Увесь час у творі змішується святе із мирським, містицизм з чуттєвістю. Як зазначає Літвак, герої знаходять «інстинктивну еротичну двозначність у святих місцях». Так, для прикладу, у монастирі монахинь – августинок, у якому герої ховаються, вдаючи з себе одружених, Брадомін і Нінья Чоле проводять свою «першу шлюбну ніч».
Проте, окрім сюжету, повного неймовірних любовних пригод, «Сонати» є справжнім витвором мистецтва. Це стосується багатої мови. Вона є повною чудових описів, які вражають своєю чуттєвістю і красою. Передусім, це помітно у «Весняній сонаті», де Марія Росаріо порівнюється з твором мистецтва: «Марія Росаріо плакала в тишині, і світилася красою і чистотою, ніби Мадонна… Тоді мені згадалися старовинні картини, бачені мною велику кількість разів у давньому монастирі в Умбрії, прерафаелівські картини, які намалював у своїй усамітненій келії невідомий монах, закоханий у безхитрісні дива, з яких постає легенда про королеву Туринхії.»
Далі звернемося до характеристики Маркіза літературознавцями. Зокрема О. Пронкевичем і Х. Ортегою і Гасетом. Пронкевич називає його «фемінізованим» Дон Хуаном [1:144]. Передусім автор розглядає «Літню сонату», оскільки за його словами в ній найпослідовніше і досить проблемно представлено чоловіка – переможця, чоловіка – завойовника. Тут начебто маємо справу з Дон Хуаном, який перебуває, принаймні зовні, в найвищій фазі свого егоїзму.
«Місце подій «Літньої сонати» Мексика, колишня колонія Іспанії. Новий континент змальований майже як екзотичний локус із руїнами давніх цивілізацій і дикою природою де існують лише бандити, нерозвинені індіанці і створені для кохання жінки, яких білі авантюристи беруть у полон. Маркіз де Брадомін прибуває туди з метою забути своє нещасливе кохання і, на перший погляд, поводиться там як справжній колонізатор, якому далекий край мусить підкорятися, як слухняна жінка, на тій підставі, що він білий представник розвиненішої цивілізації. У своїй історії про стосунки з Нінья Чоле Брадомін – наратор проводить паралель між власними любовними пригодами і завоюваннями Америки. Вона – ацтекська принцеса, яку він бере силою, а маркіз де Брадомін – один із конкістадорів, які раніше на кілька століть прибули до Нового Світу, аби приєднати його до Іспанської корони. Час від часу йому подобається пригадувати свою іспанськість і називатися лицарем. Він уявляє себе шукачем пригод з Естремадури, який підпалює свої кораблі.
Проте не можна не помітити, що лицарсько–конкістадорська риторика не завжди підтверджується вчинками персонажа. Взагалі поведінку маркіза де Брадоміна з «Літньої сонати» важко назвати прикладом лицарства або героїзму, адже він не бездоганний взірець такої риси традиційного чоловічого комплексу чеснот, як хоробрість. В епізоді з індіанцем, який кидається на нього з ножем, маркіз де Брадомін відверто називає себе боягузом. Під час бійки він захищає себе якось хаотично, а потім взагалі непритомніє, що, очевидно, й рятує йому життя. У сцені з іншим персонажем Хуаном Гусманом маркіз де Брадомін справді виявляє хоробрість, але головну бійку з основним його суперником Дієго Бермудесом він просто проспав, а Нінья Чоле сама повернулася до маркіза. В одному з коментарів він зізнається ще в одній антигероїчній рисі – слабкодухості, яка більше пасує романтично налаштованій дівчині, ніж Дон Хуану. Він критикує себе за слабкодухість, на яку прирік себе своїм розніженим життям і яка протягом усього життя чинить йому прикрість. Далі він себе порівнює зі святим, який впав з алтаря й ходить по землі з розбитою головою.» [1:145]
Також О. Пронкевич вказує на занадто велику чуттєвість маркіза. Це автор пов’язує з тим, що вихований він був жінками і тому насолода стала смислом його життя. Його мета – не завоювання земель чи розбудова держави, а відкриття все нових і нових плотських радощів. Якщо маркіза де Брадоміна і можна назвати лицарем, то лише лицарем чуттєвості. Ще на початку твору фантазує, якого успіху міг би досягти, якби був жінкою.
Відомий іспанський діяч культури Хосе Ортега і Гассет пише у своїй статті «Літня соната Рамона дель Вальє–Інклана», що тілесне кохання і ненависть нерозлучно злиті у героях твору. В творі є сторінки, що напевне коштували автору тижнів праці над словом і його розташуванням, тижнів нескінченних перестановок і змін. Він, без сумніву, багато попрацював, щоб навчитися правильно розташовувати слова, щоб прикметники набрали особливої сили і пружності.
Проте стаття Ортеги і Гассета в більшості присвячена автору «Сонати» і його творчому таланту, тому повернемося до теми курсової, до образу маркіза де Брадоміна.
