З цим комплексом питань нерозривно пов'язана проблема вікової специфіки психологічної і педагогічної роботи з дітьми. Залишаються відкритими питання про те, що і як повинні робити дорослі (психологи і педагоги), навчаючи і виховуючи дітей на різних етапах вікового розвитку, щоб згодом виключити саму необхідність гуманістичної, людиноцентрованої психотерапії. Навряд чи можна погодитися з ідеєю, яка імпліцитно міститься в книзі, про пряму (не специфіковану) проекцію методів «дорослої» психотерапії на роботу з дітьми різного віку.
Ще одна поставлена і невирішена (незважаючи на всі зусилля К Роджерса і його учнів) проблема пов'язана зі стійкістю особистісних змін, що є результатом гуманістичної психологічної практики. Тут також можна сформулювати безліч конкретних питань. Що являє собою новий особистісний досвід? Чи існує (і в якій мірі) транс ситуативний перенос цього досвіду? Яким чином діагностувати особистісний ріст як такий, а не його окремі, завжди особистісні і розрізнені симптоми? Які відстрочені наслідки людиноцентрованого навчання? Розробка даної проблематики була започаткована К.Роджерсом, зараз її продовжують його послідовники, однак повних і цілком визначених відповідей на всі ці питання поки немає.
Як завжди, будь-яка теорія, що дійсно стимулює прогрес науки, ставить набагато більше питань, ніж дає відповідей. Теорія К. Роджерса повною мірою володіє цим безсумнівним достоїнством високої еврістичності. Щоб надмірно не перевантажувати виклад з величезної кількості проблем, генерованих дослідженнями К.Роджерса, вкажемо лише ще одну, на наш погляд, найцікавішу — проблему психологічних закономірностей, умов і передумов особистісного становлення «фасилітаторів свободи».
Психологічний аспект ідей гуманізму найбільш повно знайшов своє відображення в одному із напрямків зарубіжної психології - гуманістичному .
Гуманістична психологія виникла на противагу біхевіоризму і фрейдизму, які базуються на залежності людини від її минулого, тоді як головне в ній, згідно з гуманістичною психологією, - спрямованість в майбутнє до вільної реалізації своїх творчих можливостей ,зміцненню віри в себе, можливість досягнення "ідеального Я". Головна роль при цьому надається мотивам, які забезпечують не пристосування до середовища, а ріст конструктивного начала людського "Я". При цьому людина набуває більшої впевненості в собі, усвідомлює відповідальність за свою поведінку, спонтанність і радість вільного життя .
В центр своїх досліджень гуманістична психологія ставить особистість людини в усій її багатогранності і неповторності. Серцевина особистості має позитивне начало, котре виявляється в прагненні до зміни. Ідеї трансформації людського "Я" в світі, що змінюється, є провідною і звучить у різних термінах - це "розвиток", "ріст", ідея зміни, пов'язана з розвитком і актуалізацією особистісного потенціалу, співвідноситься з ідеєю і поняттям індивідуації К. Юнга, самоактуалізації А. Маслоу і С. Джуарда, особистісного росту К. Роджерса.
Психологів цього напрямку цікавить особистість як здорова творча унікальна цілісна система, метою якої є самоактуалізація, максимальне розкриття своїх потенційних здібностей. Для неї характерні незалежність, вибір різних шляхів життя і відповідальність за цей вибір. Кожна людина неповторна, тому аналіз окремих випадків життя не менш важливий як статистичні узагальнення. Головною психологічною реальністю є переживання людиною світу і себе в світі, а, отже, логічно вивести поняття свободи із якихось вихідних принципів, не враховуючи переживання людини, неможливо, неможливо також вирішити протиріччя між бажанням і необхідністю, не враховуючи природу бажань.
Основні принципи гуманістичної психології зводяться до такого:
1. Хоча людське буття має межу, людині завжди притаманні свобода та потрібна для неї незалежність.
2. Найважливішим джерелом інформації є екзестенціальний стан людини, її суб’єктивний психологічний досвід, доступний їй через її усвідомленість "тут-і-тепер".
3. Оскільки людська природа визначається не тим, що робить людина, а тим, як вона усвідомлює своє буття, її природу ніколи неможливо визначити повністю, вона завжди прагне до безперервного розвитку, реалізації можливостей людини.
4. Людина єдина і цілісна. Ця цілісність "Я" створює унікальний характер переживань кожної людини. У людині неможливо відокремити органічне і психологічне, усвідомлюване і неусвідомлюване, почуття і думку.
5. Свідомість людини не може бути зведена ні до її основних потреб або захистів, як у фрейдизмі, ні до епіфеноменів біхевіоризму.
6. Сучасна людина стала занадто інтелектуальною, технократичною і неемоційною, що призвело її до відчуження, втрати індивідуальності та гуманного начала. Гуманістична психологія, використовуючи досвід людини, є коригуючою силою.
Крім цього, у роботі по впровадженню особистісно-зорієнтованого підходу необхідно виходити із таких умов.
