Насамперед, Росія продовжує ефективно впливати на позицію своїх традиційних партнерів на Близькому Сході, зокрема, Сирію. Так, після візиту до Москви Президента Сирії Башара Асада у січні 2005 р. на прохання російського керівництва Дамаск пішов на деяке корегування своєї внутрішньої й зовнішньої політики, зокрема, у сфері арабо-ізраїльського конфлікту. Сирія повністю вивела свій 14-тисячний військовий контингент з Лівану, підтримала голову Палестинської Національної Адміністрації Махмуда Аббаса в його зусиллях із досягнення палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання, припинила функціонування офісів деяких палестинських радикальних організацій у Дамаску та інших сирійських містах, а також призупинила антиамериканську й антиізраїльську риторику в офіційній сирійській пресі [32].
Не менш зацікавлене в активній участі Москви у мирному врегулюванні палестинське керівництво, яке, як і раніше, вбачає в ній можливість відновлення втраченого балансу сил, а саме - врівноваження проізраїльської політики Вашингтона. Таким чином, Росія виступає важливою з’єднувальною ланкою у відносинах між Сирією й палестинцями з одного боку, та Ізраїлем і США з іншого, що значно посилює її посередницький авторитет [25; c. 32].
Однак найбільш важливим зрушенням у зовнішній політиці Російської Федерації в останні роки стало значне закріплення її позиції не тільки на арабському, але й на ізраїльському напрямку. Особливе значення в цьому контексті мав візит російського президента до Ізраїлю у квітні 2005 р., який був охарактеризований обома сторонами як "історичний" і "безпрецедентний", оскільки мова йшла про перший візит російського лідера в країну за увесь час її існування [1]. Також історичним став недавній тур міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова до Ізраїлю та Палестинської автономії. На думку багатьох дослідників, цей візит мав на меті підтвердити незгасність уваги Москви до цього стратегічно важливого регіону. За сприянням російської сторони було досягнуто зняття єврейською державою повітряної блокади Лівану. Також Москва запропонувала Лівану сприяння у відновленні розрушеного "армією оборони" Ізраїлю інфраструктури та надання фінансової допомоги через структури ООН [45].
Таким чином, конструктивні відносини з Ізраїлем, з одного боку, і авторитет в арабському світі, з іншого, вперше надають Росії реальний шанс активно впливати на обидві протиборчі сторони і підвищують можливості Росії як ефективного міжнародного посередника.
Водночас, стратегія балансування неминуче призводить і до певних розбіжностей у серйозних питаннях стратегічного характеру, що стають на заваді посиленню політичного діалогу Росії із протиборчими сторонами, особливо з тим-таки Ізраїлем. Так, найсерйозніша криза у російсько-ізраїльських відносинах виникла у зв’язку з угодою про постачання Сирії російських ракет SA-18 [31]. Слід підкреслити, що офіційний Тель-Авів виступає категорично проти надання будь-якої військово-технічної допомоги державам, що є спонсорами тероризму, до яких він відносить і Сирію. Ізраїльська влада вважає Дамаск одним із своїх основних ворогів, звинувачуючи його у підтримці екстремістських організацій ХАМАС, "Ісламський джихад" і "Хизбалла". Ізраїль звернувся до Росії з проханням відмовитися від цієї угоди, мотивуючи це тим, що мобільні ракети такого класу можуть бути використані проти авіації Ізраїлю, потрапити в руки терористів, а також порушити стратегічний баланс сил у регіоні. Однак, у цьому питанні російське керівництво продемонструвало непохитність, адже будучи дійсно зацікавленою в активізації своєї ролі у мирному процесі на Близькому Сході, офіційна Москва розглядає поглиблення свого співробітництва з Дамаском як важливий крок до досягнення цієї мети. Також під час візиту Лаврова знову було обговорено питання щодо роззброєння ХАМУСу, але й тут російська сторона зуміла уникнути конкретної відповіді, зазачивши лише, що це питання відноситься до внутрішньополітичних, а відтак РФ не має права втручатися у внутрішні справи Лівану [17; c. 423].
Не менш складним завданням близькосхідної стратегії Москви є балансування між конструктивним діалогом з Ізраїлем та відносинами з одним із найважливіших економічних партнерів Росії на Близькому Сході - Іраном. Офіційний Тель-Авів вже неодноразово намагався переконати росіян призупинити допомогу іранській ядерній програмі, яка вважається сьогодні основною загрозою ізраїльській безпеці. Російське керівництво, зі свого боку, відкидає звинувачення в тому, що співробітництво з Тегераном могло б призвести до отримання останнім ядерної зброї і підкреслює, що російська допомога ядерній програмі Ірану має мирний характер. Водночас, дотримуючись стратегії балансування, російські офіційні представники засуджують антиізраїльські висловлювання іранського керівництва, а також, останнім часом, демонструють більш жорстку лінію щодо іранської ядерної програми, про що, зокрема, свідчить голосування Росії за резолюцію Ради Безпеки ООН № 1803 від 3 березня 2008 р. Все це призводить до ускладнень в російсько-іранських відносинах [14; c. 109-110].
