Виступаючи проти деспотизму в усіх його проявах, проти „солдатчини“, „кадила й кропила“, всіляких забобонів (віри у відьом, знахарок, які лікують „виливанням на лопаті“),, породжених відсутністю освіти, Радюк проголошує: „Нам не треба балакання; не треба слів, а треба діла!“ [1; 293]. Радюк - натура допитлива, товариська, енергійна, котра відчуває в собі велику силу й завзятість, така, що „перетрушує“ увесь уклад життя, переглядає погляди своїх батьків і дідів.
На відміну від кабінетного вивчення абстрактної „слов'янської душі“ українофілом Дашковичем, Радюк намагається свої ідеї „прикласти до практичного життя“ [1; 285]. Виходячи з власної культурницької програми, Радюк організовує читання лекцій для народу, пропагує заборонену літературу (Ренана, Бюхнера, Прудона, Фейербаха), популяризує „Кобзар“ Т. Шевченка, записує українські народні пісні, пропонує заснувати в Києві недільні та вечірні школи. Радюк щиро вболіває за поневолену Україну, бажає бачити її вільною та щасливою: „Овіяний духом поезії і пісень, неба, тепла, квіток, він неначе бачив душею свою Україну, свою дорогу Україну майбутнього часу. Вона вся вставала перед ним, гарна, як рай, чудова, як дівчина першої пори своєї краси, вся засаджена садками, виноградом і лісами, вся облита ріками й каналами, з багатими городами і селами“ [1; 304]. Такі ж мрії про краще майбутнє, думається, міг висловити й сам письменник. Думки про світле майбутнє України з'явились у Левицького під впливом поезій Шевченка (зокрема „Ісаії. Глави 35“, яка друкувалася в журналі „Основа“ і яку, певно, читав Левицький, ще будучи студентом Київської духовної академії). До речі, саме цей уривок, де герой твору проголошує своє бачення ідилічної України, вилучався цензурою як тенденційний, а весь ідейний зміст роману вважався українофільським.
„Новий герой“ іноді явно виявляє свою безпосередність, обмеженість („І од чого почати? І за що взяться?“), але у своїх пориваннях герой вірний своєму народові: ,,В його душі була мета, ясна й проста - народ й Україна“ [1; 304].
Наївна віра Радюка в те, що звільнення від національного та соціального гніту принесе поширення знань і просвіти („Це одно і єдине джерело, звідкіль поллється світ на Україну: просвітність і наука“), почасти пояснюється характером суспільної діяльності письменника, адже, як справедливо вказував О. Білецький, ,,нові люди“ І.Нечуя-Левицького певною мірою є рупорами ідей самого автора“ [4; 359].
Програма Радюка, відзначав О. Білецький, ,,при всій своїй абстрактності, була прогресивна (навіть батько його, живучи в атмосфері застійного провінційного побуту, відчув, що ,,в синових словах є щось нове й правдиве“ [1; 295]). Однак покоління „батьків“ (товариство Платона Дуніна-Левченка), яке колись цікавилося новими ідеями, виявилося сьогодні просто нездатним підтримати просвітительську програму Радюка („Було знать, що ці нові питання“ не цікавили їх анітрошечки. Ці пани були якісь пасивні й байдужі до тих тогочасних справ“ [1; 325], а реакційні кола (від духовенства, казенних професорів типу Воздвиженського, мадам Турман де Пурверсе до кар'єриста Кованька й київських чиновників) відчули пряму небезпеку появи Радюка, окресливши його „драконом“ і „революціонером“.
„Після 1863 р. – писав О. Білецький, - реальним Радюкам доведеться нелегко – їх висилатимуть з України“ [4; 358]
Отже, змальовуючи життя інтелігенції, І. Нечуй-Левицький переконливо доводить, що ті, хто повинен нести просвіту в народ, відірвані від життя. Письменник-реаліст помічав розбіжності між гаслами й ділом інтелігенції, суперечності між теорією і практикою життя. Усе це стало об'єктом осудження в романі „Хмари“.
Симпатизуючи українофілу Радюку, митець бачить безрезультатність його зусиль, у цьому проявляється реалізм письменника. Не можна осуджувати Радюка за те, що він не підноситься до ідеї боротьби за суспільні ідеали, тим більше вважати його творчою невдачею письменника у створенні ідеалу „нової людини“.
Висновки до розділу 2.
В романі ,,Хмари“ письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції: Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін-Левченко.
