Передсмертні думки Анни – холодні і невблаганні залізні істини суспільства відчуження. Сім’я, де не існує любові, виступає в романі як загальний образ беззмістовного життя суспільства. І в цьому значенні можна сказати, що тема Сергія – це тема втраченого ключа любові, якого так і не судилося знайти Анні.
Всі люди чужі один одному, не можуть зрозуміти ближнього. Якщо нема любові, то є тільки загальна ненависть, і життя тоді поєднується зі смертю. А якщо так, то нема різниці, жити чи померти: “Все неправда, все брехня, все зло!” [18,364]. Толстой говорить про ці думки Анни так, адже вона вже чітко зрозуміла суть того світу, який відкрив їй всю правду життя. Анна зрозуміла закони цієї дійсності, яка вбила її.
Розповідаючи нам про життя Анни, Толстой звертає нашу увагу на те, що головна проблема героїні була, все-таки, у ній самій. Анна вже надто прагнула стати ідеалом для Вронського, хотіла замінити собою все, що він залишив заради неї. Єдиною метою свого життя Анна бачила лише бажання подобатися і служити коханому. І разом з тим вона загинула від ланцюгів почуття, якими скувала себе і Вронського. Анна кохала, але не могла уявити собі, що все може зруйнувати суспільство, яке не могло й не прагнуло вибачити Анні її кохання. Покарана має бути не Анна, автор пропонує судити те суспільство, в якому нелюдське керує людським.
2.Модель ідеального світу в романі Г. Флобера “Пані Боварі”
Гюстав Флобер був одним з тих видатних західноєвропейських письменників, які в міру своїх сил і таланту, мужньо ставали на захист правди, гуманності й краси, проти варварських норм суспільства.
Гюстав Флобер відчував себе художником “переходу”, а в одному з листів зазначав, що революція 1848 року вирила безодню між двома Франціями. Її поразка зруйнувала віру в утопічні ідеали. Флобер не поділяв великої надії позитивістів на роль науки і техніки, навколишній світ здавався йому ницим і вбогим. Працюючи над романом “Пані Боварі” Флобер наголошував: “Пишу сірим по сірому”. Еміль Золя пізніше зазначав, що публікація цього роману засвідчила нову епоху в літературі. Особливость цієї епохи полягала у намаганні знайти відповідну форму для зображення змісту тогочасного життя. Г.Флобер звертається до романтичних тем (романтична туга, мрія про ідеальне, всепоглинаюче кохання) і водночас із точністю до наукової відтворює сцени провінційного життя.
Двотомник Флобера, виданий рідкісним для України 250-тисячним тиражем, зник з книгарень за кілька днів. До відомого письменникового зітхання “Емма Боварі – це я”, можна б додати зауваження проникливого Шарля Бодлера. Він вважав, що пані Боварі своєю енергією, честолюбством, фантазією належить до чоловічої статі. “Як Паллада, що вийшла у всеозброєнні із голови Зевса, цей химерний андроген зберіг усю чарівність чоловічої душі в прекрасному, жіночому тілі” [4,115] Гюстав Флобер завжди писав добре, блискучою в нього була і стилістика. До передмови переписки Флобера і Жоржа Санда Гі де Мопассан помітив деяку наївність письменника, яку він зберіг до самої смерті. “Виключно вроджена прямота, чесність і благородність, які проявилися у всіх його почуттях, у всіх рухах душі – такими є безперечні джерела цієї постійної наївності його душі” [11,165]. Ці особисті якості Флобера відіграли не останню роль в розвитку сильних сторін його творчості. Він істинний метр, взірець для наслідування, сама досконалість. У своїх романах, як про сучасність, так і про древні цивілізації, Флобер був безпристрасним режисером, який вміло приховував свої думки і почуття. Він зізнавався, що в ньому живе два письменники: один – закоханий в ліризм, патетику, широкий орлиний політ, дзвінкість фраз і височину думок, інший – невтомний шукач неправдивого, який хоче змусити вас відчути майже матеріально те, що відтворює.
Гюстав Флобер зміг досягнути за своє життя таких вершин, до яких мало кому вдавалося дійти. Він зумів відновити все, що інші шукають впродовж усього життя. Флобер був постійно в пошуках сюжетів своїх творів. Так, місцем дії свого твору “Пані Боварі” автор вибрав провінцію. На думку деяких дослідників творчості письменника, а саме Миколи Омельяновича, цей вибір було обґрунтовано тим, що дане середовище найтупіше та найплодючіше на великі безглуздя, найщедріше на нестерпиних дурнів [4,115]. Ми не погоджуємося з цією думкою, адже провінція завжди була для багатьох письменників джерелом самобутніх і неповторних образів, духовно багатих і щирих. Флобер прагнув аби його героїня була більш-менш гарною, мала нерви, амбіції, непогамовану тугу за вищим світом – і вона виявиться цікавою для світу. Та й сам опис завдяки цьому буде шляхетним, а наша грішниця матиме принаймні ту, відносно навіть невелику перевагу, що відрізнятиметься від чванькуватих героїнь минулої епохи.
