З перших сторінок свого твору автор звертає увагу на те, що змінилися часи, змінилися й звичаї ,,...в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люде... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше у землю нашу старовину і новину і поховати її навіки...“ [1; 155].
На душі героїв опускаються чорні хмари – символ Російської імперії, яка заперечує будь-яку індивідуальність: чи то особистісну, чи то національну [33; 31].
Значну частину роману займають дві повчальні історії, які беруть початок з того самого ,,місяця липня 183... року“ і йдуть паралельно, часом переплітаючись. Нечуй-Левицький ніби зіставляє-протиставляє двох своїх героїв, ,,охмарених“ дійсністю. Вони й справді дуже несхожі, просто-таки контрастно відмінні один від одного - туляк Степан Воздвиженський і черкасець Василь Дашкович. Що є в одного, того зовсім позбавлений інший. Деспот, пияк, нечупара, ,,груба й дика натура“, авантюрист, зарозумілий, байдужий до книжки великорос, який одного разу спалює збірник українських пісень, - це Воздвиженський. Він безцеремонна, груба натура, прагматик, позбавлений високих ідеалів, бездуховна людина, яка скрізь переслідує тільки власні матеріальні інтереси. Політичні симпатії пристосуванця С. Воздвиженського цілком збігаються з настановами колоніальної політики царського самодержавства. В його образі О. Білецький бачив ,,прямого попередника тих чорносотенних київських професорів, які особливо розповсюдились на кінець XIX і початок XX століття“ [4; 356].
Дашкович же - навпаки: тихий, охайний, охочий до знань, цілеспрямований. Малюючи портрет Василя Дашковича, українця, якому довелося жити в одній кімнаті з Воздвиженським, письменник підкреслює його ,,черкаську“ козацьку породу: „високий, рівний, з дужими плечима, з козацькими грудьми, з розкішним темним волоссям на голові...Його погляд , виявляючи розум і тяму, був твердий, спокійний. Рідко траплялось бачить таке лице, де одразу можна було б примітити думи, й розум, і завзятість“ [1; 158].
В українському літературознавстві від часу появи роману і, власне, до сьогоднішнього дня побутує погляд на Дашковича як на людину пропащу, кабінетного вченого-схоласта, що, закохавшись у мертву науку, розірвав свої зв'язки з народом і життям та не приніс ніякої користі батьківщині.
Одним із перших, хто звернув увагу на образ Дашковича, був О. Кониський. У статті „Коли ж ви ясниться? (За проводом роману „Хмари“)“ він указав на відірваність Дашковича від сучасної йому філософії. На думку критика, Дашкович є якоюсь чудною людиною, бо не розуміє, що любов до „науки для науки“ нічого не варта. Дашкович, вважав Кониський, натура мізерна, без характеру, нікчемна [15; 767]. Всупереч О. Кониському, О. Огоновський вважав, що Дашкович - віддана своїй справі людина: „се був собі філософ, що відчахнувся від своєї народності більше задля своєї науки“ [21; 353].
Як правило, у своїх судженнях критики й літературознавці спираються на присуд самого автора, що Дашкович ,,втопив всіх своїх, відбив їх від народу“ та начебто марно прожив життя: „Я заблудився в дорозі й дітей своїх завів в якісь нетрі та гущі, одбив їх од свого народу, не передав їм навіть рідної мови,., симпатій до рідного краю, до народу“ [1; 337]. ,,Ця думка, - зазначає П. Хропко, проступає не тільки в авторських оцінках персонажа, а й подається через сприймання його Павлом Радюком, який зрозумів, що марно загинув талант і просвіта ,,вченого чоловіка“ [32; 5].
Таке ,,спрямлення“ характеру Дашковича, на нашу думку, не відбиває справжнього авторського погляду на героя вже в самій вихідній його настанові як антипода Воздвиженському. У житті це натура цілісна, шукаюча, поетична, здатна до глибоких роздумів і переживань (можливо, тільки занадто делікатна і внаслідок цього поступлива).
Як вчений, Дашкович допитливий і ерудований, невтомний шукач істини, своєрідний максималіст у науці, який, перш ніж зайнятися безпосереднім вивченням свого народу, прагне збагнути закономірності світового розвитку, історію слов'янства. Дашкович, на відміну від Воздвиженського, людина непрактична, філософського складу розуму. До того ж, справедливо зазначає сам автор, стоячи на твердих історичних позиціях, не було тоді (в 30-40-ві роки XIX ст.) ні навкруги його, ні в його самого матеріалу для правдивої широкої думки та широкого погляду“ [9; 32].
Об'єктивно письменник показує Дашковича як національно свідому людину, залюблену в історію України, в її мову, народ, в її поетичну природу. Життя простолюду, сільські краєвиди, рідна мова пробуджують у ньому бажання послужити народу, і він береться за збирання пісень, мріє про те, що народна поезія ,,може розвиваться в самостійну літературу, книжну поезію...“. Якщо Воздвиженський цілком байдужий до своєї Тули, то Дашкевичу притаманні патріотичні почуття.
Про щирість намірів ученого, які через суспільні обставини того часу не були практично втілені, свідчать і його душевні гризоти від усвідомлення відсутності саме практичної діяльності. Однак без ,,батька“ Дашковича не було б і Павла Радюка як представника нового покоління „дітей“ - народолюбців й українофілів, про що, наприклад, свідчить таке авторське твердження: „Не в одну голову запала крапля світу й думок од його лекцій, не одна голова стала світліша й ясніша“ [1; 199].
