Гальмування розвитку оброблювальної промисловості Канади відбувалося в результаті наступної обставини. Як указував професор Манітобського університету Кларенс Барбер, американські монополії, створюючи свої підприємства в оброблювальній промисловості Канади, відмовлялися поставляти їх продукцію на зовнішні ринки в тому випадку, якщо вона могла конкурувати з подібною продукцією материнських компаній Сполучених Штатів [27]. Особливо це стосувалося продукції автомобільної, авіаційної, електротехнічної і хімічної галузей.
Після Другої Світової війни американці створили і розширили свої автомобільні підприємства в Англії й інших західноєвропейських країнах, які були раніше крупними споживачами канадських автомашин, корпорації США почали обмежувати вивіз автомобілів з Канади, щоб не заважати діяльності названих своїх філіалів в Західній Європі. У 1963 р., наприклад, з Канади було вивезено близько 3% легкових автомобілів, вироблених в країні [28]. Саме у цьому потрібно шукати причину украй повільного зростання виробництва автомобілів в Канаді впродовж 50-х – на початку 60-х років.
З перемогою на федеральних виборах 1968 р. ліберальної партії Канади на чолі з П.Е. Трюдо в її відносинах з США одержала розвиток тенденція до визначеного від них дистанціювання, до пошуків противаг двостороннім зв'язкам, а також до більшого обліку інтересів національних секторів канадської промисловості. Ця тенденція супроводжувалася посиленням державного контролю над іноземними інвестиціями, експортом нафти і газу в США, а також цінами на них.
Визнання канадськими лібералами важливості континентальних зв'язків для долі Канади не дозволяло їм йти на крайні заходи і примушувало діяти обережно. Ідеологічним кредо лібералізму є “середній шлях”. Він припускає помірність, терпимість і відмову від крайніх методів в політиці. він допускає вільне підприємництво, але відкидає економічну анархию [29]. Звідси стає ясним, чому Трюдо ніколи не виступав прихильником жорстокого економічного націоналізму.
Курс ліберального уряду у внутри- і зовнішньоекономічній політиці викристалізувався далеко не відразу. До 1972 р. в урядових кругах, серед економічних і політичних експертів не було ясності в тому, як по-новому будувати відносини з США. Наприклад, в опублікованій в 1970 р. „Білій книзі” уряду „Зовнішня політика для канадців” взагалі відсутня розділ щодо вказаних відносин. І все-таки вже в цьому державному документі, на утриманні якого лежить друк особистих переконань прем'єр-міністра, виражено прагнення до диверсифікації економічних, політичних, наукових і культурних зв'язків Канади шляхом розширення їх з країнами Західної Європи, державами Тихоокеанського басейна [30].
Називаючи США „кращим другом і союзником Канади”, Трюдо разом з тим не міг не бачити, що, приносячи безперечні вигоди для країни, такий союз спричиняє за собою і накопичення небажаних для Канади результатів. А тому вважав необхідним забезпечити Канаді альтернативні ринки в різних країнах світу і привертати капітали з інших країн.
У 70-і роки виразніше стало виявлятися прагнення сусідніх провінцій і штатів спільними зусиллями вирішувати багато загальних і деякі приватні проблеми, з якими їм не вдавалося справитися в рамках своїх держав. Все це знайшло віддзеркалення в числі, що різко збільшилося, провінційних представництв, підписанні різного роду угод з штатами і розширенні сфери співпраці з ними.
Не можна не відзначити наявність чинників, які ускладнюють розширення зв'язків канадських провінцій з США. Так, провінції і штати є суб'єктами різних федерацій, котрі істотно відрізняються один від одного в своєму розвитку. Крім того, і Канада, і США прагнуть забезпечити проведення єдиною для кожної країни зовнішньої і зовнішньоекономічної політики з своїми цілями і завданнями. Цим вони обмежують самостійність членів федерації у області відносин двох держав.
Таким чином, розвиток контактів провінцій Канади з США протікав під знаком переплетення двох протилежних тенденцій – як сприяючої, так і стримуючої взаємну співпрацю.
Уряди провінцій надають велике значення створенню розвітвленої мережі представництв в США як важливому інструменту в забезпеченні своїх економічних інтересів в цій країні. Найбільшу активність в даному напрямі проявляли Онтаріо і Квебек. Перша провінція в 60-і роки відкрила представництва в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чікаго, Атланті, Клівленді, Міннеаполісе, а друга (на додаток до вже існувавшого раніше представництва в Нью-Йорку) – в Чікаго, Бостоні, Далласі, Лос-Анджелесі. У 70-х роках Онтаріо відкрила додаткове представництво в Бостоні, а Квебек – в Атланті, Лафейетте і Хьюстоні [31]. Економічні інтереси цих провінцій розповсюджуються фактично на всі регіони Сполучених Штатів.
