Найважливішою ознакою речення, завдяки якій воно стає одиницею спілкування, є предикативність. Речення, як правило, співвідноситься з логічним судженням, проте не тотожне йому. Кожне судження, за Аристотелем, виражене у формі речення, але не кожне виражає судження. Речення може передавати запитання, спонукання, емоції, волевиявлення, тощо, але при цьому не виражати судження. При співвіднесеності речення з логічним судженням, у якому щось або затверджується, або заперечується, предикація має свій вияв у характеристиці логічним предикатом змісту логічного суб’єкта. Зовнішньою граматичною формою вираження предикації є відношення між підметом, який вказує на предмет думки (співвідноситься з суб'єктом), і присудком, який виражає ознаку суб'єкта (співвідноситься з предикатом). [17]
Для того, щоб стати комунікативною одиницею, кожне речення повинно актуалізувати факт дійсності, який лежить в основі речення, у модально-часовому плані, тобто охарактеризувати цей факт за відношенням до часу і позиції мовця. Другою ознакою речення є модальність, що виражає відношення змісту висловленого до дійсності, вказує на реальність чи нереальність, можливість чи імовірність того, про що повідомляється. Модальність - це оцінка змісту мовцем з погляду реальності, можливості, вірогідності і подібності. Основним модальним значенням речення є реальність/ірреальність як результат об'єктивної оцінки змісту мовцем. У реченні значення реальність/ірреальність виражається формальними засобами. Модальне значення вірогідності-можливості є суб'єктивною оцінкою змісту висловленого мовцем і в реченні виражається за допомогою модальних слів можливо, мабуть, звичайно, безумовно і под.
Категорія часу вказує на відношення висловленого до моменту мовлення: Я спав - Я сплю - Я буду спати. Отже, категорія модальності і часу є основними носіями предикативності і виражається насамперед за допомогою дієслівних форм та інтонацій.
Важливою ознакою речення як комунікативної одиниці є інтонаційна оформленість. У мовознавстві інтонація розглядається як складна єдність висоти, сили, темпу і тембру мовлення, які є засобом організації словесного вираження, висловлювання й емоційно-вольових показників виразності. Крім того, що інтонаційними засобами встановлюються комунікативні значення слів у реченні, відбувається членування речення, здійснюється його внутрішня єдність. Кожне речення у мовленні має свій інтонаційний малюнок, який відображає думку мовця та емоційно-вольове ставлення його до змісту висловлювання. Інтонація оформляє закінченість речення і членування його на синтаксичні одиниці, служить засобом усного відмежування речень одне від одного, утворення різних видів речень за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні), а також речення, що виражають почуття, волевиявлення (вигукові, окличні). Незалежно від мети висловлювання інтонація завжди 10вказує на завершеність речення. [44]
Інтонація виражає модальні відтінки речення, визначає природу члена речення і взагалі допомагає з'ясувати, яку синтаксичну конструкцію становить та чи інша група слів.
Четвертою ознакою є граматична організованість речення за синтаксичними правилами зв'язку слів (зміни форми слів для вираження відповідних смислових відношень, відповідний розподіл слів у певному порядку тощо). Наприклад, прикметники, порядкові числівники, дієприкметники узгоджуються в роді, числі і відмінку з іменниками. Члени речення (головні і другорядні) часто ставляться в певному порядку залежно від змісту і характеру речення. [43, с. 257]
П'ятою ознакою є відносна смислова закінченість речення. Як відомо, думка і мовно-синтаксичні засоби її вираження на тотожні. Ту саму думку можна виразити одним реченням (простим чи складним) і кількома реченнями. У контексті одне речення часто передає лише основний смисл того, про що повідомляється. Інші наступні речення доповнюють думку, висловлену в першому реченні, розкривають її, конкретизують. [43, с. 258]
Наприклад: Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів. Що вийде з того насіння? Може вогні? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий, цілющий напій. (М. Коц.)
Наведені речення синтаксично залежні, інтонаційно закінчені. Проте смислова закінченість кожного з них відносна, бо одну думку - значення сонця в житті людини - вони розкривають певною мірою тільки всі разом.
Речення класифікуються за будовою й типами синтаксичних зв'язків на прості і складні. Прості розподіляються на неускладнені і ускладнені. Складні речення поділяються на сполучникові (складносурядні, складнопідрядні) і безсполучникові. Окремо виділяються багатокомпонентні складні речення з різними типами зв'язків (складні синтаксичні конструкції).
За емоційністю речення поділяються на окличні і неокличні.
За головними членами речення класифікуються на двоскладні та 11односкладні. Односкладні речення поділяються на означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, нонімативні. Наявність усіх членів речення або пропуск їх у мовному потоці дає змогу класифікувати речення на розповідні, питальні, спонукальні, умовні, бажальні, переповідні, гіпотетичні.
