Розширення та одночасне реформування ЄС перетворюються на потужний чинник, що змінює світові геополітичні реалії і визначає основні параметри розвитку європейського політичного та економічного простору.
З огляду на взаємовплив цих процесів, можна виокремити три етапи становлення і реалізації політики Євросоюзу щодо країн ЦСЄ та розвитку співробітництва з ними. Кожний з цих етапів відображує еволюцію політики ЄС щодо країн-претендентів на вступ:
1) 1989-1993 рр. країни ЦСЄ задекларували намір розпочати інтегрування до єдиної Європи, а ЄС проголосив готовність до пошуку форм інтеграції нових демократичних країн ЦСЄ із розробкою критеріїв вступу для країн-кандидатів;
2) 1994 – 1998 рр. – розгортання політичного діалогу між ЄС та країнами – асоційованими членами в рамках Європейських угод про асоційоване членство;
3) з 1998 р. до 2004 (2007) р. – період переговорів між ЄС та країнами ЦСЄ про вступ, підписання Партнерських угод про вступ, конкретизація критеріїв, вимог та індивідуальних рекомендацій, розроблених Єврокомісією для кожного партнера на основі контролю відповідності стану внутрішніх інституціональних реформ копенгагенським критеріям членства в ЄС [48].
Характерною ознакою політичної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ є уніфікація, що включає розробку критеріїв відповідності країн з ЦСЄ політичним та економічним умовам ЄС. Однією з важливих умов виступає проведення політики розширення ЄС на Схід, що не заважатиме процесу подальшої внутрішньої інтеграції країн-членів Євросоюзу. Це передбачає узгодження позицій держав-членів ЄС у розробці спільної стратегії розширення, вдосконалення механізмів прийняття рішень та функціонування комунітарних інституцій.
Таким чином, стратегія ЄС щодо країн ЦСЄ полягає в забезпеченні інституціональних умов належного функціонування розширеного Союзу, а її основним елементом визначено імплементацію внутрішньосоюзних норм і регулюючих правил асоційованими членами. Вихідним положенням є той факт, що розширення є проектом політично обумовленим: політичні зиски від економічної інтеграції, включаючи розширення ЄС, визначаються в контексті отримання геостратегічних переваг в інтересах посилення регіональної безпеки і стабільності.
Основними завданнями політики розширення на Схід передбачено формування поширеного європейського політичного простору та реформування інституцій Союзу, поглиблення економічного регіоналізму й формування європейської зони вільної торгівлі. Серед проблемних аспектів процесу розширення на Схід є вплив цього процесу на стабільність Союзу. Черговий етап розширення, хоча і розглядається у якості засобу зміцнення стабільності та безпеки на європейському континенті в цілому, може становити певну загрозу для внутрішньої безпеки Євросоюзу. Процеси геополітичного перегрупування сил мають потенціал до збільшення гетерогенності Союзу [44].
Головні торговельно-економічні наслідки розширення ЄС обумовлюються дисбалансом торгівлі та зростаючим дефіцитом товарообігу з боку держав ЦСЄ при дефіциті торговельного балансу всередині Європейського Союзу. Спостерігається відмінна структура взаємної торгівлі. Вагомим аспектом наслідків розширення Євросоюзу в сфері економіки є перегляд та реструктуризація субсидій в рамках спільної сільськогосподарської політики, а також проблема формування бюджетних внесків. Питанням на майбутнє залишається ефективність реалізації рішень в сфері економічної та торговельної політики ЄС, що в значній мірі впливатиме на політичну та економічну стабільність Союзу.
Важливою характеристикою процесу еволюції політики ЄС до інтеграційних процесів в Європі є, в першу чергу, адаптивність ЄС до політики розширення, що полягає в спроможності Союзу абсорбувати нових членів, одночасно підтримуючи динаміку європейської інтеграції. Мова йде про запобігання негативним наслідкам від розширення Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ та Балтії, на що і був спрямований процес вироблення уніфікованих критеріїв інтеграції держав-претендентів на вступ протягом періоду, що досліджується.
Розширення Євросоюзу відбувається на основі процесів поглиблення інтеграції в політичній (інституційне реформування), економічній (економічний та валютний союз), зовнішньополітичній (СЗППБ) сферах. Ключовим моментом процесу адаптації ЄС до дихотомії розширення – поглиблення виступає асиметрична взаємозалежність процесів пристосування ЄС та країн-претендентів з ЦСЄ на вступ до нових вимог політики розширення. ЄС має пристосуватися до подальшого поглиблення інтеграційних процесів і до реалій розширення, надаючи суттєвої підтримки країнам-претендентам в процесі подолання відставання як в розвитку, так і в становленні ринків та структури господарства.
