Тема самотності любові пронизує весь роман Толстого. Їй присвячено й історію відносин Анни та Олексія Вронського. Любов цих молодих людей була приречена на загибель з самого початку твору. Цьому коханню передує недобрий знак – смерть людини під колесами поїзда. Це прототип смерті героїні, загибелі кохання. Отже, історія кохання – перетворюється в історію про загибель цього почуття.
У тому фатальному вагоні, де вони зустрілися, Вронський відчув непереборне бажання подивитися в очі Анни, заглянути в глибину її душі: “Вона стояла перед ним прекрасною, вишуканою леді, граційною і ніжною. Її сяючі очі, які здавалися темними від густих брів, уважно, ласкаво зупинилися на його обличчі так, ніби вона визнавала Вронського для себе. Так, ніби залишок чогось переповнював її єство, що аж проти волі відбивався то в сяйві його погляду, то в посмішці”[17,71].
Анна йшла, опустивши голову, обличчя її сяяло яскравим блиском. Але це сяйво було невеселим – воно нагадувало страшний блиск пожежі серед темної ночі. Це і є образ–символ кохання Анни до Вронського. Воно освітлювало життя героїні вогнем, у якому Анні судилося згоріти.
Ту близькість, яка виникла між Анною та Вронським, Толстой зображує як вбивство. Вронський – вбивця, Анна – його співучасниця. Це тіло, яке він позбавив життя, було їх любов’ю, першим періодом цього почуття: “Він взяв від мене все, що міг, і тепер я не потрібна йому”[18,360]. Герої Толстого своєю любов вбили любов. Мова йде про те, як життя, справжнє життя покликало до себе Анну, та цей поклик виявився запрошенням смерті.
Любов Анни та Вронського не мала майбутнього. “Моя любов стає все пристраснішою і себелюблячою, а його все згасає й згасає, ось чому ми розходимося”[18,360] - такими, на думку Анни, були причини їх розриву. Вона гадала, що Вронський йшов їй назустріч. Однак цей зв’язок не був тривалим, бо кожен в процесі руху пішов своєю дорогою. І змінити цього вже герої не можуть. Якби Анна могла бути кимсь іншим, а не коханкою, яка пристрасно любить Вронського, то очевидно зв’язок між особистостями не перервався б. Але вона не може і не хоче бути ні ким іншим. І цим бажанням Анна відштовхує коханця від себе і залишається самотньою.
Ще однією причиною приреченості кохання Анни та Вронського, на нашу думку, є порушення святині сім’ї. Лев Толстой засуджує розрив сім’ї і одночасно засуджує ті сім’ї, де нема любові. Автор проводить чітку межу між не осудженням Анни та засудженням самого по собі розриву сім’ї. Толстой вважав це протиріччя безвихідним, що втілюється в таких словах Анни: “Невже вони не пробачать мене, не зрозуміють, що все це не могло бути по-іншому?” [17,298]. Сама природа покликала Анну кохати, але вона й засудила героїню за цю любов.
Свою роль в загибелі кохання відіграв і сам Веронський. Риси характеру вказують, що герой не був створений для справжнього почуття. Вронський навіть чимось був схожий на Кареніна. Він, як 1 чоловік Анни був пасивним у суспільному житті, жив лише у своєму власному світі, за своїми правилами та законами: “Життя Вронського було тим особливо щасливе, що він мав ряд своїх правил, які без сумніву окреслювали все, що потрібно і не потрібно робити” [18, 339].
Вронський ніколи не виходив за межі цього кола. Всі його правила могли бути нерозумними, смішними, але вони були незаперечними і він завжди виконував їх. Тільки в останній час Вронський відчув, що його відносини з Анною не підходять в ту рамку правил, яку він становив для себе. Молодий денді розумів, що ці стосунки виб’ють його із сідла, як це й сталося насправді під час кінних перегонів: “Анна була для нього порядною жінкою, котра подарувала йому свою любов, і він любив її, і тому вона була для нього жінкою, яка заслуговує такої ж і навіть більшої поваги, ніж законна дружина” [18,339]. Але все-таки вона і стала тією силою, яка порушила рівновагу життя Вронського. Він, як і будь-хто інший, не міг жити лише однією любов’ю, і намагався замінити справжнє штучним життям. Як довів автор, Вронський виявився дилетантом як на перегонах, так і в самому житті.
Тому немає нічого дивного в тому, що віддалення Анни й Вронського розпочалося уже з самого початку їх зближення. Вони розпочали два різних романи. Він – великосвітський, вона – роман всього свого життя і смерті: “ Анна вічувала себе такою злочинною і винною, що їй залишалося лише принижувати себе і просити пробачення ... Вона на нього і фізично відчувала своє приниження” [17,168]. Анна була повністю під владою Вронського. Він для неї – цілий світ, але не герой її роману. Ця жінка не була героїнею його історії. Але любов поєднала їх. Доторкнувшись до справжнього почуття, Вронський зрозумів, що зіткнувся з чимось зовсім нелогічним. Він не зумів піти за покликом серця і зберегти це почуття, не оцінив всю його силу.
Для Анни, як стверджує автор, любов означала набагато більше, ніж для Вронського. Згодом вона починає розуміти, що найніжніше в світі почуття віддала зовсім не тому чоловіку. Вронський теж відчував, що найкраще щастя було вже позаду. “він дивився на неї, як дивиться людина на зірвану нею квітку, яку вже зів’яла. І в цій квітці уже з великими труднощами він пізнає ту красу, заради якої зірвав її і погубив” [17,397].
