К. Роджерс формулює свої загальнотеоретичні позиції, розглядаючи кардинальні для психологічної науки проблеми цінностей, свободу, ідеал людської особистості. При визначенні поняття «цінність» він використовує запропоноване Ч. Моррісом розпізнання діючих цінностей, що виявляються у виборі реальних об'єктів, і розумових цінностей, що виявляються у виборі символічних об'єктів. Розглядаючи поводження немовляти, К. Роджерс показує, що її діючі цінності не утворюють стабільної системи, але являють собою процес, у якому ті самі об'єкти можуть одержувати прямо протилежний цілісний статус. Крім того, дитина є автономним центром цього процесу, закритим від зовнішніх впливів з боку цінностей його батьків, інших дорослих, суспільства в цілому. Однак поступово автономний цілісний процес порушується під впливом діючої цінності любові інших людей (насамперед батьків). Щоб зберегти їхню любов, дитина перебудовує свою поведінку відповідно до цінностей дорослих і зрештою засвоює ці цінності. Оскільки засвоєні розумові цінності не засновані на ціннісному процесі самої дитини, вони оформляються у виді фіксованої системи. У результаті локалізація ціннісного процесу виноситься зовні і в людини формується базальна недовіра до власних переживань і оцінок, до свого індивідуального досвіду як найважливішого детермінанту поведінки. Таким чином, на думку К. Роджерса. для типових представників сучасної культури характерна фундаментальна дезінтеграція їх Я, усвідомлених ціннісних систем і неусвідомлюваних ціннісних процесів. Це одночасно складає й основну проблему психотерапії.
Аналіз проблеми цінностей приводить К. Роджерса до чотирьох припущень:
1) властивий людині ціннісний процес як частина його життя має організмічну основу, базується на довірі людини до мудрості цілісного Я (організму як єдності всіх усвідомлюваних і неусвідомлюваних процесів), а не якоїсь його частини (свідомості, інтелекту і т.п.);
2) ефективність цього процесу пропорційна відкритості людини своєму внутрішньому досвіду;
3) чим більше відкритість людей їхньому внутрішньому досвіду, тим більше спільність їхніх цінностей;
4) загальні для людей цінності гуманістичні і конструктивні по своїй природі, вони пов'язані з удосконаленням людини і суспільства, з виживанням і подальшою еволюцією людини як виду.
К. Роджерс перелічує ряд таких загальнолюдських цінностей: відмова від «фасадів» претензійності, захищеності, лицемірства; відмова від будь-яких зовнішніх стосовно Я імперативів; відмова від відповідності чужим очікуванням; позитивне оцінювання і прийнятгя власного Я, самостійності, своїх почуттів і переживань, відкритості зовнішньому і внутрішньому досвіду.
Загальний висновок К. Роджерса полягає в тому, що універсальні цінності дійсно існують, однак вони лежать не поза людиною, а в ній самій, в автентичному досвіді її власного життя; тому їх не можна дати людині, можна лише створити певні умови для їхнього повноцінного розвитку.
Розглядаючи проблему свободи, К. Роджерс аналізує експерименти Р. Крачфілда, Б. Скіннера, Дж. Олдса, що ілюструють їхнє світоглядне кредо: людина невільна, вона є складною машиною, цілком контрольованою системою соціальних і біологічних стимулів і підкріплень. На думку К. Роджерса, традиційна психологія, що бачить свою головну мету в контролюванні поводження, свідомості й особистості людини, перетворює його в об'єкт дослідження і маніпулювання. При цьому вона залишає без уваги вирішальний для розуміння розвитку особистості феномен — вільний особистісний вибір, без якого неможливо зрозуміти і пояснити позитивні особистісні зміни. Стосовно свободи, К.Роджерс підкреслює, що вона не зводиться до вибору зовнішніх альтернатив, навпаки, особистісна свобода — це екзистенціальна якість особистості, здатність до внутрішнього вибору. Інший важливий аспект визначення свободи її комплементарність світу детермінізму: вона існує в особливому, особистісному вимірі, не порушує причинні зв'язки явищ, але виявляється і реалізується в них, як у своїх умовах.
Теоретична (ідеальна) модель людини, побудована К. Роджерсом на основі екстраполяції результатів людиноцентрованої психотерапії, припускає наступні основні характеристики особистості: відкритість досвіду, відсутність захистів, що перешкоджають повноті переживань, що ускладнюють їхнє усвідомлення і вираження; екзистенціальний спосіб буття, при якому життєвий досвід не підганяється під данну особистісну структуру, але навпаки, особистість як би відтворюється з щораз неповторного досвіду; довіра цілісному Я, усієї сукупності досвіду як інстанції, що приймає рішення, що робить вибір і робить вчинки.
