Смекни!
smekni.com

Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії (стр. 5 из 7)

Підручник завершується темою про участь України у Другій світовій війні. її вогненний смерч охопив територію Західної України з перших же днів. Здавалося, що у вересні 1939 р. Червона армія оборонила ці землі від жахів нав'язаної Гітлером війни. Проте Сталін розпочав радянізацію приєднаних західноукраїнських земель з репресій щодо населення за соціальною та національною ознаками.

Незабаром весь український народ став жертвою нападу на СРСР нацистської Німеччини та її союзників. До мільйонів тих, хто загинув у міжвоєнний період від голоду і репресій, додалися нові мільйони загиблих у вирі війни. Українці разом з іншими народами Радянського Союзу зробили вирішальний внесок у розгром ворога і відстояли майбутнє європейської цивілізації.

Матеріал підручника відповідає програмі з вітчизняної історії, рекомендованій Міністерством освіти України. Його доцільно використовувати в комплекті з «Хрестоматією з історії України» (Київ, «Освіта», 1998р.; упорядники С. Кульчицький, О. Ганжа).

Українські педагоги про національне виховання. Здійснення виховання підростаючих поколінь у кожного народу завжди відбувається принаймні на двох взаємозалежних основах. З одного боку, це генетично й історично зумовлено психічним, психофізіологічним та культурологічним складом характеру, темпераменту, волі й практичної діяльності людей як представників конкретного народу. Це виражається „в певній типології менталітету, в здатності народу дотримуватись своїх звичаїв, традицій, обрядів, тобто всього того, що зветься національною культурою”. З іншого боку, це соціально-педагогічні умови, за яких відбувається розвиток народу.

Безнаціонального виховання не існує. Кожна нація має своє виховання, підпорядковане властивому їй світовідчуванню. Критерієм оцінки якості національної системи виховання виступає його здатність забезпечувати духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Духовний зв’язок поколінь дає дітям відчуття впевненості, охорони, безпеки, життєвого оптимізму. Завдяки йому батьки відчувають віру в світлу долю своїх дітей, отримують гарантію, що їхня справа переходить у надійні руки, що іхні нащадки втілять у життя іхні надії та мрії.

Кожен народ, нація, держава мають свої власні, створені ними національні системи виховання. Бездумне перенесення систем виховання, які функціонують в інших зарубіжних країнах, недопустиме, оскільки вони адаптовані саме до психології, національного характеру, менталітету конкретної нації і грунтуються на її культурно-історичних, духовних досягненнях. Історія педагогіки неодноразово переконливо доводила, що системи виховання, взяті „напрокат” в іншу „етнічно-соціальну” (С.Русова, Г.Ващенко та ін.) сферу, вже з самого початку приречені на невдачу. Однак всі позитивні елементи, винаходи інших народів мають бути творчо використані в національній системі виховання. Але провідною лінією у вітчизняній педагогіці повинні стати наші власні винаходи, здобутки і відкриття.

Українське національне виховання з давніх давен живе і розвивається в народній педагогіці. Важливість і необхідність українського національного виховання підтримували й обстоювали видатні державні діячі (М.Грушевський, І.Огієнко), відомі педагоги (К. Ушинськии, С. Русова та ін.). У своїх поглядах на національну природу виховання К. Ушинськии дійшов висновку: „Не зважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети”.

На думку педагога, кожен народ повинен мати власну національну школу і спиратися на національну систему виховання, під якою розуміється сукупність ідей, поглядів, переконань, традицій, звичаїв і обрядів, які забезпечують духовне самовідтворення і самозбереження народу. Така система втілюється в філософії освіти, етнопедагогіці, соціальних стосунках тощо.

Саме на засадах української національної педагогіки будував свою концепцію виховання Григорій Григорович Ващенко (23.04.1878-2.05.1967рр.), видатний український педагог, доцент Українського Полтавського університету, згодом професор педагогіки Українського Вільного Університету, ректор Богословської Академії, духовний батько Спілки Української Молоді.

Сьогодні відродження національного виховання вимагає оновлення педагогічного мислення, повернення до втрачених джерел, до спадщини українських педагогів XX століття, які відстоювали педагогічні засади наших предків. „Національне виховання — пише доктор педагогічних наук М.М. Фіцула, — це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увінчує в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй”.

