План
1.Критичний огляд літератури.
2.Історичні витоки колективного виховання.
3.Соціальна спадковість.
4.Колективізм як форма виховання.
5.Педагогічна система А.С.Макаренка.
5.1 Фізичне, естетичне та статеве виховання у педагогічних поглядах А.С.Макаренка.
5.2 Колектив як важлива умова і засіб виховання.
6.Сім’я – природний людський колектив.
7. Висновки.
Поняття колективізму, колективного виховання можна зустріти на сторінках усіх педагогічних та психологічних видань, а також, зокрема, підручників із соціальної політики, роботи та соціального виховання. Це пов’язано з тим, що ці науки є фундаментальними у вивченні взаємодії між індивідами. Теми міжособових стосунків, взаємин колективу тощо, торкались у своїх працях майже усі досвідчені педагоги та психологи. Оскільки одним з перших, хто розробив теорію дитячого колективу, був Антон Семенович Макаренко, саме тому його прізвище знаходить своє почесне місце на сторінках усіх психолого-педагогічних праць і не тільки.
Фіцула М.М у своїй праці „Педагогіка” подає читачу доступність вчення теорії і практики колективного виховання А.С.Макаренка. Тут іде подання головних ознак колективу, стадій його розвитку, а також уся педагогічна система А.С.Макаренка.
Омелян Вишневський у своєму підручнику головну увагу звертає на сімейне виховання, оскільки А.С.Макаренко говорив, що сім’я є природним колективом, де усі її члени мають однакові принципи і норми. Кожна людина бере свій початок від сім’ї. Тут відбувається її перше становлення, як особистості, пізнання і засвоєння нею норм моральності, розвиток почуттів, волі, характеру.
Світлана Сисоєва та Ірина Соколова підтверджують, що дослідники наукової спадщини А.С.Макаренка цілком справедливо зауважують, що проблема загального формування особистісних якостей була центральною в практично-пошуковій діяльності Макаренка-педагога. Він довів, що суспільна значущість кожного окремого індивіда у структурі цілісної людської спільності визначається насамперед тим, наскільки він здатний плідно долучитися до суспільно-політичного й соціально-економічного життя та як він підготовлений своїм соціумом до цього процесу.
У посібнику „Основи психології і педагогіки” подається таке тлумачення, що „індивідуальність – це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості. Зазвичай, словом „індивідуальність” визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей”.
[ 12, с.245].
А Семен Гончаренко у своїх працях тлумачить колективізм, „як моральний принцип, який проголошує пріоритет інтересів і мету колективу, як соціальної спільноти людей, об’єднаних суспільно значущими цілями.” [ 3, с.171 ]
Усе це свідчить про те, що колективне виховання є невід’ємною складовою всебічного виховного процесу особистості. А також те, що колективізм в жодному разі не є формою, чи засобом ліквідації індивідуальності кожної особистості. Саме це було метою моєї роботи. Дати зрозуміти, що в колективі людина вдосконалюється, засвоює певні норми і правила поведінки, вчиться співпрацювати з іншими, бути корисним. В Україні існує вороже ставлення людей до поняття колективного виховання. Це пов’язано, в першу чергу, з історичними подіями минулого на основі яких люди ототожнюють колективізм з комунізмом, що є неправильним. Саме тому це свідчить про актуальність даної теми, потребу в обізнаності серед народу.
З давніх-давен людство вбачало необхідність збереження, вивчення та популяризації досягнень історії суспільства, зокрема, історії виховання та освіти. Без історії немає теорії, а без теорії немає і не може бути розвитку педагогічної практики.
Термін „соціальна педагогіка” був запропонований німецьким педагогом А.Дістервегом близько 100 років тому. Однак до тепер він не має однозначного трактування. Слово „соціальний” (від лат.socialis – суспільний) вказує на залучення особистості до певної групи людей з метою організації спільної життєдіяльності, фізичного та духовного розвитку. В історії українського народу прикладом форм такого залучення можуть бути відомі земляцтва та братства.[11, с.5]
Історія науки не може обмежитися розвитком ідей – рівною мірою вона повинна торкатися живих людей, з їхніми особливостями, талантами, залежністю від соціальних умов, країни, епохи.
