Навчальний процес - органічна частина навчально-виховного процесу, в ході якого на основі взаємодії вчителя і учнів реалізується система виховних, освітніх і розвивальних завдань.
Процес навчання - механізм передачі певного соціального досвіду, що передбачає взаємодію його структурних елементів (учителя - учня - змісту навчання) залежно від типу навчання.
Хід навчання - "конкретний рух навчання в даного вчителя в даний момент" (І.Я. Лернер).
Освіта - процес і наслідок цілеспрямованого виховного впливу (зокрема і в навчальному процесі).
Самоосвіта - цілеспрямований процес, що його здійснює особистість на основі цілеспрямованої навчально-пізнавальної діяльності.
Дидактична взаємодія - взаємодія суб’єктів навчального процесу (вчитель - учень, вчитель - учні, учень - учень, учень - група, учень - клас).
Дидактичне проектування як компонент викладання (навчання) - це передбачення вчителем ходу процесу навчання та його наслідків.
Організація дидактичного процесу - усі види дидактичної діяльності, безпосередньо спрямовані на керівництво навчальним процесом, конкретну організацію педагогічної взаємодії та кооперації з метою передачі і засвоєння змісту навчання.
Дидактичний аналіз - встановлення зв’язку між запроектованим і фактично здійсненим дидактичним процесом.
Є й такі дидактичні категорії: принципи, методи, зміст, форми організації навчання. Їх розглянемо далі.
Характер взаємодії основних дидактичних категорій розкрито у додатку І.
2. МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ДИДАКТИКИ. РУШІЙНІ СИЛИ НАВЧАННЯ.
Суть поняття "методологічна основа дидактики" розкриває, зокрема М.А. Данилов: "Методологія... має своїм завданням ґрунтовно проаналізувати дидактичний процес для того, щоб у всьому розмаїтті форм, картин, структур знайти ту елементарну основну одиницю даного процесу, яку не можна вже розкласти на будь-які складові частини, і тим самим показати основні властивості, відношення та імпульси розвитку, притаманні цьому процесу в його прогресивній формі".
Велике значення для дидактики як і для педагогіки загалом, має методологія (від грецького - "шлях дослідження" і наука). Методологічна основа - вчення про методи пізнання і перетворення світу. Це комплексне поняття, що включає, зокрема філософську основу, а саме - діалектичний метод пізнання (діалектика - наука про розвиток як стійке вдосконалення того чи іншого об’єкта); гносеологію (теорію пізнання), що ґрунтується на теорії, від ображення та її основних положеннях (про нескінченність процесу пізнання, практику як критерій істини, вчення про суперечності як рушійні сили процесу пізнання). Рушійною силою процесу пізнання є внутрішні суперечності. Вони мають об’єктивний характер і існують поза волею вчителя, а у розвитку особистості спочатку виникають як зовнішні, потім стають внутрішніми. Розв’язання наявних у навчальному процесі суперечностей не вичерпує його суперечливого характеру і зумовлює появу нових.
Рушійними силами розвитку індивіда в процесі навчання (за І.Я. Лернером) є такі суперечності:
між вимогами щодо рівня розвитку і наявним у індивіда рівнем, засобами, мотивами;
між прагненнями учня задовольнити свої органічні потреби і нездатністю зробити це самостійно в доцільній формі;
між рівнем підготовки і поставленою метою, яку треба досягти не тому, що вона має безпосереднє значення і самоцінність для учня, а у зв’язку з іншими мотивами (престижність, вплив авторитету, почуття відповідальності тощо);
між тим, що знає та вміє учень, і метою, яка виникає перед ним сама або поставлена ззовні.
Основною суперечністю, що характеризує процес навчання загалом, є суперечність між вимогами суспільства щодо підготовки молодого покоління і фактичним її рівнем.
У навчальному процесі вчитель може створювати штучні суперечності (розв’язки їх уже відомі науці, вчителеві, але не дітям). Їх можна назвати проблемними ситуаціями. Вони становлять основу проблемного навчання.
Друга складова методології дидактики - педагогічна спадщина, зарубіжна і вітчизняна (В. Ратке, Я.А. Коменський, І.Г. Песталоцці, А. Дістервег, Ж. -Ж. Руссо, К. Ушинський, А. Макаренко, С. Русова, А. Волошин, Г. Ващенко, С. Алчевська та багато ін).
Третьою складовою методологічної основи теорії навчання є сучасні дослідження з проблем дидактики, зокрема і непедагогічних наук (психології, фізіології, соціології тощо).
3. АЛЬТЕРНАТИВНІ ДИДАКТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ.
Основні дидактичні концепції, альтернативні традиційній дидактиці, ґрунтуються на ідеях, що в сукупності утворюють іншу методологію. За своїм характером вона ідеалістична. Найбільш розповсюдженими альтернативними педагогічними теоріями є прагматизм, неотомізм та екзистенціалізм.
