Проведений аналіз соціальних засад у сфері лікарського забезпечення населення дозволив визначити чотири основні інституційні форми соціального захисту населення: державна соціальна допомога, обов'язкове соціальне страхування втрати доходу через втрату працездатності, добровільне особисте (колективне) страхування від нещасних випадків, корпоративні системи соціального захисту працівників. В Україні почався принциповий перехід від соціального забезпечення радянського зразка до соціального захисту, від забезпечення всіх – до адресної допомоги, від універсальності – до індивідуальності, що відповідає міжнародним вимогам. Проте, на жаль, реальне трансформування системи соціального захисту гальмується неефективними структурними змінами, перерозподілом функцій. Сьогодні в Україні у формуванні вітчизняної соціальної політики спостерігається плутання і вільне тлумачення категорій, термінів, понять. Так, поняття «соціальне забезпечення» підмінюється поняттям «соціальний захист» як законодавчо, так і в практичній діяльності. З метою розвитку системи соціального захисту за умов нестабільної соціально-економічної ситуації в країні, що швидко змінюється, необхідно визначити пріоритети соціальної політики держави, ту її модель, яка найбільш ефективна в нинішніх умовах, з урахуванням національних особливостей, визначених історією розвитку соціального захисту, перш за все, для реалізації конституційних гарантій медичного та лікарського забезпечення населення.
Світова практика свідчить, про те, що практично у кожній країні діють відповідні соціально-економічні методи управління, які враховують національні особливості, економічні можливості та визначеність пільгових категорій. Формування пільгових категорій знаходить своє відображення в соціальній сфері та охороні здоров'я майже всіх країн. Незадовільний стан лікарського забезпечення пільгових категорій населення в Україні пояснюється відсутністю соціального та обов'язкового медичного страхування, недосконалістю системи компенсації вартості ЛЗ і механізмів регулювання цін на ліки. Першочерговими завданнями у вирішенні проблеми є: упорядкування переліку та обліку пільгових категорій населення; формування формулярної системи забезпечення ЛЗ, особливо у разі лікування основних груп захворювань; впровадження соціального та обов'язкового медичного страхування з метою компенсації вартості лікування тяжких захворювань; розробка та впровадження ефективних механізмів реімбурсації вартості ЛЗ.
Значення рецепта в наданні якісної й доступної медичної та фармацевтичної допомоги в теперішній час набуває ще більшої ваги й пов'язане з вирішенням проблем забезпечення ліками найбільш незахищених верств населення. В умовах впровадження обов'язкового медичного страхування рецепт, крім соціальної функції, повною мірою буде виконувати й страхову, особливо у разі фармацевтичної допомоги пільговому контингенту населення.
Вивчаючи загальні форми та методи організації лікарського забезпечення населення в світі, нами встановлено, що велика увага практично у всіх країнах приділяється організації лікарського забезпечення наркозалежних. Саме ця категорія населення має певні особливості у формах та методах забезпечення їх медичною та фармацевтичною допомогою. Як свідчить закордонний, а також власний вітчизняний досвід, споживання наркотиків не є окремою проблемою, вона не може бути вирішена за допомогою лише тільки репресивних заходів, а навпаки, вимагає комплексного медико-соціального підходу, який передбачає вивчення та розповсюдження світового досвіду боротьби з незаконним обігом наркотиків і профілактикою наркотичної залежності. Державна політика щодо наркотиків повинна базуватися на сучасних принципах: визнання наркотичної залежності хворобою, толерантне ставлення до людей, хворих на наркозалежність; дотримання прав людини у забезпеченні необхідного доступу до використання наркотичних і психотропних речовин у медицині, наукових та інших законних цілях; забезпечення балансу між лікувально-реабілітаційними та правоохоронними аспектами боротьби з причинами та наслідками вживанням наркотичних ЛЗ; вдосконалення нормативної бази МОЗ України щодо обігу наркотичних речовин для уможливлення застосування замісних препаратів у медичній практиці; розробка стратегії та створення умов залучення хронічно хворих до програм замісної терапії на базі наркологічних центрів і кабінетів; запровадження на регіональному рівні механізмів контролю та координації дій організацій, які впроваджують програми замісної терапії, що включає медичні, соціальні заклади та органи МВС України.
Досвід розвинутих країн світу свідчить, про те, що наведення порядку щодо обігу рецептурних та безрецептурних ЛЗ вимагає значних зусиль, матеріальних витрат, тривалого часу, тому потрібен перехідний період до перегляду законодавчих та нормативних актів, що регулюють даний процес, та їх виконання усіма ланками системи охорони здоров'я. Раціональне використання ЛЗ суттєво залежить від їх статусу, тобто характеру відпуску із аптеки. Умовою виконання рецептом своїх функцій є формування у правовому полі відповідної нормативно-правової бази, яка регулює обіг ЛЗ. Віднесення препарату до рецептурних та безрецептурних в більшості країн світу передбачає визначення переліку перш за все рецептурних препаратів, а потім – безрецептурних. Основною проблемою, що породжує порушення рецептурного відпуску ЛЗ, і, як наслідок, безпідставне зростання відпуску безрецептурних ЛЗ та самолікування, є законодавча норма ст.21 Закону «Про лікарські засоби». Відповідно до цієї норми, в Україні діє принцип регулювання обігу безрецептурних ЛЗ, що є головним протиріччям до міжнародних норм. Як результат неадекватної норми, рецепт перестає виконувати перш за все юридичну та соціальну функції.
