З метою реалізації своїх завдань щодо Ірану США роблять головну ставку на посилення комплексного тиску по відношенню до нинішнього іранського режиму. Такий тиск включає широкий діапазон заходів - від створення в зоні Перської затоки могутньої ударної групи ВМС США з декількома авіаносцями та постійними "викидами" у ЗМІ повідомлень про нібито заплановані атаки проти ядерних об'єктів Ірану, до формування більш жорстокого режиму всеохоплюючих санкцій економічного, фінансового та технологічного характеру. Одночасно, США нарощують підтримку опозиційних офіційному Тегерану правозахисних, національно-культурних та інших організацій, здійснюють широку інформаційно-пропагандистську роботу, спрямовану на Іран. Окрім того, Сполученим Штатам вдалося сформувати фактично воєнно-політичний союз, який складається із восьми провідних арабських сунітських країн, шести країн-членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, Єгипту та Йорданії - "6+2". Цей союз має чітко виражену антиіранську спрямованість і покликаний не допустити розповсюдження іранського впливу на країни Арабського світу, насамперед у таких критичних точках як Ірак, Ліван та Палестина [12].
Важливого значення США надають створенню механізму ефективного контролю над нафтовими ресурсами Іраку і після виведення своїх військ з країни. Так, проект закону про нафту, який було підготовлено за участю американських експертів і надано урядом Іраку до парламенту, дозволить, на думку аналітиків, замінити військову присутність США на їхній контроль над видобутком нафти в Іраку. Одним із інструментів такого контролю стане спеціальний орган, який вирішуватиме питання про надання прав на розробку місцеродовищ нафтодобувним компаніям. Як передбачається в проекті закону, цей орган включатиме не лише представників іракської влади, але й експертів нафтодобувних фірм, у тому числі й закордонних. При цьому регламент його роботи дозволяє затверджувати рішення без необхідного кворуму. Таким чином, рішення про надання прав на видобуток закордонним, в першу чергу, американським корпораціям прийматиметься у вузькому колі включно з тими, хто безпосередньо представлятиме ці корпорації або тісно з ними пов'язаний [25; с. 33].
Всі ці заходи у системі мають, за твердженням фахівців, призвести до послаблення іранського режиму, його міжнародної ізоляції й вірогідної заміни поміркованими і реформаторськими силами.
Важливою складовою нинішньої стратегічної лінії США на Близькому і Середньому Сході є намагання надати нового дихання близькосхідному мирному процесу з урахуванням, перш за все, зростаючої необхідності для Сполучених Штатів досягти підтримки з боку Арабського світу у своєму протистоянні з Іраном. З цією метою США разом із ЄС ініціювали 9 та 21 лютого 2007 р. дві зустрічі близькосхідного Квартету, тристоронні американсько-ізраїльсько-палестинські переговори у форматі держсекретар США К. Райс, прем'єр-міністр Ізраїлю Є. Ольмерт та президент Палестини М. Аббас та двосторонні ізраїльсько-палестинські зустрічі у форматі прем'єр-міністр Ізраїлю Е.Ольмерт та президент Палестини М.Аббас [27; c. 130-131]. При цьому США намагаються максимально послабити позиції радикального проіранського угруповання ХАМАС, яке перемогло на останніх парламентських виборах у Палестині, максимально послабити вплив Ірану та Сирії на палестинський визвольний рух.
З приходом до влади в США нової адміністрації на чолі з Бараком Обамою, американська зовнішня політика щодо Близького Сходу зазнала деяких структурних змін демократичного характеру. Після інавгурації Обами 20 січня 2009, адміністрація відкрито дала зрозуміти, що буде активно працювати над кінцевим врегулюванням палестинсько-ізраїльського конфлікту і над взаємозалежними проблемами Афганістану та Пакистану. Таким чином можна констатувати, що на сьогодні протистояння "США - Близький Схід" стане менш напруженим, що в свою чергу закладе підвалини для майбутнього конструктивного діалогу і співпраці у поліпшенні двосторонніх відносин [44].
Враховуючи перелічені вище факти, можна визначити такі головні фактори формування зовнішньої політики США в близькосхідному регіоні: По-перше, це геополітичний фактор. США зацікавлений у закріпленні своїх позиції в даному регіоні з метою активного реагування в разі воєнного конфлікту та забезпечити свою військову присутність з метою контролю нестабільної військово-політичної ситуації; По-друге, це суто політичний фактор з елементами глобалізації: поступове здійснення демократичних перетворень режимів країн Близького Сходу за зразком Західних демократій; Та по-третє, один із найголовніших факторів – геоекономічний, який має на меті встановлення тотального контролю над усіма видами енергоносіїв, що є в наявності даного регіону, повний контроль над способами їх транспортування, з метою впливу чи навіть знищення конкурентів або ворогів, якщо того вимагатимуть національні інтереси США.
