Головування Франції в ЄС, яке припало на друге півріччя 2008 року, ознаменувалось створенням в липні цього ж року нової організації - Союз заради Середземномор'я (Шіоп Гог Месііїеггапеап) (у більшості вітчизняних джерел назва цієї організації подається як Середземноморський союз), ініціативу якого понад рік лобіював Н.Саркозі. Він прокоментував цю подію дещо пафосно, але щиро: «Ми мріяли про це, і нині Союз заради Середземномор'я, став реальністю... європейська та середземноморська мрії є нерозривними». Нагадаємо, що ще 14 березня 2008 року у Брюсселі було ухвалене рішення про перетворення Барселонського процесу на Союз для Середземномор'я. Рішення від самого початку було покликане об'єднати країни ЄС і держави, що мають вихід до Середземного моря. За даними преси, до складу Середземноморського союзу французький президент передбачав включити Португалію, Іспанію, Францію, Італію, Грецію, Кіпр, Мальту, а також Туреччину, Ліван, Ізраїль, Єгипет, Туніс, Алжир, Марокко.
Таким чином новостворена організація перебирає на себе всю спадщину Барселонського процесу, розпочатого 1995 року, метою якого було сприяти регіональному співробітництву в Середземноморському регіоні, створенню режиму вільної торгівлі, економічним реформам, зростанню інвестицій, подоланню місцевих проблем - таких як бідність та нелегальна міграція.
Середземноморська співробітництво - непроста тема для ЄС. З одного боку, ці країни після відмови Марокко у 1987 році (ця країна подавала офіційну заявку на членство в ЄС, яка була відхилена за «географічним» критерієм) вже не мають наміру і підстав ставити питання про можливість Членства в ЄС країн Магрибу навіть у віддаленій перспективі, 3 іншого боку, амбітний Барселонський процес, за визнанням всіх сторін, не привів до очікуваних позитивних результатів: реформи в країнах Магрибу с несистемними й вибірковими, бідності не подолано, зони вільної торгівлі фактично не створено. Зберігається істотний дефіцит довіри між ЄС та окремими країнами Південного Середземномор'я, особливо Лівією.
Багато хто в регіоні сприймає запропонований союз як нав'язування штучної ідентичності, яка не пов'язана ані з цивілізаційними, ані з геополітичними, ані з соціокультурними чинниками. «Ми не середземноморці, ми араби», - говорять представники Маг рибу, тим самим підкреслюючи свою відмінність від європейців і брак ентузіазму втілювати новостворену «середземноморську ідентичність» і грати в «геополітичні ігри» Парижа.
Крім того, розвиток середземноморського діалогу і далі затьмарюється невирішеним палестино-ізраїльським конфліктом. В останні роки цей «традиційний» регіональний конфлікт доповнився перманентним гострим протистоянням між Ліваном і Сирією. Щоправда, успіхом своєї близькосхідної політики французькі керівники вважають проведення у Парижі 17 грудня 2007 року конференції донорів для Палестини, під час якої було зібрано 7,4 млрд. дол. для підтримки поміркованого палестинського лідера М. Аббаса.
Африканські партнери переважно говорять про подолання бідності та пряму допомогу найзлиденнішим верствам населення як про обов'язок багатих країн перед бідними, про нерівні умови конкуренції та невирішені питання доступу продукції бідних країн на місткий ринок благополучного Євросоюзу. Представники ЄС, у свою чергу, наголошують на неефективності управління, недбалому використанню, а то й розкраданні міжнародної допомоги, про нездоланну корупцію, про необхідність боротьби з нелегальною міграцією. Особливе місце в порядку денному Союзу заради Середземномор'я посідає Туреччина, яка отримала ході франко-німецьких консультацій запевнення, що створення нової організації жодним чином не стосується переговорів про її вступ до ЄС.
Що ж до самого саміту, то його можна вважати досить представницьким: були представлені 43 держави Європи, Північної Африки та Близького Сходу, глави і члени урядів усіх 27 держав ЄС, а також керівництво країн «середземноморської дуги» від північної Африки до Балкан. Лише лідер Лівії Муаммар Каддафі бойкотував саміт.
Сторони домовилися регулярно проводити зустрічі на найвищому рівні «для сприяння миру, безпеці та добробуту в регіоні» та про шість конкретних проектів, зокрема щодо очищення моря, використання сонячної енергії, підтримки студентських (поширення програми Егазтиз на середземноморські країни) т наукових обмінів, будівництво автобанів.
Інституційне рішення учасників саміту передбачає, що організації діятимуть два співголови строком на два роки: один від ЄС і один від інших середземноморських країн. Буде сформовано також секретаріат з двадцяти співробітників. Саміти проводитимуться один раз на два роки. При цьому додаткового фінансування проекту з бюджету ЄС на період до 2013 року не передбачається. Усі заходи здійснюватимуться в рамках вже затвердженого кошторису Євросоюзу на нинішню семирічку, який передбачає на період з 2007 по 2013 рік виділення 16 млрд. євро на співробітництво в басейні Середземномор'я. Втім сторони, як зазначено у підсумковій декларації саміту, сподіваються на приватні інвестиції, внески інших країн та міжнародних фінансових організацій.
