Смекни!
smekni.com

Народні традиції у вихованні учнів початкових класів (стр. 6 из 14)

Цей виховний механізм народна педагогіка вважає одним найважливіших своїх методичних прийомів. Отже, в процесі свого росту та розвитку школярі засвоюють досвід високоморальної етичної поведінки спочатку через виконання вимог звичаїв, а в старшому віці - через прийняття традицій. Хоча тут немає закономірності, проте саме завдяки звичаям і традиціям в дитинстві найбільш активно сприймається етнічне середовище, національний характер, сім'я й рідна домівка. Особливість виховного впливу звичаю як методу чи прийому полягає і в тому, що він підсилюється виробленням відповідних сталих рефлексів, які формують стереотипну педагогічно доцільну поведінку. Отже, можна погодитися, що звичай, як засіб етнопедагогіки, формує прості народні Звички, тобто дії, що стереотипно повторюються, а на їх основі традиції формують складні звички, які визначають певні моральні принципи, норми, спрямованість поведінки. Таким чином, традиції свою виховну роль здійснюють через регулювання дій, поведінки, вчинків, необхідних для правильного суспільного або особистого співжиття.

У шкільній практиці важко буває відрізнити звичаї і традиції. Про це свідчать висновки А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського. Є дослідники, які вважають їх ідентичними поняттями, інші доводять, що виховні функції традицій здійснюються у взаємозв'язку із звичаями і тільки на їх О.Воропай показує, що староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров наших звичаїв, і ми до цього так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де закінчується в народних звичаях староукраїнське і де розпочинається християнське. В наших звичаях, у народній усній творчості маємо ознаки поєднання староукраїнської (нашої найстарішої традиції) і християнської культури. Отже, звичаї такі ж давні, як і саме людство.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали, - це сукупність установлених народом упродовж років дій, пов'язаних з виконання» побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування [171, 47-48].

У вихованні учнів надзвичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і прояви національно-культурних традицій і звичаїв. Свято - це джерело буття людини, виразник важливих і цікавих сторін її життя. Цей визнаний феномен культури заслуговують на увагу в шкільній практиці передусім тому, що покликаний організовувати вільний від навчання час. Свята викликають особливий психологічний на стрій, впливаючи на почуття. Отже, за своєю природою свята, ритуали і обряди виконують важливу роль чинників формування морально-естетичних почуттів, смаків, відносин у людей. Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, зокрема інструментальну музик) народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо. Таким чином, залучаючи дітей до краєзнавчої роботи проведення народознавчих пошуків, участі в народних ритуалах і обрядах і святах, педагог організовує їх виховання на національно-культурних традиціях.

Трудове виховання - одна з найважливіших складових цілісної національної системи виховання молоді. Його мета сформульована нами на основ змісту національних традицій відповідного спрямування. Це - вихованні поваги і любові до праці, готовності і здатності працювати як в ім'я власник так і громадських національних інтересів, сумлінно і відповідально виконувати ту або іншу індивідуальну чи суспільно корисну роботу. Виховання любові і поваги до праці означає виховання свідомого ставлення до неї, особистісного і громадянського обов'язку перед Батьківщиною. Отже, трудове виховання тісно пов'язане з моральним. Трудове виховання старшокласників здійснюється у навчально-виховному процесі, а також у позаурочний час.

Традиційні риси українців - працьовитість, прив'язаність до землі, підвищене відчуття приватної власності, висока оцінка результатів своєї праці. Все це доступніше передається молоді на основі регіональних традицій максимально враховуючи всі складності й суперечності, що виникають на сучасному етапі трансформації суспільства. Підвищене відчуття приватної власності, що характеризує трудові традиції, забезпечує успішне формування підприємницьких навичок. Отже, педагогічна сутність регіональних традицій трудового виховання полягає у вивченні, узагальненні і розвиткові прийнятого в українському народі свідомого ставлення до праці, готовності жити і працювати в нових економічних умовах, виробляти вміння та навички трудової діяльності, досягати професійної майстерності. Основними осередками трудового виховання були і є сім'я, школа, позакласні та позашкільні навчальні заклади, вся громада. Здійснюється воно насамперед шляхом залучення учнів до різних видів праці - домашньої, самообслуговуючої, сільськогосподарської, виробничої, продуктивної, в шкільних майстернях, суспільно корисної, народних ремесел та промислів.