2.2 Пріоритетні напрямки співробітництва політики США з країнами регіону
Найбільш зацікавленою у всіх сферах розвитку країн регіону Близького Сходу були, є і залишатимуться – Сполучені Штати Америки. Історія налічує багато різних пріоритетних проектів щодо співпраці з країнами близькосхідного регіону, а саме широковідома стратегія США "Просування демократії" на Близькому Сході, ототожнення Стратегії Національної безпеки США, оприлюдненої 20 вересня 2002 року Дж. Бушом, із встановленням стабільності у країнах Близького Сходу, глобальний проект під назвою "Ініціатива Великого Близького Сходу" 2004 року, план "Дорожня карта", спроби створення близькосхідного спільного ринку, виникнення концепції "Нового Близького Сходу" та багато ін. [20; c. 71-74]. Але найвідомішою і пріоритетною на сьогодні стала ініціатива Білого дому, яку було підтримано, хоча і з значними зауваженнями, країнами "вісімки", Євросоюзом, реформаторськими колами арабських країн і покладені в основу спільного міжнародного проекту "Ініціативи Ширшого Близького Сходу і Північної Африки" [35].
Виступаючи 6 листопада 2003 року у Вашингтоні з нагоди 20-ї річниці Національного фонду за демократію, тодішній президент США Дж.Буш заявив, що встановлення демократії на Близькому Сході буде основним пріоритетом зовнішньої політики США на найближчі десятиліття, а поява вільного Іраку в самому серці Близького Сходу стане переломним моментом у процесі глобальних демократичних перетворень [39].
Проте в нинішню епоху глобалізації тероризму як явища та активізації асиметричних викликів і загроз міжнародній безпеці, близькосхідна концепція США отримала ширший контекст.
Об’єктом першорядної уваги обрано масштабний регіон – від Марокко до Пакистану, який і отримав назву "Ширший Близький Схід". В нинішньому стані визначений регіон надзвичайно важливий з геополітичної та економічної точок зору (оскільки тут знаходяться найбільші запаси енергоресурсів) і стає дедалі більш нестабільним через його неспроможність ефективно адаптуватися до вимог сучасного світу [46].
Відтак кінцевою метою запропонованого США проекту "Ширший Близький Схід" є створення умов для демократичного та соціального відставання держав регіону в контексті боротьби з причинами нестабільності, екстремізму та тероризму. Ініціатива передбачає стимулювання політичних, економічних, соціальних та оборонних реформ шляхом надання фінансової допомоги, підтримання процесу створення демократичних інституцій, громадянського суспільства, верховенства права та ринкових засад розвитку економіки країн, що входять у географію Близького Сходу [39].
Взагалі за ідейною спрямованістю ініціативу "Ширший Близький Схід" часто порівнюють з "планом Маршала", а також з Гельсінським пактом 1975 року. Тобто успішне використання моделі "гельсінського процесу" у демократизації Східного блоку на чолі з СРСР протягом 70-80 років минулого століття дозволяє сподіватись на той самий ефект і у реалізації нових стратегічних планів щодо широкомасштабної трансформації Близькосхідного регіону.
Одним із найдієвіших інструментів, які використовувались США у забезпеченні трансформації та модернізації Близького і Середнього Сходу, стала Американська Близькосхідна Партнерська Ініціатива (Middle East Partnership Initiative, MEPI). Створена 2002 р. за підтримки конгресу США, ця довгострокова програма передбачала зосередити ресурси, досвід та рішучість Сполучених Штатів для підтримки реформ на Близькому Сході. Ця ініціатива уявлялась як міст між США та Близьким Сходом, між урядами та народами США та Близькосхідного регіону. Ця програма передбачає тісне співробітництво з урядами арабських країн, академічними інститутами, приватним сектором і неурядовими організаціями [9].
В економічній сфері Партнерська Ініціатива була спрямована на підтримку економічного розвитку, підвищення рівня зайнятості населення, розвиток приватного сектору, малого і середнього підприємництва, залучення прямих іноземних і внутрішніх інвесторів, боротьби з корупцією та тіньовою економікою [31].
Доповненням Близькосхідної Партнерської Ініціативи стала проголошена Дж. Бушем 9 травня 2003 року під час його виступу в Університеті Південної Кароліни ідею щодо створення впродовж наступних десяти років Близькосхідної зони вільної торгівлі (Middle East Free Trade Area, MEFTA) [35].
Центральне місце у здійсненні американської стратегії на Близькому і Середньому Сході відводиться Іраку. Суть політики США в Іраку полягає у тому, що цю арабську країну обрано як показовий полігон у реалізації же згадуваної вище стратегії "просування демократії" на Схід. Обрання саме Іраку обумовлюється цілим комплексом причин: стратегічне розташування Іраку в центрі Арабського світу, наявність значних запасів енергоресурсів, особлива роль цієї країни у політичній історії арабського народу [49].