Обґрунтування напряму, загальної методики та методів дослідження
Проведена структуризація проблеми, сформульовані необхідні завдання для її вирішення з подальшою систематизацією одержаних результатів. Запропонована методика передбачає визначення шляхів трансформації діючої системи забезпечення населення ЛЗ з визначенням негативних тенденцій, що склалися, до впровадження концепції пріоритетної соціальної політики у сфері фармацевтичного забезпечення згідно з розробленою методологією, яка, з одного боку зорієнтована на міжнародні норми, а з другого – враховує національні особливості розвитку охорони здоров'я та фармації.
З використанням системно-аналітичного та історичного методів було визначено рівень розробки проблеми організації лікарського забезпечення населення у вітчизняній та зарубіжній літературі, а також виявлені об’єкти дослідження.
Дослідження сучасних проблем та методів регулювання рецептурного відпуску ЛЗ в Україні проведено в порівнянні з міжнародними нормами, зокрема з практикою деяких країн ЄС. З метою дослідження стану рецептурного відпуску було проведено вибіркове анкетування лікарів, анкетне опитування відвідувачів аптек, системний аналіз основних помилок, які допускаються при виписуванні рецептів, що залишаються на зберігання в аптеках після відпуску ЛЗ.
Відповідно до методики досліджень було проведено фармакоекономічне обґрунтування стандартів фармакотерапії, що використовуються в практиці сімейних лікарів, а також моделювання соціально-економічних показників доступності ЛЗ та їх споживання сім’ями в регіонах України. В межах цих завдань об’єктом дослідження була сім’я як головний осередок суспільства та соціальної держави згідно з Конституцією України. Для реалізації зазначених завдань нами була обґрунтована методологія, яка базувалась на послідовному вирішенні низки поставлених питань, головним серед яких було визначення напрямків підвищення доступності та якості фармацевтичної допомоги за умов сімейної медицини.
Проведене нами дослідження лікарського забезпечення населення, споживання та доступності ЛЗ базувалось на достовірній доказовій базі, в першу чергу на офіційній статистиці. У зв’язку з цим нами були використані результати Всеукраїнського вибіркового обстеження умов життя сімей (домогосподарств), яке здійснюється Державним комітетом статистики України (Держкомстатом) та його Головними управліннями статистики в областях, що проводиться по усіх регіонах на постійній основі з 1999 року. Показники цього дослідження, що включає показники споживання ЛЗ та їх доступності, розробляються централізовано Держкомстатом України та розповсюджуються на все населення країни, включаючи регіони.
Всеукраїнське вибіркове обстеження охоплює більше 12 тисяч сімей (домогосподарств) різних за рівнем доходів та витрат в усіх регіонах та передбачає визначення показників витрат згідно з міжнародною класифікацією індивідуального споживання товарів, у т.ч. ліків. У 2002 р. Держкомстатом України було впроваджено нову методологію такого обстеження відповідно до рекомендацій комісії Євростату ЄС, тому дослідження нами проводились за останні п'ять років (з урахуванням офіційно оприлюдненої інформації).
Сучасні проблеми, методи регулювання рецептурного відпуску ЛЗ та соціальні засади фармацевтичної допомоги хворим на наркозалежність
В Україні нераціональність та безконтрольність прийому ЛЗ можна констатувати як соціально-економічну проблему, яка потребує негайного вирішення шляхом розробки відповідної нормативно-правової бази, реформування фармацевтичної діяльності, впровадження СМС. Важливим критерієм віднесення ЛЗ до рецептурних та безрецептурних є соціальний. Практично у всіх розвинутих країнах світу існують системи компенсації вартості ЛЗ із застосуванням різних механізмів відшкодування вартості. Сьогодні у вітчизняній системі фармацевтичного забезпечення населення не існує ефективної системи компенсації вартості ЛЗ, тому соціальний критерій визначення категорії ЛЗ практично не враховується. За результатами структурно-функціонального та порівняльного аналізу встановлено, що більшість помилок при виписуванні рецептів пов'язана з проблемами лікарів у знаннях саме нормативно-правових аспектів, правил виписування рецептів, латинської мови, порядку відпуску ЛЗ із аптек. Структура виявлених помилок свідчить про безвідповідальний і навіть формальний підхід фахівців до своїх професійних обов'язків при виписуванні рецепта, втрату індивідуального підходу до пацієнта й порушення етики історично встановлених взаємовідносин «лікар – фармацевт – пацієнт».