Розповідні речення - «це такі речення, в яких повідомляється думка, стверджуючи чи заперечуючи що-небудь, дається відповідь на запитання чи реєструється результат пізнавальної роботи людини.» [17, с. 40]
Важливими модальними аспектами є реальність, нереальність, можливість або гіпотетичність дії. Через те розповідність утрачає розрізнювальну силу, бо в розповідні речення потрапляють майже всі модальні типи речень. У сучасному мовознавстві закріпився термін індикативна модальність (від лат. Indicativus - дійсний спосіб дієслова). У межах цих речень розрізняються стверджувальні та заперечні. У стверджувальному реченні думка стверджується незаперечно. Заперечними вважаються речення, у яких заперечується присудок або якийсь інший член. Тому вони бувають загальнозаперечними і частковозаперечними. Може підсилювати заперечення частка ні. У діалозі заперечення відбувається за допомогою інтонації та інших лексичних засобів.
У розповідних реченнях голос підвищується на логічно виділеному слові і знижується в кінці речення.
Питальні речення - «це речення, в яких виявляється прагнення мовця вияснити невідомо, або переконатися в чомусь, чи звернути на щось увагу. Питальні речення часто використовуються в діалогах і полілогах.» [17, с. 41]
Питально-риторичні речення містять у собі приховане ствердження і не вимагають відповіді.
Питально-спонукальні речення мають у собі спонукання до дії.
Для всіх питальних речень головним і обов'язковим показником питальності є інтонація. Логічний наголос падає на питальні слова, виражені займенниками та іншими частинами мови. Підвищення тону спостерігається 12в кінці речення.
Спонукальні речення - «це такі речення, в яких висловлюють спонукання до дії, до співучасті або вони закликають до чогось.» [17, с. 42] Присудок найчастіше виражається дієсловом наказового способу, інфінітивом чи дієсловом дійсного способу. По-різному виражається присудок у заголовках газет.
Інтонаційний малюнок такий: голос підвищується на логічно наголошеному слові, потім знижується, а в кінці підвищується, коли це речення окличне.
Гіпотетичні речення - «це речення, в яких виявляється міра реальності судження, що виражає особистий або колективний досвід мовця. Семантика гіпотетичності передається за допомогою повнозначних членів речення, вставних слів та модальних часток, які виконують службову функцію: ніби, нібито, буцімто, наче, чи не, навряд чи, десь може та ін.» [42, с. 136]
Речення з провідною модальністю - «це такі, у яких думка виявляється не безпосередньо, а непрямо передається висловлення інших осіб. Оформляються ці речення допомогою часток ніби, начеб, мов, мовляв (як вставне слово), нібито, буцімто та ін.. Як і в гіпотетичних реченнях, у переповідних виражається потенційна модальність, тобто можливість здійснення різних дій, явищ.» [42, с. 138]
Речення бажальної модальності - «це такі, у яких модальне значення бажальності виражається як бажання суб'єкта мовлення встановити відповідність змісту речення з дійсністю. Виразниками бажальної модальності виступають частки би(б), аби, щоб, бодай, нехай, хай, хоч би, коли б, якби.”[42,с.139] Речення умовної модальності - «такі речення, у яких їхньому змісту надається значення можливості відповідного явища за якоїсь умови.» [42, с.141]
І речення умовної модальності, і бажальної виражають ірреальний зміст (від лат. Irrealis - неречовинний, нереальний; той, що існує не в дійсності, а тільки в думці). Присудок виражається переважно дієсловом умовного способу. 13Такий же спосіб вираження присудка і в реченнях бажальної модальності, через те вони іноді поєднуються в одному реченні або їх можна розрізнити тільки за змістом.
Речення, які виражають емоції, називаються окличними. Вони не зв'язані з модальністю. Будь-яке модальне речення може бути окличне, якщо його висловити з почуттям. Окличні речення можуть виражати захоплення, гордість, горе, тугу, страх, обурення, презирство, зневагу та ін.. Граматичними засобами оформлення окличності є:
1) інтонація, що передає різні почуття (окличні речення вимовляються вищим тоном з виділенням слова, яке безпосередньо виражає емоції);
вигуки;
окличні частки вигукового, займенникового і прислівникового походження.
Підсумовуючи класифікаційні ознаки, можна дати таке визначення: просте речення - «це одиниця мовлення, яка будується за певним зразком, має граматичне значення предикативності і своєю синтаксичною структурою виділяє це значення у системі синтаксичних форм, а також виконує комунікативну функцію, для оформлення якої використовується інтонація.[44, с. 315]