Смекни!
smekni.com

Народні традиції у вихованні учнів початкових класів (стр. 2 из 14)

Отже, традиції - це філософське, соціально-психологічне і педагогічне явище. Вони усталено відображають наступність соціального досвіду українського народу, є формою функціонування суспільних відносин і взаємин між людьми певної національності, забезпечують їх закріплення, розвиток і передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих видів суспільної діяльності.

На активність виникнення і розвитку традицій значний вплив має конкретна історична епоха чи її період. Вони актуалізують свою, відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят, ритуалів, яка є продуктом суспільних відносин людей і невід'ємним компонентом національної культури на всіх етапах її розвитку. Традиції формуються в залежності від системи господарювання та соціальної культури суспільства. Отже, традиції, звичаї, обряди та свята - необхідний елемент соціального і особистого життя людини. Не можна не погодитися з тим, що зневажливе ставлення до національних надбань, характерне для недалекого минулого нашої історії, нехтування національно-культурними традиціями українського народу призвели до втрати національної самосвідомості громадян, почуття причетності до певного народу, національності, природного прагнення людини до самовираження, самовиховання, самовдосконалення.

У кожного народу історично склалася власна система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного - до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до свого рідного і близького.

"Феномен народно-традиційної культури полягає насамперед у тому, що через неї здійснювався і здійснюється генетичний теоретико-культурний зв'язок поколінь у часі і просторі, віковічні традиції, - пише С.Павлюк, - завжди були кровоносними артеріями в національному організмі, де одночасно проходить процес синтезу старих і новоутворених традиційних елементів, що узвичаювалися в повсякденному житті і ставали основою для подальшого поступу" [123,152].

Оскільки виховання школярів здійснюється в певному культурному просторі, що відбиває етнокультурні особливості регіону, то врахування регіональних особливостей традиційності набуває особливого значення у змісті й засобах виховання.

Діалектичні зв'язки між національним і загальнолюдським є загальною тенденцією розвитку будь-якого менталітету. Інтеграційні культурні надбання сприяють взаємозбагаченню завдяки розвитку культури передусім корінного етносу певної території. Це ж, на наш погляд, стосується і регіону, розвиває значення регіональних традицій у загальноукраїнському контексті. Отже, виховання на традиціях реалізує, по-перше, глибоке і всебічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі - загальнолюдського; по-друге, усвідомлення кожним школярем самого себе як невід'ємної частини свого народу, нації, і в той же час, по-третє, - як самобутньої індивідуальності, необхідності з цією метою самоучіння і самовиховання. Завдання молодої української держави у зв'язку з цим полягає у створенні оптимальних умов оволодіння народними традиціями, в наданні цьому процесові цілеспрямованого характеру, що забезпечить формування високоморальних якостей громадянина.

Традиції - це широке філософсько-педагогічне поняття. Як педагогічний феномен вони являють собою основу і комплексний засіб виховання в умовах українського державотворення, центральний, структурний компонент

українського народознавства. Таким чином, традиції входять до складу українського народознавства або українознавства і визначають його основний зміст.

Педагогічна сутність національно-культурних традицій полягає у відтворенні в наступних поколінь того кращого, що вироблено українським народом упродовж усієї історії свого існування. Отже, виховання учнів початкових класів на національно-культурних традиціях українського народу забезпечує їх прилучення до високих духовних і матеріальних надбань свого народу, засвоєння і примноження кращих звичаїв, моральних норм, естетичних цінностей та інших елементів культурної спадщини, кращих психічних якостей українського народу, специфіки його емоційної та інтелектуальної сфери, що зберігаються нацією, розвиваються і передаються протягом століть.

Таким чином, традиції - це самобутнє культурно-історичне явище. Вони складають ту основу, на якій базується єдність усіх поколінь українського народу, і навіть більше - єдність усіх етносів, що населяють Україну. Традиції забезпечують формування вірності Вітчизні і національним вартостям, а через них - і вічним загальнолюдським цінностям.

Разом з цим, національно-культурні традиції нашого народу, його окремішність, здібності; здобутки - це вклад української нації в загальнолюдську скарбницю духовності, в світову культуру.

М. Грушевський першим розгорнув концепцію вселюдського значення національних традицій. За висновком видатного діяча української культури, національна творчість і надбання українського народу "не має суперника серед народів Європи". В багатотомній фундаментальній "Історії України - Руси" М.С.Грушевський стверджував, що український народ "у творах свого духа зложив пророчисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя" [38, 3].

Інший активний діяч суспільно-політичного руху в Україні М.П.Драгоманов у своїх працях з українознавства переконливо поєднав національні скарби і загальнолюдські цінності, вчив, щоб ми ставили "величну будівлю українського культурно-громадського життя в зв'язку з вселюдською культурою..."[142,4].

