Сама по собі інформація, що виходить від комунікатора, буває двох типів: констатуюча та спонукальна. Спонукальна інформація спрямована на стимуляцію дій учнів. Констатуюча - виступає у формі повідомлення. Міра узгодженості дій комунікатора та реципієнта залежить від їхньої участі в загальному контексті діяльності. Основною комунікативною якістю мовлення є її правильність, під якою ми розуміємо відповідність літературним нормам мови та мовлення. Виразність мовлення підсилює етико-естетичний потенціал мовлення за допомогою інтонації, ритмомелодики. Дохідливість мовлення - доступність за змістом, простота та ясність висловлювання. Вона забезпечується тренуванням техніки мовлення. Доцільність мовлення - відповідність меті ц умовам спілкування. Точність мовлення - знання й використання у мовленні точних значень слів.
Мовлення буває різне: писемне, усне, зовнішнє і внутрішнє.
Усне мовлення - мовлення, що вимовляється, висловлюється за допомогою звуків, тобто - це первинна форма існування мови [23]
Писемне мовлення - мовлення, зафіксоване на будь-якому предметі (папері тощо) за допомогою спеціальних графічних знаків, що зображують звукові одиниці мовлення, це - вторинна форма існування мови [23].
Писемне та усне мовлення виконують різні функції. Останнє функціонує як розмовне мовлення в ситуації бесіди, перше - як мовлення ділове, наукове, спрямоване на передачу більш абстрактного змісту. Звідси й цілий ряд відмінностей у побудові писемного та усного мовлення і у засобах, що використовуються для цього.
Усне мовлення відрізняється від писемного більш короткими фразами, простотою висловлювань, вживанням розмовної лексики. Гарне усне мовлення має переваги, яких немає у озвученому писемному мовленні: воно зрозуміло, його зміст засвоюється відразу ж, вона спонукає мислення та запам’ятовується. Культура усного мовлення полягає у свідомому відборі та використанні тих мовних засобів, які допомагають спілкуванню.
В усному мовленні наявність загальної ситуації, що об’єднує співрозмовників, створює єдність ряду очевидних передумов. Коли людина, що говорить, відтворює їх у мовленні, то його промова уявляється довгою, нудною. Розмовне усне мовлення - мовлення ситуативне, експресивно та стилістично забарвлене.
У писемному мовленні, яке спрямоване на абстрактного реципієнта, не доводиться розраховувати на те, що зміст мовлення буде доповнено певними чуттєвими факторами. Тому в писемному мовленні вимагається більш розгорнута побудова висловлювань, інший спосіб розкриття думки. У писемному мовленні всі суттєві зв’язки думки повинні бути відображені і розкриті. Писемне мовлення вимагає більш систематичного та логічно зв’язного викладення. Воно вимагає особливого обміркування, планування та усвідомлення.
При всіх відмінностях, що існують між усним та писемним мовленням, не можна протиставляти їх одне одному. Ані усне, ані писемне мовлення не є чимось однорідним і цілим. Існують різноманітні види як усного, так і писемного мовлення. Усне мовлення може бути з одного боку розмовним, мовленням-бесідою, з іншої - промовою, виступом, доповіддю, лекцією. Існують також різні види писемного мовлення: письмо буде суттєво відрізнятися мови наукового трактату; епістолярний стиль - особливий стиль, що за своїми характеристиками наближається до усного мовлення.
Вчитель повинен використовувати такі основні види мовлення: інформаційне, переконуюче та спонукальне. Основними функціями інформаційного мовлення є передача та збагачення знань. воно повинно враховувати пізнавальні інтереси дитини, її інтелектуальні здібності і потреби на рівні інформованості. Переконуюче мовлення базується на вмінні мовця викликати певні емоції у дітей, врахувати їхнє сприйняття того, про що йдеться. Спонукальне мовлення має за мету спонукати дитину до певних дій, вплинути на його волю, надихнути на практичну діяльність.
На думку російського соціолога В.М. Шепеля, професійність вчителя молодших класів, його успіх у дитячому колективі залежить від природних якостей (комунікабельності - уміння легко сходитися з людьми; емпатійності - здатності до співпереживання; рефлексійності - здатності зрозуміти іншого; красномовності - здатності діяти словом); освіти і виховання (моральних цінностей; психічного здоров’я; володіння людинознавчими технологіями; здорового способу життя); досвіду (відсутності самовпевненості, загального світогляду, вмілої орієнтації в конкретній ситуації, правильного вибору моделі поведінки) [27].
