Одна з найчастіше вживаних барв у палітрі майстра новелістики — іронія, така типова для романтиків [8;c.321].
У портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, як і в подробицях опису, звучить іронічний тон — відкрито чи у підтексті, весело чи в'їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна і ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонаукиі псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може бути у нього всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати, як один із засобів гумору.
Однією з найхарактерніших особливостей творів По є їхня таємничість
Він уміє випарувати настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього увесь арсенал прийомів романтизму й готики. Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум — найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опинилися в лабетах своїх всемогутніх ворогів.[10;c.147].
З'являються грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, — це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща і невблаганна.
Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу "чортик суперечності", примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.
У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою збирається незбагненний страх, розв'язується вельми матеріалістично, хоча й не просто.
Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у "Довгастому ящику", "Сфінксі", "Чорному коті", таке розкриття таємниці жахливого привида, який мучив героя у "Похованих живцем".
Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд з такими складними філософсько-містичними творами, як "Месмеричне одкровення", "Повість скелястих гір", "Ангел дивовижного", де матеріалістичного пояснення немає або, як здається, і не може бути. Це типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з іншого—логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього — це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.
Слово містифікація згадувалося вже не раз. І не випадково. В Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій, зухвалих "розіграшів". Один з них увійшов в аннали нью-йоркської преси. Оповідання "Історія з повітряною кулею" було надруковане в газеті "Сан" там, де друкувалися повідомлення про реальні сенсації. Вибух ентузіазму з приводу перельоту через Атлантику на повітряній кулі (а відбувалося це на світанку повітроплавання) важко собі навіть уявити. Аж поки вийшов наступний випуск, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував газету, жадаючи нових звісток. [6;c.98-103].
В іншій містифікації — оповіданні "Фон Кемпелен та його відкриття" серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото.
Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. "Американські романтики... відчували безмежну схильність надавати життєподібність своїм найфантастичнішим вигадкам... Едгар По був першим, кому спало на думку "досягти цього, використовуючи наукові принципи" (Ю. Ковальов).
Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з'являється в автора "Історії з повітряною кулею" на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведених вище прикладах, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, які письменник вигадав, або у назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні "Як писати Блеквудську статтю" або в його продовженні "Трагічне становище". Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж' дусі. Так що твір "геніальної письменниці" Псіхеї Зенобії (а точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора "Блеквуда", підозріло нагадує (звичайно, в іронічному плані) такі оповідання самого По, як "Лігейя", "Чорт на дзвіниці" або "Провалля і маятник".
Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів ніби підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи, яким науковим, суворо логічним був розум письменника, важко позбутися підозри в іронічній містифікації.
Талант По такий щедрий, що він розкидав безтурботно зерна нових ідей і художніх форм, ніби не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі. Серед тих, хто чогось навчився у нього, можна назвати Бодлера, Брюсова, Бальмонта, Блока, в одному ряду, а в іншому — Марка Твена, Стівенсона, Анатоля Франса, Герберта Уеллса, а ще Оскара Уайльда, Артура Конан Дойля і багатьох інших.
З роками і десятиліттями скарбниця творчості американського генія не вичерпується, вона стає ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, проникненнями у таємниці світу і людської душі, художніми відкриттями.
2.2 Риси характеру головних героїв у детективнихоповіданнях Едгара По
Едгар По був фундатором детективного жанру, створивши низку його класичних зразків. У трьох відомих новелах По – «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» і «Викрадений лист» діє «наскрізна» постать – С.Огюст Дюпен, створений уявою письменника. Дюпен - не поліцейський, не детектив, а любитель, який безпосередньо не бере участі в розслідуванні злочину, проте допомагає його розкрити завдяки невблаганній логічності, аналітичності свого розуму. Дюпен точно оцінює все обставини злочину, його характер, причини, умоглядно вистежуючи злочинця. Дюпен – посередник таких образів світового детективу, як Шерлок Холмс (у А. Конан Дойля) та інспектор Мегре (у Ж. Сіменона).
"Убивство на вулиці Морг" є кращим з добутків детективного характеру. Автор навмисно вводить у назву два французькі слова "Rue Morgue", створюючи атмосферу таємничості й кошмару, - слово "morgue" зі значенням "морг" було вперше вжите в англійській мові в 1821 г., і вчасно появи новели було ще неологізмом. По вишиковує новелу у відповідності зі своїми поетичними принципами: у ній немає нічого випадкового, кожний епізод, кожна деталь підлегло однієї мети - розкриттю злочину. Усе служить ефекту впливу на душу читача [3;c.147].
Дюпен крок за кроком відновлює картину злочину, а читач слідом за оповідачем може робити також свої висновки. При цьому дійсна картина проясняться тільки в самому кінці з розповіді матроса - хазяїна орангутанга й свідка вбивства. Тим самим По досягає ефекту, що робить необхідний вплив на читача. Загадка розгадана, але відчуття жаху залишається, тому що жах корениться саме у фатальному збігу обставин, у безглуздості цього дивовижного вбивства. По, як і у всіх своїх новелах, залишає якусь частки недомовленності: за рамками розслідування Дюпена залишається історія мадам Л'еспане і її дочки.
Так і залишається незрозумілим, навіщо їм незадовго перед смертю знадобилося забирати гроші з банку й уночі їх перераховувати, але ж саме світло у вікні й послужив причиною нападу на них мавпи.
У новелі "Таємниця Марії Роже" Дюпен по газетних публікаціях відновлює не тільки картину смерті дівчини, але й історію її життя. Але вбивця так і не знайдений, лише з'ясовується, що це був моряк - шанувальник Марії, з яким та збиралася бігти. Дюпен - той тип героя, якого в принципі не цікавить кінцева мета розслідування, йому цікавий сам процес і - доказу можливості розгадки будь-якої таємниці. В "Викраденому листі" нам теж так нічого й невідомо про зміст листа, головне - як Дюпен його виявив і викрав. Банальна логіка, яка, що саме співвідноситься з тим, що По називав винахідливістю, при всій витонченості методів, які пускає в хід префект поліції, не здатна знайти листи.
Для Дюпена - власника бездоганного аналітичного мислення, це не становить праці. Логіка зводиться По в розряд мистецтва, оскільки саме за допомогою мистецтва можна осягти механізми людської психіки. З'єднання наукового підходу й романтичного світогляду становлять невід'ємну рису поетики Е.А. По як письменника.[11;c.238].
Завдяки "оригінальному складу розуму" Огюст Дюпен, герой інших розповідей, знаходить розв'язки, у пошуках яких безрезультатно б'ються кращі розуми паризької поліції. Для нього "дарунок аналізу служить джерелом насолоди". За допомогою дедуктивного методу Дюпен розкриває таємницю "нечуваного вбивства", що відбувся на вулиці Морг, виявляє захований лист, де його ніхто й не думав шукати, - на самому виді, прямо під носом у детективів. По щедро ділиться із читачем задоволенням від дедуктивного методу й посміюється над префектом поліції, коли той сам заявляє, що від поета до дурня недалеко. Дюпен не сперечається, але між іншим зауважує, що й сам колись грішив рифмоплетством.