У рамках матеріальної освіти як спроба побудови системи навчальних закладів виникла реальна освіта (від лат. - дійсний). Створені з метою пропаганди раніше викладених ідей школи, училища до XX ст. не прирівнювалися до класичних гімназій, оскільки, вважалося, що вони давали нижчу і менш престижну за рівнем освіту.
У кінці XVIII - середині XIX ст. набула поширення теорія формальної освіти, витоки якої знаходимо в працях Е. Канта, І. Гербарта, І.Г. Песталоцці. її представники головну увагу приділяли розвитку здібностей, мислення, уваги, уяви, пам’яті учнів усупереч засвоєнню великого обсягу знань. Найважливішими з точки зору забезпечення розвитку вважали мови, зокрема латинську та грецьку, античну літературу, математику. Певний час (до XVIII ст) захоплювалися так званим "цицеріанством", зовнішнім боком мовлення, ораторським мистецтвом. Переважне вивчення цих навчальних предметів було характерною особливістю класичного напрямку в освіті (від лат. - зразковий). Роль учителя вбачали в забезпеченні умов для розвитку учнів через спеціальні вправи, зміст яких не мав значення. Вони були тільки матеріалом для розумової гімнастики. Так, один з крайніх представників цієї теорії Г. Гекслі твердив, що в навчанні головне не освіта, а курс розумової гімнастики, який проходить учень. Прихильники теорії формальної освіти також недооцінювали наукові знання та їх роль у формуванні мислення і здібностей учня.
Викладені погляди були підвалиною класичної освіти. На основі теорії формальної освіти працюють сучасні граматичні школи багатьох країн. Особливо відчувається її вплив у сучасних французьких ліцеях, де засобом засвоєння загальної культури є тренування мислення. У такому напрямі працює й більшість граматичних шкіл США, Англії, що дають переважно гуманітарну освіту.
Боротьба між згаданими напрямами час від часу загострюється, що є свідченням альтернативного характеру обох теорій освіти.
У традиційній педагогіці сформувався підхід, який характеризує К.Д. Ушинський у працях "Недільні школи" та "Людина як предмет виховання": " Треба мати постійно на у вазі дві мети і не захоплюватися жодною з них настільки, щоб забути про іншу.
Перша мета, формальна, полягає в розвитку розумових здібностей школяра, його спостережливості, пам’яті, уяви, фантазії, розуму. Важливо постійно пам’ятати, що потрібно передати учню не тільки ті або інші знання, а й розвивати в нього бажання і здатність самостійно, без учителя набувати нові знання... Друга мета шкільного навчання, реальна, настільки ж важлива, як і перша, та ще й, якщо хочете, важливіша за першу. Для досягнення цієї мети насамперед необхідний розумний вибір предметів для спостережень, уявлень і висновків..."
"Психічний аналіз свідчить очевидно, що формальний розвиток розуму в тому вигляді, як його раніше розуміли, є неіснуюча примара, що розум розвивається справді в реальних знаннях, що його не можна зробити, як якусь металеву пружину, і той самий розум є не що інше, як добре організоване знання".
Є й інші течії, що розробляють власні підходи до розв’язання проблеми змісту освіти, зокрема:
дидактичний енциклопедизм (головну увагу зосереджують тільки на змісті, його інформативності незалежно від того, чи зможуть учні використати знання з пізнавальною або практичною метою);
екстерналізм (представники течії наполягають на директивній ролі вчителя в навчальному процесі, що дасть змогу дитині в майбутньому бути автономною істотою з власними поглядами, незалежним дорослим);
педоцентризм (характерні інтерналістські погляди на зміст освіти, тобто центральною проблемою під час добору змістового матеріалу вважають задоволення інтересу кожної окремої особистості).
5. ОСНОВНІ ДОКУМЕНТИ, ЩО ВІДБИВАЮТЬ Зміст ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ.
Сучасна школа покликана розв’язувати як загальні завдання, поставлені перед нею суспільством, так і конкретні, що дають змогу реалізувати проблеми виховання загалом, конкретизувати їх відповідно до навчального процесу на кожному віковому етапі. Документами, в яких деталізується зміст освіти, є навчальний план, навчальна програма і підручник.
Навчальний план - державний документ, затверджений міністерством освіти, в якому дано перелік навчальних предметів і кількість годин на кожний з них із розрахунку на тиждень; визначено структуру навчального року, загальні питання організації викладання окремих предметів та особливості режиму навчальної роботи для певних вікових категорій учнів.
Зміст освіти, закладений у навчальному плані, поділено на дві важливі частини: державний і шкільний компоненти.