І. Умови, які Роджерс назвав "значимим для людини учінням":
1. Учні вирішують в процесі навчання проблеми, які їх цікавлять і значимі для них.
2. Учитель (як терапіст в психотерапії) почуває себе по відношенню до учнів конгруентно, тобто проявляє себе такою людиною, якою він є, виражаючи себе вільно.
3. Учитель проявляє безумовне позитивне ставлення до учня, приймає його таким, як той є.
4. Учитель проявляє емпатію до учня - здатність проникати в його внутрішній світ, розуміти його, дивитись його очима, залишаючись при цьому самим собою.
5. Учитель забезпечує засоби учіння школярів: книги, карти, підручники, інструменти, матеріали, в тому числі власні знання, консультації інших спеціалістів, якщо діти цього потребують.
Такі актуальні для нашого часу спроби переосмислення цінності світу дорослості створюють позитивні умови і для переоцінки цінностей і стереотипів психології дитинства. Перш за все має бути переглянута домінуюча тут асимілятивна парадигма, тобто самі основи і принципи відношень між дорослими і дітьми. Одне із основних завдань гуманістичної психології науково обгрунтувати такий перехід.
П. Принципи традиційної й гуманістичної «центрованої на світі дитинства» парадигми (по А.Б.Орлову) навчання подаємо в таблиці.
Принцип субординації – світ дитинства – це частина світу дорослих, його несамостійний придаток, частина, не рівноцінна цілому і підлегла йому
Принцип рівності – світ дитинства й світ дорослості – цілком рівноправні частини світу людини, їх “переваги” і “недоліки” гармонійно доповнюють один одного
Принцип монологізму – світ дитинства – це світ учнів і вихованців, світ дорослих – світ учителів і вихователів. Зміст взаємодії транслюється тільки в одному напрямі від дорослих до дітей Принцип діалогізму – світ дитинства так як і світ дорослості, має свій власний зміст..., взаємодія цих двох світів повинна будуватися як діалогічний і цілісний процес
Принцип свавілля – світ дорослих завжди нав’язував свої закони світу дітей , світ дитинства завжди був беззахисним по відношенню до світу дорослих. Він ніяк і ніколи не впливав на нього Принцип співіснування світ дитинства й світ дорослості повинні підтримувати обопільний суверенітет: діти не повинні страждати від дій дорослих, якими б спонуканнями ці дії не мотивувалися
Принцип контролю – контроль світу дорослих, що розглядається як необхідних елемент навчання й виховання, забезпечував примусову асиміляцію світу дитинства світом дорослих Принцип волі – світ дорослості повинен виключити всі види контролю над світом дитинства (крім охорони життя і здоров’я), надати можливість світу дитинства вибрати свій шлях.
Принцип дорослішання – розвиток світу дитинства завжди розглядався як дорослішання, тобто рух дітей по створених світом дорослих “сходинках” віку. Порушення процесу – аномалія Принцип спів розвитку – розвиток світу дитинства – це процес, паралельний розвитку світу дорослості, мета розвитку людини – гармонізація зовнішнього і внутрішнього “Я” – мета розвитку.
Принцип ініціації – існування меж між світом дорослих і дитинства й перехід людини з одного в інший світ Принцип єдності – світ дитинства й світ дорослості не утворюють двох розмежованих (тих, що мають межі переходу) світів. Вони складають світ людей
Принцип деформації – світ дитинства завжди деформований втручаннями дорослих Принцип прийняття – людина повинна прийматися іншими людьми, такою якою вона є, безвідносно до норми оцінок дорослості й дитячості
Традиційне відношення між світом дорослості і світом дитинства є на думку багатьох вчених найбільш стійким і вірогідним стереотипом цивілізіції. Тому не дивно, що розвиток сучасної психології як за кордоном, так і в нашій країні проходив під сильним впливом цих стереотипів. Основні ідеї, концепції, гіпотези, методи і факти цієї психологічної наукової дисципліни в багатьох аспектах стали похідними від традиційних принципів побудови відносин між світом дорослих і світом дітей, сформувались в рамках центрованої на світі дорослих асимілятивної парадигми. Своє основне завдання психологія дитинства у вивченні світу дітей завжди розглядала з метою забезпечення його прискорення і оптимального (знову ж таки з точки зору дорослих) дорослішання, створення науково обгрунтованих технологій навчання і виховання дітей. Таким чином, новий погляд на психологію дитинства полягає у подоланні традиційних стереотипів у відношеннях між світом дорослості і світом дитинства і формування нової гуманістичної парадигми, центрованої на світі дитинства , у створенні нових принципів, ідей, концепцій, гіпотез і методів, які б відповідали цій парадигмі. Своє основне завдання гуманістична психологія має зосередити на своренні психолого-педагогічних умов для успішної акомодації світу дорослості до світу дитинства з метою їх гармонізації і спільного продуктивного розвитку. Тільки так будуть створені умови для справжнього діалогу світу дорослості та дитинства.