По-друге, держава підтримує у фінансовому відношенні підприємців, що тільки що вступили або вступають у сферу ділової активності підприємців. Звичайно з цією метою державою розробляються спеціальні програми підтримки підприємців, у яких враховуються заходи для пільгового кредитування. Особливі пільги надаються тим, хто береться за реалізацію яких-небудь підприємницьких проектів.
По-третє, держава звичайно також бере на себе функції створення для підприємців необхідної підприємницької інфраструктури, тобто всіх тих допоміжних (з погляду основного змісту підприємницьких проектів) структур, що могли б зробити підприємцеві послуги, необхідні для ефективної реалізації проектів. Держава звичайно постачає підприємця необхідною (найчастіше маркетинговою) інформацією, бере на себе також витрати по веденню наукових, науково-технічних, проектно-дослідницьких і інших робіт з наданням їхніх результатів підприємцям на безоплатній або пільговій основі. Держава також прагне до установи консультаційних, юридичних і інших фірм, що полегшують діяльність підприємців, а також бере на себе функції по підготовці кадрів потрібної кваліфікації для підприємницьких структур.
Найманий робітник як реалізатор ідей підприємця також відноситься до групи суб'єктів підприємницького процесу. Саме від нього залежить ефективність і якість реалізації підприємницької ідеї.
Відомо, що кожному економічному суб'єктові властиві свої власні інтереси. Що стосується підприємця і найманого робітника, то частина їхніх планів збігається (чим вище прибуток, тим вище заробітна плата, до прикладу), а частина носить полярно протилежний характер (підприємець не зацікавлений у високій оплаті праці, а найманий робітник зацікавлений). У таких випадках сторони змушені йти на пошук компромісних варіантів, що взагалі ж і складає основу взаємин цих двох суб'єктів підприємницького процесу.
Форма залучення найманого робітника в інтерес підприємницької структури залежить від використовуваної підприємцем системи оплати праці. На сьогоднішній розрізняють наступні:
Тверда гарантована заробітна плата.
Тверда гарантована заробітна плата з щомісячної (щоквартальною або щорічної) премією,
Відрядна заробітна плата.
З використанням коефіцієнта ефективності.
Відрядно-преміальна заробітна плата.
Тарифна заробітна плата.
Погодинна заробітна плата.
Правда, усі ці форми оплати праці сприяють залученню працівника лише у виробничий (але не в комерційний) інтерес фірми. Для працівника в такій ситуації головне - виконати належним чином свої обов'язки а який буде загальний результат діяльності фірми, підприємства, колективу, для нього не так важливо.
Для залучення працівника в комерційний інтерес фірми важливо створити таку ситуацію, коли працівник одночасно буде зацікавлений як у своїх особистих результатах, так і в результатах колективної діяльності. Такий двоякий інтерес працівника можна стимулювати тільки одним-єдиним засобом - установленням прийнятного рівня заробітної плати.
В умовах ринку від підприємця потрібне уміння - і навіть схильність - діяти в союзі з іншими підприємцями і вести постійний пошук найбільш ефективних партнерських зв'язків, у ході якого підприємець здійснює переорієнтацію своєї діяльності.
Вибір партнерських зв'язків залежить від цілого ряду факторів. Партнерські зв'язки можна класифікувати в такий спосіб.
1. Довгострокові (або постійні).
2. Короткочасні (або на певний строк).
3. Випадкові.
Таким чином, при плануванні своєї діяльності підприємець розглядає партнера (партнерів) як суб'єкт підприємницького процесу, від форми взаємин з яким залежить рівень ефективності його діяльності.
Загальна класифікація підприємницької діяльності представлена у Додатку 1.
Підприємницькі відносини закладені в українському народі генетично. Протягом усього процесу розвитку всіх сторін громадського життя ступінь розвитку підприємництва, економічна воля й інші фактори, що стимулюють зростання ініціативності суб'єктів економіки відігравали важливу роль. І на сьогоднішній день формування ефективної, конкурентноздатної, соціально-орієнтованої економіки складає стратегічний курс державної політики. Починаючи розділ, присвячений підприємництву на Україні, представляється необхідним виділити етапи розвитку, основні напрямки і проблематику, зв'язані з підприємництвом.
Особливе значення малого і середнього бізнесу виявляється під час перехідного до ринкової економіки періоду, що полягає в стимулюванні структурної перебудови економіки і забезпеченні стабільності суспільства і гарантій на шляху до організованого ринку. В умовах формування орієнтованого ринку, прискорення інституціональних перетворень в економіці Україні проблема становлення ринкових механізмів підприємництва є пріоритетною.