Державний компонент змісту освіти - це стандарт загальноосвітньої підготовки незалежно від регіональних умов та індивідуальних особливостей учнів. Він має забезпечити соціальне необхідний для молоді рівень фундаментальних знань про природу, техніку, суспільство, людину, здобутки національної культури, соціальний досвід і перспективи його розвитку; на світовому рівні повинна здійснюватися підготовка з математики й основ інформатики. Державний компонент передбачає також вивчення мов міжнаціонального спілкування й ознайомлення із світовою культурою.
З метою демократизації навчального процесу, якнайповнішого врахування специфіки регіону, місцевості (сільська, міська), їх культурних традицій, інтересів і потреб учнів, можливостей забезпечити їх тим викладацьким складом, який є в школі, в навчальних планах, крім обов’язкового державного компоненту змісту освіти, визначено також шкільний компонент.
Шкільний компонент передбачає поглиблене вивчення окремих предметів, профільне навчання за інтересами і здібностями, факультативи, групові і індивідуальні заняття як з невстигаючими, так і з обдарованими дітьми. Це змінна, варіативна частина навчального плану.
Навчальний план повинен орієнтувати на забезпечення всебічного розвитку особистості; єдності і наступності в змісті освіти окремих ланок системи народної освіти; чіткого місця, обсягу кожного навчального предмета та послідовності його вивчення з класу в клас;
взаємозв’язку загальної, політехнічної і професійної освіти; наукового підходу до організації навчального процесу через вибір оптимального співвідношення предметів різних циклів.
Згідно з навчальним планом складають навчальні програми з кожного навчального предмета.
Програми змінюються відповідно до вимог суспільства, розвитку науки і предметних методик. Суттєвий внесок у вдосконалення навчальних програм можуть зробити окремі вчителі або авторські колективи, які опрацьовують і апробують навчальні плани.
Навчальна програма (від грец. - оголошення, наказ) - державний документ (затверджує міністерство освіти), який визначає завдання викладання навчального предмета в певному класі, його загальні методичні особливості, основні розділи, теми і конкретні проблеми, що повинні бути розглянуті на уроках.
У навчальній програмі три основні розділи:
пояснювальна записка, в якій конкретизують завдання навчального предмета в певному класі, особливості методики його викладання і коротко охарактеризовано завдання кожного розділу;
програма навчального предмета (розділи, теми, конкретні поняття, які треба сформувати, з рекомендаціями щодо методів і форм організації навчання до кожної теми). Кількість годин на вивчення певної теми визначає вчитель, враховуючи особливості конкретного класу. На основі навчальної програми він складає тематичні плани;
розділ "Основні вимоги до знань, умінь і навичок на кінець навчального року (діти повинні знати..., діти повинні вміти.)" є конкретним орієнтиром для визначення результативності роботи вчителя і учнів.
Принципи побудови навчальних програм:
концентричний, згідно з яким кожне поняття конкретизується в наступному році, коли його розглядають на складнішому рівні; характерний для пояснювально-традиційного типу навчання;
лінійний, відповідно до якого поняття, що є основою для вивчення наступної теми, формується відразу остаточно, надалі до нього повертаються як до базового; характерний для розвивального типу навчання;
змішаний, що поєднує ознаки двох попередніх.
Програми для школи І ступеня побудовані на основі концентричного принципу, що зумовлено віковими особливостями учнів. Вони повинні забезпечувати єдність змісту навчального предмета і мети виховання; науковість викладання; відповідність навчального матеріалу рівню знань і розвитку учнів певного віку, досягнутому на попередньому етапі навчання; взаємозв’язок між предметами, що відбиває природні зв’язки явищ об’єктивного світу.
Підручники - державний документ, затверджений міністерством освіти, в якому викладено основи наукових знань з певного навчального предмета згідно з метою навчання, програмою, принципами дидактики, віковими особливостями учнів.
Різновидами підручників є посібники, хрестоматії, книжки для читання з окремих навчальних предметів.
Для кожного віку дітей і типу навчального закладу можуть бути створені варіативні підручники, що відбивають нові авторські підходи. Підручник - це книжка для вчителя й учня. Він містить методичні поради щодо змісту роботи на уроці, мети виконання кожного завдання, розподілу матеріалу для роботи в класі і вдома. Зміст, методичний апарат підручника сприяють засвоєнню навчального матеріалу учнями і допомагають організувати їх роботу.
Основними чинниками, що сприяють засвоєнню змісту навчального матеріалу через підручник, є:
його структура (розділи, теми, параграфи);
текстовий матеріал (типи текстів, їх добір, наявність достатнього ілюстративного матеріалу і чітко виділених узагальнень);
ілюстративний матеріал (малюнки, таблиці, схеми тощо);
методичний апарат (рубрикація, умовні позначки, зміст);