«Весняна соната» показує нам початок любовних авантюр маркіза, тут він зустрічає своє єдине справжнє кохання, як сам Брадомін зізнається. Це Марія Росаріо, дівчина, що готується стати черницею. Ця дівчина справді чиста душею, навіть не може допустити думки про земне кохання до чоловіка. Маркіз бачить в ній справжнього янгола. Проте, на мою думку, його поведінка не змогла б причарувати жодну дівчину. Спочатку наш Дон Хуан кидається на нещасну, вбиту горем після смерті батька Марію Росаріо із зізнаннями в обожнюванні, згодом починає її переслідувати і до того всього застрибує до неї у спальню через вікно, через що дівчина втрачає свідомість. А потім безсоромно поводить себе з її матір’ю, вдаючи, ніби нічого не сталося.
Водночас з цим, маркіз де Брадомін називає своїм духовним наставником Казанову. У своїй розмові з дівчиною він говорить, що теж мав одну дуже добру подругу черницю і що їх стосунки були дуже близькими. Але бідна дівчина не розуміє про що йдеться і сприймає цей факт досить позитивно. Крім того, протягом всього твору герой згадує про свої пригоди з жінками, отже, можемо стверджувати, що він був впевнений в собі і крім того володів якимись секретами зваблення жінок. Адже вже з початку твору читач дізнається, що він був некрасивим. У поведінці Марії Росаріо помітні відтінки легкої закоханості в Брадоміна, адже вона червоніє кожен раз як бачить його і уникає його спеціально, щоб не піддатися спокусі. Можливо, її привабила сентиментальність маркіза.
Дон Хуана приваблює хворобливість і нечестивість цього забороненого кохання, що народжується у найбільш непідходящий момент. Як зазначає Самора Вісенте, особистість Дон Хуана проявляється тут більше всього. Адже він не відчуває ніяких сумнівів перш ніж почати залицятися до чистої незайманої дівчини.
Події «Літньої сонати» розвиваються на мексиканських землях у першій половині XIX століття. У ній переважає тропічна атмосфера, світло, колір і музика.
Брадомін відвідує Мексику для того, щоб забути своє нещасливе кохання. Але, щойно приїхавши, він зустрічає жінку, що нагадує йому ту, яка його так розчарувала. В цьому випадку вже не маркіз відіграє роль спокусника, її переймає на себе Нінья Чоле. Вальє–Інклан ще раз зображає збочене кохання, додаючи до всього інцест, адже креолка виявляється дочкою Брадоміна.
У екзотиці Гарячої Землі читач може спостерігати декілька жорстоких сцен. Касальдуеро зазначає, що «людська сутність ідентифікується з природою: дії людини подібні чи до урагану, чи до бурі, лінивий період».
«Осіння соната» переносить читача до вологої галісійської осені, що описана автором з винятковою красою. У цьому творі, як і в інших, бачимо, що Вальє–Інклан шукає у своїй рідній Галісії «старовинних чеснот раси, її минулих ідей і вірувань» (Віланова).
Дія відбувається в палаці Брандесо, куди Хав’єр прибуває, щоб провести з Кончою її останні дні. Автор створює «хворобливу» атмосферу. З перших моментів читач знає, (адже Брадомін повідомляє нам про це) що дівчина померла. Коханець відчуває якесь нездорове задоволення, спостерігаючи за тим, як на жіночому обличчі проявляються сліди смерті. Слабкість, блідість Кончі притягують його до себе як магніт. Свої останні години дівчина проводить у вогні кохання, хоча і відчуває, що це гріх і її бере сором при згадці про її благочестиву мати. Вальє–Інклан вдається до детальних описів тіла дівчини, душа якої незабаром його покине.
На противагу Брадоміну у творі з’являється паж Флорісель, який навчав свисту птахів Кончі і приносив їй квіти. Дама насолоджується компанією цього персонажа, він здається їй героєм, зійшовши зі сторінок казок про фей і чарівників. Між ними двома існує цілий всесвіт, відкритий лише їм.
«Осіння соната» вважається найкращою з чотирьох. Видавництво Планета надрукувала її у своїй збірці «Найкращі сучасні романи».
Події «Зимової сонати» мають місце у країні Басків під час останньої карлістської війни.
Брадомін, далеко вже не молодий, приїхав до Естрельї, де знаходився двір Карлоса VII. Тут він з’являється поважним паном, який користується королівською довірою. Такого престижу він набув, героїчно борючись на полі війни.
У цьому випадку ми вже не бачимо єдиного кохання. Дон Хуан відчуває потяг до двох жінок. Це графиня Антоніета і Максіміна, жінки, що дуже відрізняються одна від одної. Поруч з розбещеною поведінкою маркіза, жінки навпаки прагнуть до очищення. Графиня жертвує своїм щастям для того, щоб присвятити себе покійному чоловіку, котрого завжди ненавиділа. Це одна з вальє – інкланівських жінок, які поєднують в собі гріх і благочестя. Скромниця Максіміна покінчує життя самогубством після першого поцілунку. Вона хоче забрати з собою страшну таємницю: дівчина кохає Брадоміна, який насправді є її батьком.