Класифікація простого речення здійснюється за такими показниками:
1) за наявністю/відсутністю головних членів речення можливістю членування речення - двоскладні, односкладні, нечленовані;
за наявністю/відсутністю другорядних членів речення - поширені, непоширені;
за наявністю/відсутністю обов'язкових членів речення - повні, неповні.
Просте речення має один граматичний центр. Він може бути представлений двома головними членами речення - підметом і присудком (двоскладне речення) або одним головним членом речення (односкладне), чи нерозкладним граматичним центром (нечленоване).
В основі поділу речень на двоскладні та односкладні лежить відмінність у 14способах вираження основної ознаки речення - предикативності. Для двоскладного речення характерною є наявність певних відношень між носієм ознаки та ознакою, для односкладних - відсутність таких відношень: у них представлено незалежну ознаку або існування предмета.
Двоскладні речення є основною ланкою у синтаксичній системі української мови, вони характеризуються значним діапазоном виражальних можливостей, різноманітністю конструкцій, широким використанням лексики.
Організуючими членами двоскладного речення є підмет і присудок, які складають його предикативне ядро. Решта членів речення групується навколо них.
Підмет - це граматично незалежний головний член двоскладного речення, що означає предмет, ознака якого виражається присудком.
За своєю структурою підмет може бути простим (вираженим одним словом) і складеним (тобто вираженим кількома словами).
Присудок - це головний член двоскладного речення, що виражає ознаку підмета. Присудок є носієм головної властивості речення - предикативності, він надає підмету модально-часової характеристики.
За своєю структурою присудок може бути простим, складеним та складним.
Спеціалізованою формою вираження простого присудка є особова форма дієслова. Дієслово-присудок передає граматичні значення часу, способу, виду, особи, числа. Спосіб, вид і час орієнтуються безпосередньо на описану в реченні дійсність, особа й число - узгоджуються з підметом.
Складений присудок має чітко визначену структуру й складається з двох компонентів: 1)допоміжного дієслова-зв'язки, 2) імені або інфінітива. У складених присудках допоміжні дієслова є неповнозначними, але передають усі властиві присудку граматичні значення: спосіб, час, особу. Іменник або інфінітив зосереджує в собі лексичне значення присудка.
Складний присудок являє собою комбінацію різних типів складених присудків. Він може мати таку структуру: 1) складений дієслівний + складений іменний; 2) 15сладений дієслівний + складений дієслівний.[44]
Якщо речення складається тільки з головних членів речення, то воно називається непоширеним: Стебла багряніють. Сонце сяє. Частіше ж структуру речення поширюють додаткові повнозначні компоненти, які залежать від підмета або від присудка. Такі компоненти називаються другорядними членами речення, а речення з ними - поширеними.
Другорядні члени речення поділяються на означення, додатки та обставини.
Означення - це другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета: Суворих слів, холодних і жорстоких, перебираю низку, ніби чотки (М. Рильський).
Додаток - це другорядний член речення, що означає об'єкт дії чи стану. Ще дочекають наші руки обробляти свої ниви, свої городи, свої сади. (М. Коцюбинський).
Обставина - це другорядний член речення, що вказує, як відбувається дія з точки зору її інтенсивності, якості, а також способу, місця, часу, причини, мети, умови виконання: По обіді ми подались пішки до книгарні (В. Діброва).
Для вираження кожного типу другорядних членів речення в мові існують спеціалізовані (морфологізовані) граматичні форми: для означення - прикметник, для додатку - іменник у непрямих відмінках, для обставини - прислівник.
Головними засобами передачі різного актуального змісту речення є: порядок слів, інтонації (логічний наголос, пауза, темп мовлення), засоби лексичного повтору, вживання часток.
1.2 Теоретико-практичні основи формування поняття просте речення на уроках рідної мови
Вивчення елементів синтаксису в початкових класах набуває особливого значення. Це насамперед пояснюється значенням уроків української мови в початковій ланці освіти: допомагати молодшим школярам оволодіти нормами граматичної структури (будови) рідної мови, збагатити мовлення різноманітними формами і способами висловлення думки, піднести рівень розвитку зв'язного мовлення.
Оскільки одиницею зв'язного мовлення є речення, то цілком зрозумілою є вимога програми працювати над його засвоєнням систематично, цілеспрямовано, на кожному уроці навчання грамоти, граматики і читання незалежно від виучуваної теми. Важливість систематичної роботи над реченням пояснюються і тим, що на фоні речення (на синтаксичній основі) учні засвоюють лексичне значення слова, словотвір, фонетику, орфоепію і орфографію, морфологічні форми слів та синтаксичну роль їх, пунктуацію.
Вивчення в школі синтаксису, як і граматики взагалі, має на меті, по-перше, поступово формувати у дитини правильне уявлення про мову як особливу сферу дійсності; по-друге, всемірно підвищувати рівень розвитку мовлення школярів.