Процес розвитку малого підприємництва на Україні має свої історичні корені і на стадії переходу до ринку має продовження. Для усебічного утвердження принципів підприємництва необхідно використовувати вітчизняний досвід, достатньої багатий і великий.
Підприємництво в Україні народилося ще в часи Рюрика, хоча тоді, як відомо, панувало натуральне господарство. Зачинателями підприємницької діяльності були купці. Ґрунтуючись на своєму майні й інтуїції, на свій страх і ризик вони налагоджували торговельні стосунки з Візантією, Закавказзям, Середньою Азією, Прибалтикою і Європою.
У XII столітті почали формуватися торгові центри, купецькі об'єднання. Підприємництво з зовнішньоекономічної сфери поступово переноситися на українську територію і починає упроваджуватися у внутрішньогосподарські відносини, спочатку в торговельні, а потім і виробництві. Роки правління Петра І (кін. XII – XIII ст) можна назвати періодом становлення підприємництва. Великий самодержець сприяв виникненню соціального попиту на підприємницьку діяльність у виробництві, їм був даний державне замовлення на розвиток галузей промисловості.
Переломним моментом у становленні підприємництва вважаємося початок XIX століття. Олександр I видав Указ про вільних хліборобів, що дозволяв поміщикам відпускати селян на волю з землею за викуп. У Петербурзі був відкритий перший комерційний банк із відділеннями в шести містах Росії. Почали активно створюватися об'єднання підприємців.
Могутнім стимулом у розвитку підприємництва стало скасування кріпосного права. Ділові люди одержали можливість більш вільно займатися підприємницькою діяльністю. На цей період часу приходяться найбільша подія – промисловий переворот. До 1808 р. у Росії стали активно виникати акціонерні товариства, почалася реконструкція важкої промисловості і залученням іноземного капіталу. У 1870 р. відбувся Перший усеросійський з'їзд підприємців, на якому було сформульовано: «Нині воля праці, воля промисловості зробилися девізом сучасного промислового прогресу». У 1886 р. був прийнятий закон, що регламентував відносини між підприємцями і робітниками, причому він відповідав усім вимогам міжнародного права. У 90-і роки XIX століття склалася досить могутня індустріальна база підприємництва. У результаті реформи С.Ю. Вітте російський карбованець став конвертованим. У Росію підсилився приплив іноземного капіталу.
На початку XX-го століття в Росії створитися картелі, синдикати, трести. У першому десятилітті XX-го століття підприємництво в Росії стало масовим явищем, а до 1914 р. вступає в стадію стійкого розвитку. Однак цей розвиток був перерваний спочатку Першою світовою війною, потім Громадянською і «воєнним комунізмом».
В роки непу вільне підприємництво стало відроджуватися. На частку приватного сектора в ті роки приходилося 27% промислового виробництва і 44% роздрібної торгівлі. Надалі, з 1929 р., вільне підприємництво було згорнуто й оголошено нелегітимним, відбулося повне одержавлення економіки. І вже на рубежі 2-ої половини 80-х років, і особливо після 1991р. підприємництво, вже в рамках суверенної посада тоталітарної України, зароджується знову.
Реальний сектор малого бізнесу почав формуватися з 1986 по 1988 р., після прийняття постанови, а потім і Закону «Про кооперативи». Він і поклав початок розвиткові недержавного малого і середнього підприємництва, в у такий час, коли великі підприємства знаходилися в руках держави. Ряд аспектів діяльності малого підприємництва був визначений Постановою Ради Міністрів УРСР від 22 вересня 1990р. « Про заходи для створення і розвитку малого підприємництва».
Надалі в ході приватизації і підприємства, що належали раніше державі переходять у приватну і приватноколективну власність і на сьогоднішній день можна говорити про сформовану підприємницьку структуру у вітчизняній економіці, регламентованої рядом нормативних актів, таких як Закон України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства», «Про господарчі товариства» і інших.
Число малих підприємств (МП) в Україні на кінець 2003р. збільшилося на 18,5% (порівняно з 2002 р) і дорівнює близько 301 тис. При цьому на 10 тис. наявного населення припадатиме 62 малих підприємства. Кількість підприємців-фізичних осіб становить близько 1,7 млн., тобто зросло на 17% [10, с.48].
В Україні існує близько 6,7 тис. спільних підприємств із прямими іноземними інвестиціями, у яких працює близько 115 тис. чол., 37,5 тис. фермерських господарств із 67 тис. працюючих. У цілому частка виробництва малих підприємств у ВВП складає біля 11%.
Ринкові трансформаційні процеси в економіці України сприяли відповідним змінам у формах власності малих підприємств. За період з 1991 р. частка малих підприємств із державною формою власності скоротилася з 14% до 2%. У структурі недержавної форми власності частка колективної зросла з 50 до 70%.