28-29 квітня англійські та французькі керівники Невіль Чемберлен, Едуард Галіфакс, Едуард Даладьє і Жорж Бонне зустрілися в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе зобов’язаним франко-чеським договором, даремно прагнув від Англії чіткої гарантії, на чому наполягав СРСР.
Єдиним результатом зустрічі стала ухвала продовжити переговори на рівні генеральних штабів та звернутися до чехословацького уряду із закликом почати переговори з партією Гейнлейн в дусі порозуміння.
Слід наголосити, що ворожість Німеччини весь час зростала ще й у зв’язку з тим, що Чехословаччина приймала у себе всіх антифашистських емігрантів. Тут знаходили захист визначні репрезентанти німецької культури: Томас і Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Арнольд Цвейг, Бертольд Брехт, Якоб Вассерманн, художник Оскар Кокошка, колишній німецький канцлер Філіп Шнейдеман.
Франція і Англія справді хотіли уникнути війни, до ведення якої не були готові. Тому й чинили великий тиск на Чехословаччину. Вони хотіли задовольнити Адольфа Гітлера, жертвуючи дружньою країною, безпеку якої Франція гарантувала. Справа була за керівництвом Чехословаччини. І в цей відповідальний історичний момент англійці і французи 21 вересня почали в Празі спільний дипломатичний демарш із метою тиску на уряд Бенеша. От як ця зустріч відбилася в документах тієї пори:
“Президент Бенеш: Це ультиматум.
Англійський і французький посланники: Ні, це тільки порада.
Так англійський і французький уряди вирішили врятувати мир “за будь-яку ціну”. У цьому випадку такою ціною було розчленування Чехословаччини.
Для Франції було важливо з’ясувати питання, як Радянський Союз відноситься до чехословацької проблеми. 12 травня 1938 року Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу і Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди, Польща, яка була в поганих стосунках з Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Неоля, що не нападатиме на неї, Румунія боялася за Бессарабію, на яку зазіхав СРСР.
Як стверджують окремі вчені, ще й досі неясно, які були справжні наміри Радянського Союзу. Те, що він погоджувався втрутитись – згідно з договором від травня 1935 року – тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як заявив 2 вересня Литвинов, за постановою Ради ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти.
Проте по-справжньому криза спалахнула лише у травні. 24 квітня на з’їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді(Карлових Варах) Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були відновлення повної рівноправності між “німецькою національною групою” й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, які мешкають за межами цієї зони, відшкодовування збитків, заподіяних їм після 1918 р., свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. За два дні перед тим, 21 квітня, Гітлер і Кейтель виробили план “Grun”, якимпередбачалося напасти на Чехословаччинупіслясерії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карловарська(Карлсбадська) програма була підготована в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Головне було знати, до якої міри Франція та Англія підтримуватимуть чехословацький уряд. 3 квітня 1938 р. французький кабінет очолив Едуард Даладьє, а міністерство закордонних справ – прихильник політики примирення Жорж Бонне. Французькі й англійські політики вважали за небезпечне спрямовувати чехів на опір і рекомендували їм іти на переговори. 28-29 квітня Чемберлен, Галіфакс, Даладьє і Бонне провели зустріч в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе ще зв’язаним французько-чехословацькою угодою, марно намагався добитись від Англії спільної гарантії для Чехословаччини, на чому активно наполягав СРСР. Єдиним результатом їхніх розмов стала постанова продовжити переговори на рівні генеральних штабів і звернутися до чехословацького уряду, що й було зроблено 7 травня. Франція й Англія закликали Чехословаччину розпочати прямі переговори з партією Гейнлейна в дусі порозуміння.
Такі були обставини за яких вибухнула травнева криза. Цілком імовірно, що її викликало збудження напередодні муніципальних виборів, призначених на 22 травня. В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації військ не було. Навпаки в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначається, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня. Постає питання, чи не вдалися чехи до цього заходу на пораду СРСР, який нібито рекомендував навіть оголосити загальну мобілізацію. Одначе керівник французької військової місії генерал Фоше заявив, що військові заходи перестороги планувалися за узгодженням із французьким урядом. Кризу було швидко подолано. Англійський уряд звернувся з енергійним закликом до Німеччини Чехословаччини. Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі(результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи було скасовані 24 травня. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання плану “Grun” не пізніше 1 жовтня. Водночасгарячковопроводилисяроботизіспорудження “Лінії Зігфрида”. В наступ німісяціфранцузький уряд не раз, зокрема 12 липня, передвізитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпняпідтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.
Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках з Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лише одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти джентльменську “угоду”. Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4-8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Берлін-Рим, а 14 травня Муссоліні задоволено висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.
У вересні переговори не дали кращого результату. Коли Бонне зустрівся у Женеві з радянським(Литвинов) і румунським(Комнен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено – з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися – згідно з договором від 1935 р. – тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Адрієн Т’єрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10-15 вересня)., і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були у Чехословаччині. Але все це видається дуже сумнівним. Так були лише літаки, постачені чехословацькій армії. І все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польщею про ненапад від 25 липня 1932 р., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готуватися до можливої війни.
Посол США Вільям Булліт виступив 4 вересня з промовою на мисі Грав, де, зокрема, сказав: “Якщо в Європі спалахне війна ніхто не може заявити чи передректи, чи будуть у неї втягнені Сполучені Штати”. Але зогляду на американську політику нейтралітету ця позиція – попри всю її розпливчастість – видалася надто чіткою, і 9 вересня президент Рузвельт заявив журналістам: “промова посла Булліта не єморальнимзобов’язаннямСполученихШтатівщододемократичних держав… ВключенняСполученихШтатів у фронт ВеликобританіяФранція протии Гітлера – це на сто відсотківхибнафантазіягазетярів”.
Отже, у випадкунімецькоїагресіїпротиЧехословаччини Франції, можливо доведеться виступати самій. Та вже 19 липня, - як здається, без відома Даладьє, - Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слідрозраховувати на втручаннясамоїФранції.
Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.