Схоластика й мертвечина, імітування ,,науки“ - це якраз справа Воздвиженського, який читав (у буквальному розумінні цього слова) лекції студентам за старими пожовклими шпаргалками, виготовленими ще в стінах духовної академії.
У цілому образ Дашковича змальований письменником із великою симпатією як людини, близької йому щирою любов'ю до України.
Перші сім розділів роману віддано саме цим персонажам. Степан і Василь одружуються на сестрах - Марті й Степаниді, доньках купця Сухобруса. Воздвиженський, який колись пихато заявляв, що жінка коло нього „буде ходить навшпиньках“, досить швидко потрапив „під Мартин черевик“. Розвіюються й ілюзії Дашковича. Його мрії про „тиху, добру, як голубка, і співучу жінку“ розбиваються вдрузки. Сестри виявилися „дуже впертими“ і ласими на гроші.
Письменник малює печальну картину людського ярмарку суєти і марнославства, за якою в одному з епізодів сумно спостерігає „праотець Ной з синами з картини“. Отже, в романі „Хмари“ з'являється одна з центральних для письменника тем - тема занепаду душі, що потрапляє в полон жадібності й егоїзму.
Степана Воздвиженського змальовано переважно в сатиричному ключі. Завдяки своєму безмежному нахабству і пронирливості він стає ... професором (чи радше - гope-професором!) академії. Як персонаж Воздвиженський досить швидко вичерпує себе і зрештою сходить зі сторінок роману.
Значно цікавіший авторові Василь Дашкович, його еволюція, метаморфози, хай навіть і вельми прикрі. Талановитий учений, людина, якій зовсім не чужі патріотичні почування, професор Дашкович поступово стає „пропащою силою“. Його приваблюють слов'янофільські ідеї - і він дедалі більше відходить від свого природного українства, перетворюється в кабінетного вченого, якого східна філософія цікавить більше, ніж Україна. Україна згасає в ньому, так само й він згасає для України.
Цю сумну історію автор роману завершує моторошною картиною, що постає у сні Дашковича, який приїздить до рідного села і застає замість батьківського дому порослу бур'янами руїну. У тому страшному сні все довкола починає раптом провалюватися в землю - батьківська хата, церква, гора, люди, садки... Ставки розливаються й затоплюють село, а з ним - і самого Дашковича...
За свідченням сучасників письменника, прототипом цього Нечуєвого героя був професор Київської духовної академії Памфіл Юркевич (1826-1874) - філософ, чиї лекції із захопленням слухав свого часу і студент Іван Левицький, досадуючи згодом, що той у 1861 р. переїхав до Москви, де став викладати в університеті... Історія Юркевича досить типова, отож жалкування І. Нечуя-Левицького з приводу вимушеного „донорства“ українців, які віддавали свій талант іншій культурі, мало історичні мотивації...
2.2 Павло Радюк - представник нового покоління української інтелігенції 60-70-х років XIX ст. в романі ,,Хмари“
Павло Радюк – син небагатого дідича з Полтавщини, студент Київського університету. Із дитинства Павло перебував у вирі народного життя - ,,аж сама мати побачила, що має вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями“ [1; 282]. Він призвичаївся до народної мови, знав сільське життя, пісні та обряди. І хоч навчання в київській гімназії начебто й вивітрило з нього ,,слід української національності й мови“, усе це відродилося в душі Радюка в університеті під впливом нових європейських ідей: „Європейська просвіта, європейські ідеї - все те заразом наплило в його голову, зачепило всі його думки. Він разом хотів усе те прикласти до життя свого народу й України“ [1; 285].
Європейська освіта виробила в Радюка широту поглядів на життя, аналітичний підхід до дійсності. Він бачить, що всі сфери життя українського народу (національні права, соціальний уклад, культура, мораль) пригнічені тяжким пресом державного деспотизму. У суспільстві панує груба, темна сила, а все добре й слабе терпить: ,,ми глухі, сліпі й німі“ [1; 291]. Простий народ бідує, село має багато темного, бо туди ще „не прийшов світ науки. Не народ, а „якусь здавлену череду писарів та ханських лакеїв готує тепер школа на Україні“ [1; 422]. В обшарпаній, занедбаній сільській школі „учителює“ ,,захожий солдат“, „який з презирством ставиться до хохлів“.
Неосвіченість, деморалізація, винародовлення й денаціоналізація спотворюють душу доброго й поетичного народу, в середовищі якого з'являються такі декласовані типи, як Терешко Бубка, котрий не тільки уникає будь-якої праці, пиячить, а й зрікається свого народу, своїх батьків і рідної мови. І хоч Радюкове „ходіння в народ“ пов'язане ще не з реальною допомогою, а з пізнанням народу, воно спростовує поширену в літературознавстві думку, згідно з якою герой І. Нечуя-Левицького не знає життя народних мас, із кола яких він не виключає і міський люд. Радюк бачить, що народ у своїй темноті й забобонності полишений на самого себе, а „просвічені верстви“ байдужі до його бід і потреб. Його вражає й обмеженість, затурканість провінційного панства, серед якого він сподівався ширити свої прогресивні ідеї.