Наукові факти свідчать, що навіть в умовах домінування традиційного підходу гуманістичне навчання, фасилітація навчання можливі. Зрозумілі шляхи і способи перепідготовки викладачів і адміністраторів, очевидні позитивні результати гуманізації традиційного навчання. З логічної точки зору висновки, здавалося б, очевидні, однак життя набагато складніше. Цілий ряд важливих компонентів соціальної системи освіти невіддільний від традиційного способу навчання, а сама ця система вкрай стійка і консервативна.
К. Роджерс окреслює основні причини цієї консервативності: відсутність зворотного зв'язку про справжні результати роботи системи освіти з боку її справжніх споживачів: учнів, батьків; потреба сучасного суспільства (у першу чергу промисловості і армії) у величезній кількості конформістів; небажання багатьох (від рядового вчителя до адміністраторів з верхніх ешелонів влади) розлучатися зі своєю владою, виходити зі звичної ієрархічної структури керівництва — підпорядкування. Виклик — от те слово, яким К. Роджерс позначив ключову ідею гуманізації навчання: «Нелегко стати глибоко людяним, довіряти людям, поєднувати свободу з відповідальністю. Шлях, представлений нами, це виклик. Він припускає зміну нашого мислення, нашого способу буття, наших відносин з учнями. Він припускає непросте прийняття на себе зобов'язань демократичного ідеалу. Усе це в кінцевому рахунку зводиться до питання, що ми повинні задати індивідуально і всі разом ,— чи насмілимося ми?».
Отже, людиноцентрований підхід до освіти характеризується широтою і глибиною узагальнень (які часом виходять далеко за межі вузької академічної науки), емпіричної основи ключових положень і висновків. Усе це результат багаторічної практичної і дослідницької роботи К.Роджерса, його численних учнів, послідовників і однодумців у багатьох країнах світу.
Чи означає така загальна оцінка, що даний підхід — це лише набір готових відповідей? Звичайно, ні.
Найбільш гострі невирішені проблеми в галузі навчання і виховання, пов'язані з очевидною демотивованністю основної маси учнів і, отже, з наростаючим заниженням стандартів і базових показників навчання і вихованості випускників усіх навчальних закладів, є воістину інтернаціональними проблемами. Вони глибоко хвилюють педагогів і психологів у багатьох країнах світу. Наука намагається розібратися в природі цих проблем, нерозривно пов'язаних з теоретичними представленнями педагогів-практиків про сутність процесів навчання і виховання.
До сьогоднішнього дня як у закордонній, так і у вітчизняній педагогіці і педагогічній психології продовжуються дебати щодо природи навчально виховного процесу. Однак уже піввіку назад один з найбільших фахівців у даній галузі, американський психолог і педагог, попередник людиноцентрованого навчання — Дж. Дьюї чітко сформулював суть найбільш принципової теоретичної опозиції у питанні про природу навчання і виховання. Він писав: «Вся історія педагогічної думки відзначена боротьбою двох ідей: ідеї про те, що навчання — це розвиток, що йде зсередини, що воно засновано на природних здібностях, і ідея про те, що навчання — це формування, що йде ззовні і представляє собою процес подолання природних нахилів і заміна їх придбаними під зовнішнім тиском навичками».
Важливо розуміти принципова теоретичну позицію розвитку — формування представляє не тільки абстрактний спекулятивний інтерес для невеликої групи фахівців, оскільки від рішення питання про природу і сутність навчально-виховного процесу залежить реальна масова педагогічна практика. Дані, що приводяться К. Роджерсом, переконливо доводять, що ототожнення навчання з формуванням вкрай згубне за своїми педагогічними наслідками. І навпаки, організація навчання як фасилітації, тобто полегшення, сприяння, стимулювання, активізації розвитку учнів, неминуче повязана з наданням їм більшої свободи і відповідальності, із загальною гуманізацією міжособистісного спілкування в школі.
Разом з тим теоретичні праці К. Роджерса так само, як і його практична психотерапевтична робота, ставлять перед психологами ряд дуже цікавих проблем. Центральною серед них є проблема розвитку особистості в онтогенезі. Акцентуючи у своїх роботах психологічні умови фактично компенсаційного розвитку особистості дорослих у процесі індивідуальної і групової психотерапії, перенесені згодом в царину навчання і виховання, К. Роджерс лише поставив проблему визначення закономірностей і умов розвитку повноцінно функціонуючої особистості на різних етапах онтогенезу. Що являє собою цей розвиток? Які його основні етапи, критичні моменти І сензитивні періоди? Які його рушійні сили? Де проходить грань між нормою і патологією і чим ця грань визначається?