Таким чином, проект створення Середземноморського союзу і активність нового французького президента на цьому напрямку свідчить про те, що Париж приділяє розвитку відносин зі країнами регіону особливу увагу, а також планує надати цій політиці довготермінового характеру. 19. Відносини Франції з Росією у 2007 - 2009 роках Під час виборної кампанії деякі експерти прогнозували, що Н.Саркозі, ставши президентом, буде здійснювати більш жорсткий курс стосовно Росії. Разом з тим з часом стало очевидним, що найбільш негативні прогнози щодо франко-російських стосунків, не справдилися. Скоріше навпаки, від на першопочатках критичної риторики щодо деяких аспектів політики Росії новий французький президент поступово пом'якшив свої висловлювання. Франція переходить до більш звичних, традиційних форм спілкування і взаємодії з Росією.
У своїх виступах з питань зовнішньої політики Н.Саркозі, як правило, відносить Росію до так званих країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Головна відзнака цієї групи країн заключається у високих темпах економічного зростання. У зв’язку з цим Росія для Франції представляє собою, з одного боку, ризики і непевності, з іншого - нові можливості. Ставлення Парижа до Москви формується під впливом факторів, котрі умовно можуть бути розбиті на дві групи. Перша пов'язана з месіанською роллю Франції, як носія демократичних ідеалів, інша - з її прагненням здійснювати незалежну активну зовнішню політику, відігравати роль впливової світової держави.
Франція позиціонує себе на міжнародній арені як країна, поряд зі СІЛА, яка активно просуває демократичні цінності. З цієї точки зору, основою для зближення Парижа з Москвою у 1990-і роки став розпад СРСР і заявлений Росією намір влитися у родину «цивілізованих країн», побудувавши у себе вільну економіку і демократичне суспільство. Проте сподівання на швидкі зміни не оправдалися і Франція відчувала певне розчарування. Франція гостро реагує на різного роду кроки і заяви, які засвідчують про намір певних політичних кіл в Росії відмежуватися від ліберальних, демократичних цінностей. Декларації про прагнення побудувати «власну, не схожу на західну, цивілізацію» багатьма у Франції однозначно сприймаються як сигнал, що засвідчує про повернення величезної країни до непередбачуваного, недемократичного розвитку, який є небезпечним як для росіян, так і для інших держав.
Росія сприймається французькою громадською думкою як країна, що не перейняла повністю західні цінності, а тому вона не схильна дотримуватися прийнятих на Заході правил поведінки і тому є непередбачуваною. Так само як Індія, Китай і мусульманський світ вона уявляється не зовсім зрозумілою державою. В умовах загострення конкуренції в світі, що глобалізується, інтереси різних країн (у т ому числі Франції і Росії) все частіше перехрещуються, і тому політика Росії з її непрозорою економічною і суспільно-політичною системою викликає у Франції занепокоєння. Особливі хвилювання в останній час пов'язують з так званими національними фондами, які призначені для зовнішньоекономічних операцій. За словами експертів, подібні фонди, які також створюються і в інших країнах, що розвиваються, можуть представляти загрозу і для відкритої європейської економіки, і для національної незалежності тієї чи іншої держави. Вважається, що вони можуть використовуватися цими країнами для придбання стратегічних активів на Заході. Викликає побоювання Франції і можливе припинення поставок енергоносіїв в Європу.
У своєму виступі перед послами 27 серпня 2007 року Н.Саркозі критикував Росію, яка, повертаючись на світову арену, «достатньо грубо» використовує «свої нафтові і газові переваги». Цю тему він продовжив у статті, опублікованій у «Российской газете» у жовтні 2007 року, відзначивши, що «коли Росія без попередження припиняє подачу енергії частині Європи, це підриває довіру».
Хоча Франція традиційно проводить політику, спрямовану на диверсифікацію джерел енергії, після приходу до влади Н.Саркозі Париж особливо активізував ці зусилля, що певною мірою не відповідає інтересам Росії, яка розігрує свою «енергетичну карту». Одним з наслідків офіційного візиту Саркозі до Алжиру стало рішення алжирської державної енергетичної компанії «Сонатра» про припинення угоди, підписаної у серпні 2007 року «Газпромом». Таким чином, газовий ОПЕК, першими кроками на шляху створення якого були ці угоди, не відбувся. Спостерігачі відзначили, що Алжир прагне публічно відхреститися від ідеї газового картелю, несхвально сприйнятого у Європі. Натомість алжирці уклали нову угоду з французькою компанією «Газ де Франс», за яким зобов'язались поставляти цій компанії скраплений газ до 2019 року. Одночасно оголошено, що «Сонатра» побудує два нових газопроводи по дну Середземного моря, які дозволять Алжиру на 50% збільшити обсяги газу, який буде поставлятиметься в Європу по трубах. Очевидно, що у цьому випадку дії Парижа певною мірою суперечать політиці Москви, яка прагне створити сприятливі умови для просування російських компаній на світовий ринок.