Важливим стратегічним наслідком розширення ЄС на Схід є зміна так званої геополітичної геометрії. Мова стосується процесу геополітичного перегрупування сил, що можуть активізувати наявні політичні, економічні та культурні неузгодженості в ЄС через збільшення гетерогенності Союзу та послаблення можливості досягнення консенсусу і подальшого поглиблення інтеграційної динаміки [44].
Характерною ознакою стратегії розширення ЄС щодо країн ЦСЄ було прогнозування рівня абсорбованої спроможності перших та принципова згода останніх практично з усіма виробленими умовами ЄС, що позбавило від необхідності самостійного й негайного розв’язання багатьох проблем політичного, соціального та економічного характеру. Визначальними сферами було визнано впровадження інституційних реформ, імплементацію правових норм, інтенсифікацію торговельної співпраці та інвестиційної діяльності. Копенгагенські критерії виявились найбільш ефективним чинником впливу на перебіг демократичних та ринкових перетворень в країнах ЦСЄ. Водночас критерії членства виявились надто широко сформульованими і складними для виконання країнами ЦСЄ.
Головною метою пошуку індивідуалізованих моделей відносин з новими країнами – сусідами є формування зони стабільності на кордонах ЄС. Вихідним є аналіз нового підходу ЄС щодо Нових Незалежних Держав – Молдови, Білорусі, України та Російської Федерації.
Європейсько-російський діалог є визначальним для ефективної реалізації європейських інтеграційних процесів у східному напрямку. Визначені принципи діалогу Росія – ЄС: формування відносин двох системно рівних партнерів на засадах комплексного підходу, взаємної вигоди та ефективного співробітництва. Стосунки між Україною та ЄС є важливими для обох сторін. Для української держави необхідним вбачається визначення нових принципів відносин ЄС – Україна в рамках концепції Ширшої Європи в контексті реалізації офіційно проголошених євроінтеграційних прагнень. Для України налагодженні стосунки з ЄС надають можливість стабілізувати процес політичної та економічної трансформації всередині країни. Україна демонструє повільні темпи переорієнтації внутрішнього ринку на ринки ЄС, відзначається низьким рівнем інвестиційної інтервенції.
Важливим чинником розвитку діалогу Україна – ЄС залишаються українсько-російські відносини. На шляху досягнення відповідного вимогам ЄС рівня розвитку й стабільності Україна тяжіє до розширення співробітництва з Росією як до найближчого і системно рівного партнера. Такий підхід співвідноситься з російським баченням проблеми, за яким Україна та Росія мають просуватися до ЄС паралельно й узгоджено. З огляду на це важливим є аналіз відмінностей європейських спрямувань Росії та України. В процесі реалізації офіційно проголошеної мети інтеграції України до Євросоюзу неодмінним є визначення стратегічних партнерів серед європейських держав. Активна участь України в розробці нової форми взаємин з розширеним ЄС сприятиме стабілізації процесів реформування, зміцненню міжнародної позиції та національної безпеки України.
Розділ 2. Взаємовідносини ЄС з Росією та Україною в контексті нового розширення
Концепція Ширшої Європи закладає нові принципи відносин з країнами-сусідами, серед яких окреме місце посідає Росія. Головним принципом відносин в рамках нової концепції сусідства є привілейовані відносини партнерства між ЄС та країною-сусідом через запровадження диференційованих моделей співробітництва.
Росія у відносинах з Європою дотримується прийнятного для неї геостратегічного курсу на зміцнення євразійських аспектів у європейських справах з метою перешкоджання нарощуванню потенціалу євроатлантичних тенденцій.
Стратегічні інтереси ЄС вимагають більш масштабної політичної експансії в різних регіонах, включаючи євразійський простір. Актуальною є тенденція до розширення сфери європейських геостратегічних та геоекономічних інтересів на східному та південному напрямах. Насамперед, це регіон ЦСЄ та далі до Центральної Азії, із перспективними проектами розбудови комунікаційних транспортних коридорів з відповідною інфраструктурою. Реалізація подібних проектів означає формування проєвропейського геоекономічного простору з неодмінним включенням країн-сусідів до сфери своїх інтересів, що в певному сенсі перетинається з російськими планами формування поширеної зони впливу. Визначення цих питань і складає порядок денний діалогу Росія – ЄС [48].