Одним із пріоритетних напрямів співпраці Російської Федерації із країнами Близького сходу є економічна співпраця у військовій сфері. Так, як свідчить історія та статистичні дані, поставки озброєння до Єгипту, Сирії, Іраку з другої половини 50-х рр. привели до росту радянського впливу в Близькосхідному регіоні. Радянська присутність стала відчутною в тих районах, які до того належали до західної сфери впливу. Воєнно-технічна співпраця з арабськими державами забезпечувала до того ж РФ стабільний фінансовий дохід. Така співпраця триває і до сьогодні,навіть не дивлячись на розпад СРСР і перенесення центру тяжіння в зовнішній політиці РФ на західний курс. Таким чином російською технікою була оснащена сирійська армія, на озброєнні якої знаходились 580 винищувачів МиГ-21, -23, -25, -29, та винищувачів-бомбардувальників Су-20, -22, -23, -24, 60 пускових установок оперативно-тактичних ракет "Скад", "Фрог", СС-21, а також ракети "земля-земля" типу "Луна" і "Точка", 4600 танків Т-54, -55, -62, -72, 20 пускових установок зенітних ракет комплексів СА-7, -9, -13, 750 ракет "земля-повітря" СА-2, -3, -5, -6, -8 та ін. [39].
В другій половині 90-х рр., коли міністром закордонних справ РФ став Є. М. Примаков і намітилось повернення Росії до політики "всіх азимутів", стала набирати "другого дихання" і воєнна співпраця з арабськими країнами. Набуло нових обрисів співробітництво із Сирією, з якою було досягнено домовленостей про продаж півтора десятка Су-27, модернізації МиГ-21 та Су-22, а також постачання запчастин до них. Все це, в свою чергу, загострило відносини із США. Почали відновлюватись воєнно-технічні зв’язки із Єгиптом, якому було продано декілька десятків бойових машин піхоти БМП-2 [19; с. 324].
Одночасно Росія спробувала прорватися на ринки країн Перської затоки. В 1995-1996 рр. було поставлено 350 БМП в ОАЕ, і досягнуто домовленість із Кувейтом по продаж йому 76 БМП-3 [16; c. 88-89].
Хоча воєнна співпраця РФ з країнами Близького Сходу базується сьогодні на комерційній основі, проте є і виключення. Наприклад, сюрпризом для світової спільноти стало рішення Москви про безкоштовну передачу Лівану 10-ти МиГ-29 у 2009 році. Це, на думку експертів, може відкрити Росії шлях на ліванський ринок озброєння. А з іншої сторони, не можна виключати той факт, що така "благодійність" для Лівану може бути неадекватно сприйнята в Дамаску, так як співпраця РФ - Сирія базується на комерційній основі, в той час, коли сирійці бажали б повернути собі статус привілейованого партнера Росії і отримувати зброю на пільгових умовах [15; c. 125-126].
Таким чином особлива воєнно-технічна співпраця з країнами Близького Сходу набуває для РФ у зв’язку із падінням цін на нафту і глобальною економічною кризою дуже великого стратегічного значення. В цих умовах продаж озброєння стає не лише суттєвою основою в отриманні валютних засобів, але й дозволяє, завдяки воєнним замовленням, вивести з-під удару досить важливий сектор російської економіки – народне господарство.
ВИСНОВКИ
У ході проведеного дослідження та виконання поставлених завдань автор дійшов наступного:
1. За останні роки Близькосхідний регіон набув першочергового значення для міжнародної спільноти. Крім того, що в даному регіоні зосереджена більша частина світових запасів вуглеводнів, політична і соціальна нестабільність, ріст міжнародного тероризму, відповідальність за який все частіше покладається на представників ісламського світу, робить Близький Схід критично важливим регіоном, від розвитку економіки, політичної і соціальної стабільності якого залежать економіка і стабільність практично всього світового співтовариства, особливо в умовах зростаючої глобалізації.
Сутність геополітичного феномену регіону Близького Сходу полягає у геополітичному та географічному положенні регіону, через що і опиняється у центрі уваги потужних за своїм політичним та економічним потенціалом країн – Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації. Обидві країни мають історичну схильність до домінування в даному регіоні, а кінцевий результат залежатиме напряму від конкретних заходів здійснюваних відповідними країнами. Саме тому перехрещення інтересів в різних сферах США та РФ на Близькому Сході перетворює даний регіон на один з центробіжних просторів з формування глобальної геополітики.
2. Близькосхідний регіон характеризують такими основними вимірами, як геостратегічний, геополітичний та геоекономічний.
Геостратегічний вимір характеризує Близький Схід як важливий стратегічний вузол, складову комунікаційної лінії, що з’єднує як сухопутними, так і морськими шляхами країни регіону зі світовими країнами-лідерами.
Геостратегія взаємодії підсилюється загостренням проблем підтримки стабільності в регіоні, а в економічній сфері - створенням транспортних коридорів, трубопроводів, розв'язанням проблеми водних ресурсів.