Західні провінції мають представництва на тихоокеанському побережжі США: Альберта – в Лос-Анджелесі, Британська Колумбія – в Лос-Анджелесі і Сан-Франциско. Атлантичні провінції концентрують свою діяльність на сході і півдні США. Нова Шотландія, наприклад, має представництва в Нью-Йорку і Х'юстоні [32].
У розвитку відносин провінцій з США можна виділити три основні напрями:
1) прямі зв'язки провінцій з штатами;
2) контакти провінцій з федеральною адміністрацією Сполучених Штатів;
3) участь канадських провінцій сумісна з федеральним правительством в рішенні питань двосторонніх відносин Канади і США.
Контакти провінцій і штатів розвиваються на основі різних угод і домовленостей між двома сторонами, які є свого роду адміністративно-правовою інфраструктурою канадо-американської економічної інтеграції. Угоди між провінціями і штатами розрізняються як формою так і за змістом. Офіційні угоди – найбільш висока форма договірно-правової співпраці провінцій і штатів – складала 5,7% від загального числа взаємних контактів; на домовленості і напівофіційні угоди доводилося 70,6% і 23,6% відповідно [33]. Найпоширенішою формою зв'язків між провінціями і штатами сталі домовленості.
Співпраця канадських провінцій і штатів США охоплює широкий круг питань, що відносяться до різних сторін життя цих держав. Як показує таблиця 1, найбільша кількість угод утворених у області торгівлі і промисловості, природних ресурсів, транспорті, у сфері соціальних послуг.
Таблиця 1. Предмет і форми угод між канадськими провінціями і штатами США (за станом на 1985г.) [34] 2
| Областьспівпраці | Офіційна угода | Полуофіційна угода | Домовленість | Всього в даній області |
| Сільське господарство | 27 | 27 | ||
| Торгівля і промисловість | 2 | 5 | 73 | 80 |
| Освіта, культура | 10 | 34 | 44 | |
| Енергетика | 1 | 12 | 23 | 36 |
| Охорона навколишнього середовища | 1 | 64 | 65 | |
| Соціальні послуги | 12 | 64 | 76 | |
| Військова сфера | 4 | 3 | 9 | 16 |
| Природні ресурси | 24 | 125 | 149 | |
| Суспільна безпека | 36 | 36 | ||
| Транспорт | 35 | 112 | 64 | 211 |
| Некваліфікована співпраця | 1 | 3 | 22 | 26 |
| Разом формою | 44 | 181 | 541 | 766 |
При цьому слід відзначити, що офіційна угода – це спільно підписаний документ, що передбачає впорядковану підтримку взаємних зв'язків; напівофіційна угода – документ у вигляді резолюції, комюніке, меморандуму або листів, якими обмінялися сторони, що передбачає впорядковану підтримку взаємних зв'язків, але що не скріпляє сумісним підписом. домовленість – будь-яке інше сумісне рішення в письмовій або усній формі про впорядковану підтримку взаємних зв'язків.
Уряди Канади і США використовують різні засоби і методи для підтримки і розвитку взаємних контактів. До них відноситься: проведення зустрічей прем'єрів провінцій і губернаторів штатів, спеціальних робочих зустрічей офіційних представників двох сторін на різному рівні, а також членів легислатур провінцій і штатів, створення комітетів для вироблення рішень з якого-небудь питання, організація асоціацій з представників ділових кіл.
Півтора десятиліття, протягом яких (за винятком проміжку часу з червня 1979 р. по лютий 1980 р.) при владі перебував уряд ліберальної партії на чолі з П.Е. Трюдо, залишаться в історії Канади як важливий рубіж в зміцненні тенденції до звільнення країни від залежності від південного сусіда.
Одним з найбільш значних підсумків цього періоду було посилення національної економіки. Частка іноземного капіталу, перш за все американського, стала зменшуватися. Держава активно втручалася у відносини національних і іноземних монополій, що діяли в Канаді. Проводилася політика „канадизації”, що означала серйозну зміну в традиційних канадських концепціях місця і ролі іноземного капіталу. Істотно зросла сила національного капіталу в економіці країни. Загострювалася конкуренція канадських і американських корпорацій. Політика „канадизації” була покликана сприяти закріпленню канадських ділових кіл на нових рубежах, забезпечувати високоприбуткові сфери приміщення капіталу.
У 70-і роки відбувався перерозподіл сил усередині національного фінансового капіталу. Періоди зльоту і спаду були властиві об'єднанню навколо холдинг-компанії „Аріус корпорейшн”. З кінця 70-х років її нове керівництво об'єднало потенціал декількох найбільших корпорацій і заявило про себе як про значне фінансово-економічне угрупування. З об'єднання „Бенк оф Монреаль” виділилася самостійна промислово-фінансова група на чолі із залізничною корпорацією „Кенедіан пасифик” [35]. У другій половині 70-х років стали впливовими сімейні клани Томсонов, Рейхманов, які потіснили найбільші раніше фінансові капітали Ітонів, Уебстерів, Річардсонів. На величезне об'єднання перетворилася сімейна група Брофманів, контролююча компанії з активами майже в 100 млрд. долл. [36]..