж важливого місця, як і самі події. В цьому відношенні, як і в багато інших, наші літописи схожі не стільки з письменниками візантійськими, скільки з тими літописами, які велися були відвіку, з VIII століття, в монастирях Романської і Німецької Європи - незалежно від історичних зразків класичної старовини. Первинною основою цих анналів були пасхальні таблиці».