Прагматизм (від грецького - дія, практика) значного розвитку набув у 20 - 30 рр. XX ст., хоч історичні корені цієї теорії сягають XVI ст. (Дж. Беллерс). Найвідоміші представники:
Дж. Дьюі, А. Кобс, К. Роджер, Е. Келлі, Б. Собел, М. Моррис, Ч. Джеймс. Основна ідея їх концепції в тому, що в центрі уваги є інтереси дитини, які мають вроджений і неконтрольований характер. Представники цієї течії ігнорують об’єктивні закономірності виникнення інтересу і вплив на його формування соціального чинника.
Дидактичні положення, на яких ґрунтується навчальний процес, зводяться до такого:
неможливо наперед спланувати зміст навчального процесу визначити норми знань, умінь і навичок учнів;
зміст навчального процесу визначають інтереси дитини;
максимальна індивідуалізація змісту, методів і форм навчального процесу;
створення умов для творчої активності і самостійності дитини;
вільний вибір учнем виду діяльності під час навчання;
комплексний характер змісту освіти, що його пропонують для засвоєння (у педоцентристів) та інтеграція навчальних предметів у кілька або, навіть, в один навчальний курс (у предметоцентристів);
практична спрямованість навчальної діяльності, забезпечення прикладного характеру знань, умінь і навичок;
учитель повинен мати енциклопедичну підготовку, щоб задовольняти всебічні інтереси учня, стимулювати його розвиток і самореалізацію.
Основними недоліками прагматизму як педагогічної концепції вважають:
відсутність системи в засвоєнні знань, умінь і навичок, їх низьку якість;
зниження науково-пізнавальної цінності навчальних дисциплін;
низький рівень володіння базовими вміннями і навичками (читання, лічба, письмо).
Екзистенціалізм (від лат. - внутрішня суть) - педагогічна течія, що виникла в Німеччині напередодні першої світової війни; найбільш розповсюджена у Франції та ФРН.
Представниками цієї течії були Ж. -П. Сартр, Дж. Неллер, Ч. Патерсон, М. Хайдегтер, А. Маслоу.
Основні ідеї екзистенціалізму - розв’язання питання про сенс життя, про місце і роль людини в суспільстві, можливість її самопізнання і самореалізації.
Дидактичні ідеї, на яких ґрунтується навчальний процес:
створення всіх умов для самопізнання, самореалізації і розвитку кожної особистості;
максимальна індивідуалізація навчання;
відсутність постійного керівництва і контролю;
диференціація учнів за здібностями і розробка адаптованих методик навчання для кожної групи;
запобігання нівелюванню особистості в навчальному процесі та її деперсоналізації;
деідеологізація навчального процесу;
навчання як можливість ввести дитину у сферу інтуїтивного та таємничого, через те треба звертатися не до її розуму, а до емоційної сфери;
надання переваг навчальним предметам, що сприяють розкриттю особистості (гуманітарні. курси, предмети естетичного циклу);
спрямованість на гуманізацію навчального процесу;
емоційне виховання як головна мета навчального процесу і розвитку особистості загалом.
Основними недоліками екзистенціалізму як педагогічної концепції вважають:
відрив особистості від суспільства та її надмірну індивідуалізацію;
протиставлення науки, суспільства і особистості;
недооцінку ролі справді наукових, теоретичних знань у формуванні особистості;
соціальну селекцію учнів шляхом тестування і навчання в різних типах шкіл або за різними програмами.
Неотомізм (від грецької - "новий" і латинського - Томас або Фома) - педагогічна течія релігійного спрямування, названа на честь відомого релігійного діяча католицької церкви XVI ст. Фоми Аквінського. Представниками неотомізму є Ж. Марітен, У. Каннингейм, У. Макгакен, М. Казотті.
Основна ідея неотомізму - духовне, божественне є найвищою реальністю. Усе інше - вторинне. Релігія - найвища сходинка пізнання навколишнього світу. Людина - це тимчасова (фізична) оболонка і безсмертна душа. Виховання повинно будуватися на пріоритетах духовного.
Дидактичні положення, на яких ґрунтується навчальний процес:
обов’язковий релігійний характер навчання;
програми, за якими навчаються в школі, повинні бути узгоджені з релігійними догмами;
пріоритет духовного виховання;
поєднання в навчальному процесі "істин віри" та "істин розуму" як спроба усунути суперечності між релігією і наукою;
керівна роль учителя;
учитель - представник церкви або віруюча людина;
дисципліна в навчальному процесі і обов’язковість вимог для всіх учнів без диференціації;
релігійна пропаганда в навчальному процесі на противагу державній;
методи, що використовуються, переважно забезпечують репродуктивну діяльність.
Основними недоліками неотомізму як педагогічної концепції вважають:
відрив особистості від соціальних проблем;
схоластичність набутих знань;
загострення суперечностей між наукою і релігією.
4. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ НАВЧАННЯ.
Основні проблеми теорії навчання на сучасному етапі розвитку школи безпосередньо пов’язані із змінами в суспільстві та із завданнями, що стоять перед школою сьогодні.
1. Демократизація навчального процесу в школі спрямована на зміну характеру педагогічного спілкування вчителя і учня на всіх його рівнях з авторитарного на демократичний; запровадження ідей педагогіки співробітництва в практику організації навчального процесу та поступовий перехід до співробітництва як методології;