У роботі над засвоєнням елементів синтаксису в початкових класах можна виділити кілька напрямів, між якими існує тісний зв'язок.
1. Практичні спостереження за синтаксичною будовою та інтонаційним оформленням речень, побудова речень з різною кількості членів, з різним розташуванням їх, за поданим зразком та схемою.
2. Формування уявлень про одиниці синтаксису - словосполучення, речення, зв'язне висловлювання (текст).
3. Засвоєння структури речення і найважливіших синтаксичних понять:
зв'язок між словами у реченні; граматична основа речення; головні і другорядні члени речення; головні члени - підмет і присудок; однорідні члени речення. Засвоєння синтаксичної термінології.
4. Поглиблення знань і умінь з синтаксису під час опрацювання несинтаксичних тем (значення слова, будова слова, частини мови).
Формування в учнів уміння використовувати у власному мовленні речення за метою висловлювання (розповідні, питальні, спонукальні) та за інтонацією (неокличні, окличні). Формування пунктуаційних навичок.
5. Застосування набутих знань і умінь з синтаксису у практиці зв'язного мовлення. [55]
Початкові уявлення про речення та його будову учні одержують у період навчання грамоти. Вони засвоюють смислові та формальні ознаки речення: служить для висловлення думки; вимовляються з розповідною, питальною чи окличною інтонацією; складається із слів, пов 'язаних за смислом і граматично; у реченні про когось або про щось розповідається, запитується, стверджується або заперечується; на початку речення пишеться велика буква, в кінці - ставиться крапка (знак питання або знак оклику). Усі ознаки речення, як і самий термін, діти мають засвоїти практично, в ході виконання різноманітних тренувальних вправ.
Вчителеві слід пам'ятати, що правильні уявлення про речення та його будову сформуються лише тоді, коли учні глибоко усвідомлять кожну його ознаку.
На початковому етапі навчання молодші школярі схильні розпізнавати несуттєві ознаки речення. Уявлення про речення вони часто пов'язують з певною кількістю слів, з початком і кінцем рядка, великою буквою, з темою розповіді, тобто з тими ознаками, які їм найчастіше доводиться спостерігати під час практичних вправлянь. Щоб запобігти цьому, вчитель постійно повинен дбати про урізноманітнення вправ, добирати до аналізу різні варіанти речень. Найкраще добирати невеличкі зв'язні тексти, в яких є речення різні за кількістю слів (від одного до п'яти-шести слів), за метою висловлювання. Учні матимуть можливість зіставляти їх будову інтонування. Щоб учні усвідомили будову речення, вони повинні зрозуміти, що речення складається із слів. Однак не всі слова, які входять до складу речення, рівнозначні. Є повнозначні й 18неповнозначні, і роль їх різна. На початковому етапі навчання учні, не маючи достатніх знань, щоб усвідомити роль кожного слова у реченні, нерідко сприймають лише повнозначні слова. Через це учні, записуючи речення самостійно чи під диктовку, або пропускають службові слова (найчастіше це бувають прийменники), або пишуть їх разом з повнозначними словами. Однією з причин таких помилок є недостатня робота вчителя над вимовою і написанням службових слів.
«Для вироблення правильних умінь вже в період навчання грамоти необхідно вчити учнів виразно вимовляти кожне слово (повнозначне і неповнозначне) під час уповільненого читання. При цьому слід графічно позначити на дошці склад речення: повнозначні слова - довгою лінією, неповнозначні (так звані маленькі слова) - короткою. Наприклад: Діти поспішають до школи. - | _________ __________ ____ ______»[21,с.134]. Отже, вся ця робота відбувається в такій послідовності:
1) уповільнене читання речення з чіткою вимовою неповнозначних (службових) слів (при нормальному темпі читання прийменники ніби зливаються з наступним повнозначним словом);
графічне зображення кількості слів у реченні;
повторне читання речення у нормальному темпі;
порівняння вимови і написання.
Щоб виробити стійкі навички вживання слів у реченні, необхідно систематично вчити учнів самостійно будувати речення (за схемами, на основі малюнків, з поданих слів, за назвою теми тощо).
У період навчання грамоти діти поступово привчаються ставити до слів (членів речення) питання і відповідати до них. Без такої попередньої роботи важко буде навчити учнів ставити граматичне питання до членів речення, поширювати речення за запитаннями.
Так, читаючи в букварі речення: “Багато діти дізнались про новий і старий Київ”, - учитель задає учням кілька запитань: Про кого розповідається в реченні? Що повідомляється про дітей? Про що діти дізнались? Про який 19Київ дізнались діти? Відповідаючи на запитання, що ставить учитель, учні поступово набувають практичних навичок аналізу речення.