За даними Г.Ващенка та інших педагогів, українці в своїх традиціях здавна славились надзвичайно високою вимогливістю до моральності людини, її порядності і чесності. Честь, правдивість, чесність, дотримання даного слова, громадської, товариської і подружньої вірності, народного звичаєвого права, народного етикету, зокрема, поваги до батьків і старших зберігалися і передавалися молоді. Принципи української етноетики ввібрали у себе взагалі всі кращі моральні здобутки людського співжиття. Педагогічний зміст традицій морально-побутового характеру складає прищеплення та розвиток моральних почуттів, вироблення переконань і потреби поводити себе у відповідності до моральних норм, що передаються від старшого покоління послаблює властивість людської емпатії. Це призводить до того, що емоції ний відгук на переживання іншої людини притупляється. Тому у вихованні художньо-естетичних традиціях чільне місце відводимо безпосередньо прилученню дітей;о народного регіонального мистецтва - пісенного, танцювального, хореографічного, образотворчого, декоративно-ужиткового. Особлива роль також відводиться літературі, народному.театру, музиці. 1) формує і розвиває в молодій людині наочне естетичне, емоційне ставлення до дійсності, до природи і людей рідного села, селища чи міста.

Український народ незмінним своїм супутником має пісню, котра виховує душу й формує особливе почуття прекрасного. Тому, впроваджую в життя культурно-національні традиції регіону, ми маємо залучати шкільну молодь до художніх студій, самодіяльних колективів, різноманітних художні гуртків і об'єднань, учнівських клубів, пошукових експедиційних загонів. Отже, крім класичного мистецтва, важливим засобом естетичного виховане є традиційне мистецтво краю, що містить у своєму складі й народній фольклор (казки, приказки, колискові, іграшки, одяг), на що вказує К.Д.Ушинський.

У методичних рекомендаціях "Наш орієнтир - народна педагогіка [109] наголошується, що народна традиція своє виховне значення розв'язання через регулювання духовних якостей індивіда, необхідних для правильної його поведінки. Звичай виводить поведінку кожної підростаючої особистості і, життєвий шлях, прокладений старшим поколінням, через детальну конкретизацію дій у кожній ситуації без особливої мотивації чи яких-небудь духовних приписів, оскільки норми поведінки людини цього не потребують бо виконуються майже автоматично, трансформувавшись у звичку. В цьому нас переконують численні життєві спостереження. Варто запитати, напри спад, будь-кого з сільських мешканців в Україні, чому він вітається з кожним зустрічним односельцем, як негайно отримає відповідь: "Так прийнято".

Стельмахович звертає нашу увагу на те, що серед народу існує чимало правил і приписів, виражених у крилатих народних висловах, прислів'ях і приказках, котрі дають вказівку на те, що потрібно робити чи не робити, і залишають в тіні мотивування вчинку, як-от: "Нових друзів наживай, старих не забувай", "Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним", "Зобов'язався словом - закріпи ділом" тощо.

М.Стельмахович закликав заглибитися в педагогічні механізми вчинків, всі діють по-різному: у звичаї шляхом детальних приписів вчинків у конкретних ситуаціях, у традиціях - через формування відповідних духовних якостей людини. Внаслідок цього виховні наслідки теж отримуються дещо диференційованими: звичай формує звички прості, тобто стереотипні, напівавтоматичні, а традиції - складні, що виражають певну спрямованість поведінки. Але це ні в якому разі не применшує педагогічного значення звичаю, оскільки обидва їх види є життєво необхідними. Більше того, рівень звичок складних визначається якістю звичок простих, бо перехід від простого, до складного є об'єктивною закономірністю педагогічного процесу, а в деяких випадках - навіть необхідністю. Виховання дитини в перші роки її життя без вироблення в неї простих звичок, було б неможливим, оскільки індивідуальний розвиток кожної дитини йде по шляху від простих до складних людських і суспільних відносин.

Із сказаного випливає ще один дуже важливий для розуміння процесу виховання на традиціях педагогічний висновок: кожна людина в процесі свого росту й духовного розвитку засвоює досвід етнічної поведінки спочатку через засвоєння звичаїв, а потім через сприйняття традицій. Сприймаючи ці думки відомого педагога, все ж здається доцільним зауважити, що народні духовні надбання надзвичайно важко поділити на традиції і звичаї, оскільки вони переходять одне Відповідно, змінюють свої акценти і зміст в залежності від українського народу до молодшого і діють у суспільстві; наслідування кращих моральних зразків своєї родини, українського народу, національних і, загальнопланетарних моральних цінностей.