О.Р. Мазуркевич пише, що, за вірогідним свідченням М.Грушевського, у всьому світі "гаряча проповідь Драгоманова про необхідність європеїзації українського народознавства, надання йому прогресивного характеру, соціального змісту була цілком на своєму місці, вона була потрібна". М.П. Драгоманов наголошував: "Українське письменство й наука про Україну мусять перш за все обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського і наукового руху в Європі й Америці, й котрі найтісніше зв'язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом, вийти з того вузького й поверхневого національства, котре в Європі втратило смисл..., відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності" [94, 4-5]. Отже, уважно ставлячись до традиції, слід уникати примітивної ідеалізації національних ознак українського народу.

У зв'язку з цим постає необхідність правильного усвідомлення взаємозалежності національного й інтернаціонального. В цьому доцільно, на наш погляд, сприйняти висновок В.Винниченка. Він писав, що інтернаціоналізм, який "вимагає відречення від своєї національності й розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є абсурд. І не тільки абсурд, а й лицемірна, шкідлива пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм як сполучення всіх національних сил людськості, якщо кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськості" [27, 73-74]. Отже, через національне ми зможемо наблизитися до загальнолюдського, завдяки збереженню своєї високоморальної національної самобутності увійдемо як рівноправні до європейської співдружності народів і країн.

Отже, життя не сприяє виховному процесу. З цього приводу доцільно згадати переконливі слова американського письменника Марка Твена, що характеризували Сполучені Штати кінця XIX століття: "Якщо ти вкрав булку хліба тебе можуть посадити в тюрму, якщо ж ти вкрав залізницю, тебе виберуть у сенат". Подібна ситуація характерна для нас сьогодні. Гальмує виховання й те, що з екрану, газет, естради, молодіжних програм, різних виступів не лише артистів, а й офіційних осіб ллються потоки неконструктивної критики, що стосуються різних аспектів життєдіяльності України. Це формує іронічне ставлення молоді до своєї країни, гальмує, а не допомагає у вихованні; громадян і патріотів.

Найбільш ефективним чинником виховання поваги і любові до Батьківщини є національно-культурні традиції українського народу. Прийдешній день України повністю залежить від того, як ми сьогодні сформуємо у молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, єдності її з рідним народом.

Тому, виховуючи на традиціях, прагнемо сформувати у молодого покоління вірність ідеалам побудови в Україні демократичної, правової держави, горде почуття належності до українського народу, стимулювати національне пробудження, відродити громадянське сумління і національний обов'язок.Доводимо глибинний зв'язок національного з духовністю особистості, інтелектуальною зрілістю і красою. У цьому полягає мета виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу.

Отже, національні традиції - це святиш певного народу, те, чим він керистується в своїй життєдіяльності. В.О.Сухомлинський писав: "Душа не може жити без святині. Щось для людини стає дорогим і непорушним, невикорінним і незнищенним". Видатний педагог вдумливо говорить, що людська душа для нього, неначе родюче поле, на якому потрібно виростити пшеничний колос. "Не будеш орати землю й зрошувати її потом, запліднювати турботами і тривогами, - поле буде пустирем, а на пустирі виросте чортополох". Далі він пише: "Я тридцять три роки працюю в школі, і тридцять три роки мені не дає спокою думка: як створити людину з багатою, щедрою, благородною душею, готовою віддати свої багатства людям?" Педагог переконливо доводить, що все залежить від учителя. "Альфою і омегою моєї педагогічної віри є глибока віра в те, що людина є така, яке в неї уявлення про щастя. В.О.Сухомлинський впевнений, що вихователь є творцем людської душі, плугатарем і сіячем, він формує уявлення про щастя. Якщо йому не вдалося посіяти справді людське насіння щастя, то в душі може утвердитися інша святиня [174, 394]. Він називав народні традиції "живим, вічним джерелом педагогічної мудрості", "зосередженням духовного життя народу". Таким чином, ритуали, звичаї, обряди, норми, свята, ідеали мають у своїй основі народні святиш, вони об'єднують минуле і майбутнє народу, утверджують в душах нинішнього покоління віковічні традиції рідного народу, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю: Через систему традицій кожний народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію у своїх дітях. Отже, в основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні [119, 132]. Тому прилучення школярів до національних традицій має не лише педагогічне, а й глибоке соціальне значення. Дослідження показує, що педагогічний вплив народних традицій, особливо сімейних, на формування особистості неперевершений. Учні сприймають їх легко, природно и просто, навіть у школі не відчуваючи, що її виховують. Очевидно, це й дало підставу П.Д.Ушинському прийти до висновку, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях" [199, 100]. Тому національно-культурні традиції є обличчям народу, значною виховною силою і вічним джерелом духовності для підростаючих поколінь.