Змалювання в романі рутини і міщанської обмеженості старшого покоління, поверховості і навіть легковажності молоді передає складність і без того несприятливої обстановки на Україні у 40-50-ті роки, коли важко було здійснювати навіть обмежену культурницьку програму.
В образах Дашковйча і Воздвиженського простежується формування інтелігенції старшого покоління. Вони нібито протилежні, а насправді подібні, судячи з результативності їхньої громадської та виховної діяльності. Адже обмежений до примітивності, прямолінійний, грубий, відвертий реакціонер і рутинер Воздвиженський навряд чи мав істотний і дійовий вплив на молодь, а Дашкович, захопившись давньою філософією і фактично відійшовши від потреб сучасного громадського життя, також не зміг згуртувати навколо себе передову слов'янську і зокрема українську молодь, яка протягом певного часу тягнулася до нього як до обдарованого демократично настроєного професора.
Картини екзамену і ,,п'ятниць“ у Дашковича, особливо слов'янського вечора, є найпоказовішими щодо позиції письменника в зображенні старшого покоління. Відповідна характеристика дається і Київській академії того часу, яка ,,стояла дуже низько і не давала нічого для мислі“. Ні академія, ні університет у 40-50-ті роки не створювали належної атмосфери в громадсько-культурному житті України.
Молоде покоління в романі, представлене образами Радюка, Кирила Кованька та Дуніна-Левченка, теж не залишає надій і сподівань: Кованці бракує міцних переконань, принциповості, він скоріше ділок, торгаш, а Дунін-Левченко, потомок заможного дідича, недостатньо ініціативний.
Зображуючи Радюка у стосунках з представниками різних соціальних верств – з селянами, дрібним панством, старим українським дворянством, професурою, студентами – письменник досягає багатосторонності його розкриття.
Автор роману показав також ідейне розмежування у середовищі української інтелігенції, коли частина її ставала опорою буржуазно-поміщицького ладу (Воздвиженський, Кованько), хоча і не досяг належної глибини у його зображенні.
Як правило, погляди головних героїв роману виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах – практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більш того, ентузіастичний герой, злякавшись осуду місцевих панів, негайно від’їжджає на Кавказ.
І. Нечуй-Левицький звернувся також до змалювання представників різних суспільних верств і прошарків українського суспільства. Більшість образів твору постають як індивідуалізовані характери. Роман має історико-пізнавальну і художню цінність і становить певний етап у створенні великих епічних творів в українській прозі.
ВИСНОВКИ
За результатами дослідження ми дійшли висновку:
Тема інтелігенції в творчості І. Нечуя-Левицького вперше з’явилася в повісті ,,Хмари“. У письменника складається цілісна програма діяльності ,,нових людей“, відмінна від концепції подібного героя в російській літературі, для якого не існувало проблеми національної. Успіх ,,нових людей“, за Нечуєм-Левицьким, можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоутвердження. Звідси і сама назва першого ідеологічного твору Нечуя: хмари - символ національного гноблення, символ темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прибічників російського царизму.
Твір має досить широку тематичну основу: патріархальне життя українського купецтва, київського міщанства, духовенства, міської буржуазії, так званих освічених кіл суспільства (викладачів духовної академії й університету), система народної і вищої освіти в Україні та ін. На цьому тлі й у різних взаєминах із представниками інших суспільних верств і кіл соціальне вирізняється діяльність інтелігентів-українофілів.
Ідеологічна запрограмованість повісті помітна в компонуванні зображуваних сторін дійсності. І. Нечуй-Левицький будує твір на контрастному зіставленні життєвих картин і ситуацій, на протиставленні поглядів і переконань представників протилежних груп, різних поколінь, на показі суперечностей між ,,батьками“ і ,,дітьми“.
У повісті ,,Хмари“ художньо змальовано історію двох поколінь інтелігенції: 30-40-х і 50-60-х років на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин, початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формуються нації, гостро постають питання національної культури.
Кожен герой І. Нечуя-Левицького має реальну основу. Керуючись принципом ,,чого нема в житті, того не може бути і в літературі“, письменник, однак, не просто „списував з натури“, а шукав явища й постаті, які представляють певний тип особистості, сформований конкретними суспільними обставинами.
Уже з перших сторінок твору письменник на прикладі духовної академії показує, як у житті України запанувало грубе, експансивне великоруське державне начало, яке не розуміє й не визнає чужих звичаїв і традицій. Висунувши провідною ідеєю в повісті протистояння й опір національному гнобленню, державній політиці ,,обрусєнія“ в усіх життєвих сферах і виявах, автор шукає дієвих і можливих у тих умовах засобів боротьби та здорових національних сил.