Флобер хотів створити демонстративно правдиву книгу, про що свідчить підзаголовок “Провінційні звичаї”. Жодних вигадок, фантазій – таке враження мала вона справити на читача. Тому історія кохання та розчарування Еммі Боварі може бути взірцем нецікавого сюжету. В романі не відбувається жодних яскравих подій, усе буденно й звичайно. Проте причина невмирущої слави твору полягає у іншому. Флобер із небаченою глибиною та драматизмом розкрив той конфлікт між мрією та реальністю, з яким доводиться зіткнутися людям в житті.
Основна тема роману – протиставлення романтичної ілюзії дійсності. Проте на відміну від більшості романтиків Флобер розкрив не лише простоту життя, а разом з тим і всю його нікчемність. Автор зобразив крах надій, що зіткнулися з усією реальністю життя. Флобер обрав своєю героїнею жінку з провінційного середовища, мало освічену, яка живе почуттями, а не розумом. Перед письменником стояло складне психологічне завдання. Треба було вивчити мотиви поведінки героїні, пояснити причини її нудьги. Слід було б відтворити також весь ланцюжок причин і наслідків цього фатального потягу. Флобер писав: “Я сподіваюся, що читач не помітить цієї психологічної роботи , прихованої за формою , але він відчує її результат” [15,37].
Образ Еммі Боварі вражає своєю психологічною правдою й величезною силою узагальнення. Туга, що крає серце провінційної міщанки, стає символом сучасної письменнику буржуазної дійсності. Доля ніколи не дарувала Еммі Руо яскравих подій і зустрічей. Духовний світ героїні формувався під впливом оповідань. Уже в дитинстві, оточена мирними картинами природи, Емма жила в якомусь вигаданому, ілюзорному світі. Життя героїні у різних варіантах повторює одну й ту ж саму ситуацію. Вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування вбиває її серце, стає причиною відрази до життя. Цей болісний урок нічому не навчає Емму. Її душа знову і знову починає жити ілюзіями, які приречені на загибель під тиском вульгарної реальності. Емма сподівається, що бодай коханець допоможе здійснити її мрії, але знову помиляється. Обранці Емми Боварі – чи то Шарль, чи то провінційний Дон Жуан Рудольф, чи то Леон –, всі вони однакові, звичайні посередності. Але вони характеризують і ту, хто їх обрав відповідно до своїх уявлень про ідеал.
Рудольф помічає слабинку Емми і все вірно розраховує: “І як їй нудно живеться! Вона хоче жити в місті. Вона задихається від кохання, як риба без води на кухонному столі. Два-три компліменти, і вона буде вас обожнювати, ручаюсь!” [21,130]. У коханні Рудольф не має нічого піднесеного, романтичного, є тільки пошук нових тілесних насолод.
Леон приваблює Емму своєю шанобливістю, чистотою, досвідченістю в справах. Ось хто буде обожнювати її. Це кохання стане їй винагородою за всі страждання. Проте щастя – це лише видимість. А реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Леон виявився слабкою людиною, заради кар’єри він кидає Емму. Рай коштує нашій героїні дуже дорого, вона занадто багато заборгувала в цьому житті.
Не випадково життя Емми Боварі, чарівна його фантасмагорія завершується так трагічно. Це цілком співзвучно песимістичній філософії Флобера “Емма Боварі – це я” – сказав якось письменник. Висловившись таким чином, Флобер мав на увазі, що героїня втілює ті людські риси, з якими він завжди боровся в собі: невихованість почуттів, мрійливість, прагнення до екзотичного. Власний роман для нього – своєрідна спроба вилікуватися від цієї хвороби.
Емму не влаштовує просте земне щастя, пов’язане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка. Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але це тільки ілюзія. Правильною поведінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від мрій. Тільки в такий спосіб мудра людина може врятуватися від вульгарності світу і здобути собі спокій.
Піднесенні мрії Емми про кохання обов’язково перетворюється на банальний романчик, а ідеал красивого життя – на культ комфорту. Флобер зображує Емму надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Їй здається, що всі принади шлюбу проходять повз неї: чоловік не забезпечив їй ні матеріального добробуту (а під цим героїня розуміла неабияку розкіш), ні шляхетного прізвища, ні задоволення палких пристрастей. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім не цікавиться долею своєї дитини. У кінцевому рахунку ця бідолашна жінка, ув’язнена в сільській тисняві, починає шукати свій ідеал по провінційних балах і кав’ярнях. Але щоб обвинувачувати чи виправдовувати Емму необхідно, перш за все, розібратися в тому, що спонукало її до подружньої зради, як на неї вплинули ті молоді люди, яких вона зустріла на своєму шляху.