Між вчителем та учнями повинні встановитися індивідуальні взаємостосунки, стосунки мовленнєвих партнерів. Мотив спілкування з’являється тільки тоді, коли виникає потреба в істинному спілкуванні. Якщо між вчителем та учнями не виникає відносин як між особистостями, то відсутня й мета, що притаманна спілкуванню. Під час уроку повинні функціонувати всі способи спілкування: інтерактивне, коли є взаємодія на основі навчальної чи іншої діяльності; інформаційний, коли учні обмінюються власними думками; перцептивний, коли учасники сприймають один одного як особистості. Якщо ж учень лише вимовляє слова заради того, щоб щось вимовляти, без інтонації, спрямовані в нікуди, то відсутній основний продукт спілкування - інтерпретація інформації [19].
Відсутність потрібного психологічного клімату блокує мислення та свідомість учнів, і учень або мовчить, або відповідає лише формально. Одним з надзвичайно ефективних психологічних методів впливу на співрозмовника є метод строуксів - знаків уваги. Помічено, що від браку знаків уваги дитина страждає, почуває себе незручно, ніби не “у своїй тарілці”, дивиться на себе як на невдаху. Тому обмін знаками уваги має дуже важливе, стимулююче значення у стосунках з молодшими школярами. Вчені підмітили, що якщо дитина негативно реагує на позитивні знаки уваги, то це може означати, що вона хоче одержати їх більше. Манера вияву строуксів має відповідати конкретній ситуації спілкування. Найкращим строуксом є увага до дитини. Особливу увагу приділяйте спонтанним строуксам - щирим, сердечним, бо вони найефективніші у спілкуванні.
Для розвитку комунікативно-мовленнєвих умінь учнів ми повинні формувати в них позитивну мотивацію процесу мовлення. В основі комунікативної мотивації лежить потреба у спілкуванні, як така, що властива людині-істоті соціальній; та потреба у здійсненні конкретного мовленнєвого поступка, потреба вмішатися в дану мовленнєву ситуацію. Перша вважається загальною комунікативною мотивацією, друга - ситуативна мотивація. Мовлення молодших школярів повинно бути неодмінно і тісно пов’язане з їхньою діяльністю, відображати реальну картину взаємодії з оточуючим середовищем.
Якщо припустити, що пріоритет у навчанні усного мовлення повинен бути приділений культурно-побутовій тематиці, то, по-перше, така спрямованість навчання повинна бути належним чином забезпечена лексично і граматично, тобто відповідними заходами з відбору й організації мовного матеріалу; по-друге, необхідно з’ясувати, коли і в якому обсязі повинні вивчатися суто “лексичні", побутові теми, як правило, позбавлені (окрім епізодичних випадків) “виходу" в реально-інформативне спілкування, але необхідні, тому що з їхньою допомогою вводиться лексика, яка потрібна для розуміння фабульних текстів.
Як відомо, програма вимагає до кінця другого року навчання засвоєння частини найбільш частотної між тематичної лексики, яку не можна прямо співвіднести з тією чи іншою темою усного мовлення. Отже, слідпроводити функціонально орієнтований відбір лексичного матеріалу, присвячений змоделювати семантичний аспект говоріння у межах реально-інформативної комунікації на основі відібраних тем.
Переважно реально-інформативна спрямованість навчанню усного мовлення може бути досягнута перевагою культурно-побутової тематики -у цьому випадку стає можливим регулярне проведення бесід про події з життя учнів. Природно, що реально-інформативний зміст кожної теми (підтеми) вимагає відповідного лексичного забезпечення. Так, під час вивчення теми “школа", для забезпечення учням можливості говорити про те, що відбувається (відбувалося, буде відбуватися) на тому чи іншому уроці необхіднотакож ввести позначення оцінок. Це ж вимагається для реалізації вміння розказати про свій улюблений предмет.
Під час відбору лексики принцип функціональності не повинен вступати у протиріччя з принципом частотності, хоча в окремих випадках цього не уникнути.
У подібних випадках з метою індивідуалізації навчального процесу доречно попередити можливість засвоєння кожним окремим учнем деякої кількості лексичних одиниць з кожної теми, що відображали б особистий досвід та інтереси того чи іншого учня. За наявності потрібної мотивації ця лексика потім може стати набуттям й інших учнів. Створений таким чином список лексичних одиниць з кожної теми може бути достатнім для організації реально-інформативного спілкування.
У зв’язку з цим можна погодитися з Б.А. Лапідусом, який вважає, що практична реалізація ідеї подібного факультативного розширення обов’язкового матеріалу здатна в деякій мірі нейтралізувати неминучі прорахунки, якими супроводжується відбір, особливо відбір лексики для продукування мовлення, і цитуючи слова Р. Мішеа: “Словник-мінімум, призначений для всіх учнів, повинен радше страждати на недолік, ніж на перевантаження словами". Природно, що у діючих комплексах в силу відмінності тематики усного мовлення тематична лексика, що підлягає засвоєнню, докорінно відрізняється від пропонованого нами лексичного мінімуму для початкового ступеня.