Вронський не міг до кінця зрозуміти й того, що Анна сумує за своїм сином Сергієм. “Присутність цієї дитини викликала у Вронського та Анни відчуття мореплавця, який бачить по компасу, що напрямок, по якому він пливе з великою швидкістю, зовсім не співпадає з необхідним. Та зупинити цей рух було не в його силах, і кожна хвилинка віддаляє все далі і далі від необхідного напрямку. І зізнатися собі в цьому відхиленні – те ж саме, що зізнатися в смерті” [17,325]. У погляді Вронського Анна не бачила любові й більше не бажала побачити її. З цієї хвилини вона відчувала байдуже ставлення до коханого. Анна відчувала свою загибель. Вронський, як і Каренін, також виявився антиподом Анни в головному питанні: у відношенні до життя.
Важливим у житті героїні було прагнення до любові. Анна переступила через всі моральні канони того часу, не побоялася бути щасливою. Більшість молодих жінок навіть заздрили Анні, її сміливості, її прагненням до кращого. Але Вронський не допоміг їй досягнути цього бажаного результату – стати щасливою. І все ж було б жорстоко та несправедливо покласти всю провину й відповідальність за смерть Анни на Вронського. Автор стверджує, що цей чоловік був найкращим з тих, кого героїня могла зустріти в суспільстві. Вронський кохає її так, як може й ми не маємо права звинувачувати його й шукати в його коханні недоліки: “Вронський цілував свою долоню в тому місті, де вона доторкнулася до нього” [17,159].
Особисті якості Вронського мають неабияке значення в романі. Вони ще в більшій мірі, ніж особисті якості Кареніна, загострюють теми самотності Анни, самотності кохання, протиставлення жадоби справжнього життя та несправжнього, життєвості – безжиттєвості, фальші реальної дійсності. Любов Вронського обмежена, тому що таким є весь зміст його життя, його душі. Його любов не може бути справжньою, тому що все його життя несправжнє.
1.2 Реальність та ілюзія як моделі поведінки
В образах Кареніна і Вронського виражається загальна думка автора про те, що любов не може реалізуватися в тому суспільстві, в тій дійсності, тому що суспільство відчужене від справжнього життя. Розрив Анни саме з тими людьми, з якими було безпосередньо пов’язане її життя, особливо гостро виражає тему роз’єднання людей в пустині дійсності. І очима нелюбого їй Олексія Олександровича Кареніна й очима коханого Олексія Вронського на Анну дивилося не живе суспільство, несправжнє життя: “Дві людини, чоловік і коханець, були для неї двома центрами життя і вона постійно відчувала їх близькість” [17,231]. Толстой не засуджує Анну за її втечу в кохання.
Вирішальною причиною смерті героїні автор визначає любов, що перетворилася в почуття лише для себе. Вронському постійно необхідно було перебувати в суспільстві, серед своїх друзів. Він жив своїм життям, для себе. “Якби Вронський любив Анну, то розумів би всю складність її становища і вивів би її з безвихідного стану ” [18, 335]. Вона відчуває свою провину, стає нервовою та ревнивою. Анна не бачить виходу з цього глухого кута.
У своїх передсмертних думках Анна розмірковує про те, що навіть при отриманні розлучення та одружені з Вронським вона ніколи не налагодить відносини між закоханими. І від цієї думки Анна прагнула звільнитися. Її гнітило те, що все було даремно: вона пожертвувала сином, дочкою, собою заради примарного кохання “Чому і не загасити свічку, коли дивитися більше нема на що, коли гидко дивитися на все це?” [18,364].
Ми бачимо, що автор протиставляє Кареніна - Анні, Вронського - Анні. І суть цього протиставлення полягає у їх відношенні до життя. Жити в тому суспільстві можуть лише штучні люди. Анна занадто жива і справжня для життя серед цих людей.
Це фальшиве суспільство ненавидить кохання. Воно мстить йому за те, що любов може розкрити всю брехню тогочасного стану речей. І чим сильніша любов, тим вона беззахисніша. Чим сильніше прагнення до справжнього, повного, змістовного життя, тим впевненіше воно веде до смерті. Чим сильніше прагнення Анни до життя, тим повніше і яскравіше вона усвідомлює своє право на щастя, тим ближче вона стає до смерті. Анна витримала б всю ненависть суспільства. Про це говорить її відкритий виклик суспільним порядкам – присутність в театрі, коли весь світ заздрісно й страхітливо дивився на неї. Але занадто сильним був цей натиск на Анну. Ми маємо думку, що це безжиттєве суспільство і винне в смерті Анни. Ця дійсність вбиває кохання тим, що обмежує його зміст. Мертвий схоплює живого.
Любов в такому суспільстві завжди на межі смерті. Толстой очима самої любові подивився на сучасну йому дійсність. Він зробив любов критерієм перевірки і оцінки всієї дійсності, і відкинув та прокляв її. І якщо говорити про провину Анни, то вона виявляється лише в одному, в коханні. Анна – трагічна героїня, тому що сама виявляється трагічною героїнею в дійсності. Вона створена для великого кохання, прекрасного захоплюючого, створена жити за законами краси. Але такий світ існує лише в ідеалі.