Одним з найголовніших завдань школи, на думку дослідників, було і залишається формування „національної свідомості, шо означає ясне і свідоме почування тісної приналежності людини до маси свого народа, тісного звязку потреб людини з вимогами загальнонародними, любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти до чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації, підмога для неї й оборона”.

Дослідники підкреслювали, що національне виховання є спільною справою сім’ї і школи, „а їхня співпраця, взаємодопомога і підтримка, побудована на наукових засадах, має стати гарантом успіху виховної роботи”.

Будучи національною, школа передусім має здійснювати національне виховання, мета якого зумовлена проблемами та особливостями етнічної приналежності. За своєю суттю національне виховання — творення і безупинне вдосконалення нації, тобто виховання для потреб нації. „Водночас, — пише автор статті „Про мету національного виховання в Україні” Б.М. Ступарик, — навчально-виховний процес зорієнтований на потреби держави і має на меті виховання гідних громадян, високоосвічених патріотів, які люблять Україну, примножують її духовні і матеріальні багатства, готові до ії захисту і самопожертви для її блага”. [З, 90] Одним з „найважливіших завдань” називав Григорій Вашенко виховання у молоді любові до України.

Глибоке релігійне світосприймання тісно поєднане у творах Григорія Вашенка з метою формування у підростаючого покоління національної самосвідомості, яка повинна включати виховання любові до рідної землі, свого народу, освоєння молоддю національних цінностей (мови, території, культури, традицій), формування в учнів почуття гідності й гордості за свою Батьківщину, вірності Україні як невід’ємної ознаки національно-свідомого громадянина. „Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга — Батьківщина”, — наголошує педагог.

У своїй статті „Виховання любові до Батьківщини” він поділяє любов до Батьківщини на любов стихійну і свідому. „Стихійний патріотизм — ие неусвідомлена любов до рідної природи, своїх земляків, рідних звичаїв, традицій, рідної мови. Людина, живучи довго серед певного оточення, так зживається з ним, що воно стає ніби частиною ії” [5,12].

Ще більший вплив на людину, на думку: Г.Ващенка. має суспільство. Людина засвоює від суспільного оточення свої релігійні ПОГЛЯДИ, розуміння природи, знання технічні, знання про минуле і т. ін. Те ж саме треба сказати про побут людини, звичаї, різні форми практичної діяльності. Культура і цивілізація — це продукти діяльності численних поколінь нації, що через традицію передаються від поколінь старших до молодших.

Стихійна любов до рідного краю стає грунтом свідомої любові: „Свідомий патріот більш-менш чітко уявляє собі властивості свого народу, знає рідну природу, історію і т. ін. Справжній патріот активно працює для свого народу, прагне піднести його культуру й добробут, переборювати його негативні риси й вдосконалювати риси позитивні. Для патріота дорога честь своєї Батьківщини, і він захищає її і словом, і ділом” [5,69].

Спираючись на твори Г.Ващенка, сучасний український педагог О.Вишневський у своїй монографії „Українське національне виховання” [6, 98-102] виділяє щонайменше три етапи в розвитку національної свідомості людини.

Першим етапом є етап етнічного самоусвідомлення, як першооснови, коріння патріотизму. Єтнізація дитини починається з раннього періоду життя в сім’ї, коли формується культ рідного дому, сім’ї, предків, рідного села, міста. Фундаментальне значення в процесі етнізації має рідна мова, якій до певного часу ие повинні заважати інші мови.

Другий етап - етап національно-політичного усвідомлення - передбачає усвідомлення себе як частини нації і припадає переважно на підлітковий вік. Особливо важливим на цьому етапі вважається формування почуття національної гідності.

Третім етапом розвитку національної свідомості особистості О. Вишневський вважає етап громадсько-державного самоусвідомлення. На цьому етапі формується правильне розуміння понять патріотизму і націоналізму, виховується турботливе ставлення до національно-культурних цінностей інших народів, прищеплюється почуття національної, расової, конфесійної толерантності.

Таким чином, слово „українець”, як і слово ”француз”, „росіянин”, може виражати щонайменше три поняття: „а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою нації та поділяє з нею її долю; в) громадянина своєї держави, уданому випадку України” [6, 100].

„Патріотизм є могутньою віковою цінністю, яка в усі часи для всіх народів мала і має конкретно-історичний національний зміст, характер і шляхи та форми реалізації”, визначається в Концепції формування світогляду громадянина України [9].