С.І.Вавилов
Це свідчить про те, що соціальна педагогіка має на меті допомогти особистості у процесі її соціалізації, налагодження взаємодії з оточенням. Соціальне виховання – це система цілеспрямованих керованих процесів соціальногор розвитку, соціального формування особистості, допомоги людині в прийнятті нею моральних норм, що склалися в сім’ї, суспільстві.
Набуття соціального досвіду та самореалізація особистості відбувається тільки за умови ефективного процесу спілкування та взаємодії з іншими членами суспільства, який є важливим виховним, організуючим і регулюючим чинником. Часто саме ця взаємодія підказує дитині шляхи самовиховання.
Розвиток індивіда, формування особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом. Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Homosapiens, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людини, тобто її філогенез, впливає на її індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами – біологічним і соціальним.
За даними Г.С.Костюка, онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості – соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти тісно пов’язані в процесі розвитку людини. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.
Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. Вони засвоюються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості. З точки зору сучасної науки в онтогенезі психіки людини існує єдність біологічних і соціальних умов. [ 14, с.137 ]
У процесі дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, зміни потреб і прагнень, здатності сприймати об’єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності змінюється взаємодія з оточуючими. Життєві зв’язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються своєю вибіркованістю, а з віком вони розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціальним середовищем для дитини є сім’я, батьки, родичі, які доглядають її. Це є її першою соціальною спільнотою, природним і водночас соціальним колективом. Пізніше поруч з дітьми з’являються інші люди – вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні та позашкільні групи. Так дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як бузпосередні, так і опосередковані контакти – через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення характеризується також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.[14, с.138-139 ]
Групова форма організації виховання у школі одержала назву колективної. Колектив (від лат. collectivus – збірний) – група людей, об’єднаних спільною метою і соціально значимою спільною діяльністю. Спільна діяльність є формою задоволення різних потреб людини.Так, у соціальній сфері зародились общини, сходи, громади, козацькі круги, сімя; виробничо-економічній – артілі, бригади, трудові обєднання, кооперативи; суспільно-політичній – гуртки, союзи, фонди, партії, громадські організації; культурно-спортивній – клуби, гуртки за інтересами, товариства, команди, ансамблі; релігійній – монастирські братії, приходи, собори тощо. Більшість людей входить до тих чи інших обєднань, які є фактично колективами. У цьому розумінні колектив є явищем нормального сукупного людського співіснування, формою ділової і товариської взаємодії, досягненням людської цивілізації. Колективність – якість людини, яка проявляється в її здатності до взаєморозуміня, взаємодії, прояві солідарності, взаємодопомоги, відповідальності. Світове розуміння колективності – загальнолюдська солідарність. Довгі роки державна доктрина Радянського Союзу стверджувала пріоритет колективно-суспільного над індивідуальним. Відповідно до відомої тези К. Маркса, Ф. Енгельса „...лише в колективі індивід одержує засоби, які дають йому можливість всебічно розвивати свої задатки, і, отже, тільки в колективі можлива особиста свобода” ставилося завдання виховувати людей у дусі колективізму, рішуче переробляти їх. Виховання в дусі колективізму стало провідним принципом педагогіки, формування колективу – головною метою виховної роботи, а сам колектив – основним засобом і формою досягнення цієї мети.[ 7, с.436-437 ]
Антон Семенович Макаренко (1888-1939) – один із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання. В1920-1927рр. очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік – комуну ім.Дзержинського у Харкові.З 1935 р.-заступник начальника відділу дитячих колоній НКВС,а з 1937 р. Цілковито поринув у літературну роботу. [16, с.537 ]
За словами видатного педагога виховання є процесом соціальним. У процесі свого життя дитина входить у різні підсистеми і системи, безкінечне число стосунків, кожне з яких обов’язково розвивається, переплітається з іншими стосунками, а також ускладнюється у зв’язук з фізичним та моральним ростом самої дитини. Весь цей хаос створює певні зміни в особистості дитини. Спрямувати і керувати цим розвитком повинен вихователь.