За геополітичним виміром регіон утворює досить міцний континентальний масив, який являє виключний інтерес до наявних у ньому запасів енергоресурсів провідних країн Заходу. Це визначає його велику значущість на майбутні, що найменше, 20 років. Таким чином завдяки своєму географічному положенню Близький Схід є ареною зіткнення різних інтересів як у регіональному, так і в глобальному масштабах.
Геоекономічна модель регіону визначається фізико-географічними й економічними параметрами, а також мірою включеності в економічні інтеграційні групи. При такому зрізі обриси регіону також збігаються з його політико-географічним простором. Система просторової організації суспільства й господарства є тут досить цілісною. Близькосхідні держави мають економічні, транспортні та транзитні шляхи, що виходять на північ в Росію, морськими шляхами до Індії, а також в Єгипет, європейську частину Туреччини. Природні багатства Близького Сходу визначаються корисними копалинами. Тут добувається нафта, газ, кам'яне вугілля, фосфорити, калійні солі, сірка, хромові руди та ін., але їх видобуток займає другорядні позиції в видубовній промисловості країн регіону.
3. Дослідивши дану проблему у контексті основних національних інтересів РФ та США, автор робить наступні висновки:
На сьогодні США розглядають регіон Близького Сходу як один із найголовніших в стратегічному плані регіон в світі. Тут, на зіткненні Європи, Азії та Африки, протягом довгого часу проходили дуже важливі комунікації, які зв’язували європейські держави з їх колоніальними володіннями в найближчих і віддалених країнах Сходу, перш за все з Індією (шлях до якої суттєво скоротився завдяки відкриттю Суецького каналу). Крім того, тут знаходяться величезні запаси нафти, яка приносить грандіозні доходи. Як вважає Уїльям Квандт у своїй книзі "Час рішень", практично всі згодні з тим, що Близький Схід – це важливий регіон, ситуація в якому може створювати пряму загрозу американським інтересам і економічній безпеці США. Значення Близького Сходу настільки велике, що будь-який конфлікт в цьому регіоні може ввести світ у затяжну війну з непередбачуваними наслідками. Автором було визначено, що у свій час США намагались ізолювати Близький Схід від Радянського союзу, а в останні роки вони намагаються перетворити його в зону свого одноосібного контролю і не дозволити Росії встановити свою політичну, економічну і воєнну присутність в регіоні. Абсолютно очевидно, що економічні, політичні і воєнні інтереси США на Близькому Сході тісно пов’язані з арабами. Останні можуть співпрацювати із США в забезпеченні їх інтересів, але одночасно можуть створювати для них загрозу. Тому в інтересах самих США лежить побудова своїх взаємин із арабськими країнами на основі поваги і співпраці. Це відноситься як до країн , які Вашингтон вважає помірними, так і до тих з них, які він відносить до числа екстремістських чи радикальних режимів. Всі вони в тій чи іншій мірі беруть участь в боротьбі за рішення головного для арабів питання – палестинські проблеми, - що завжди створювало великий вплив на хід арабо-ізраїльського конфлікту і відображається на арабо-американських відносинах. США залишаються постійним стратегічним союзником Ізраїлю в його конфронтації з арабами. Ізраїль являється головною політичною і воєнною "базою" США в Близькосхідному регіоні.
Найважливішим із економічних інтересів був і залишається доступ до нафтогазових запасів. Прагнення американського капіталу отримати контроль над видобутком, переробкою і реалізацією арабської нафти являлось основним спонукальним мотивом економічної експансії США в арабських країнах. Саме в нафтовій сфері відбулось головне зіткнення інтересів американських монополій з їх західноєвропейськими конкурентами в регіоні.
На початку XXI століття, Російська Федерація почала демонструвати помітно більший, порівняно з нещодавнім минулим, інтерес до ситуації в регіоні в цілому, а також до його основних проблем, особливо, до проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.
Важливою рисою нового підходу Росії до проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту є її самостійна роль та певне дистанціювання від політики інших ко-спонсорів мирного процесу, насамперед, США. Така тактика сприяє закріпленню Москви як окремого незалежного гравця на Близькому Сході і цілком відповідає загальному зовнішньополітичному курсу Росії, спрямованому на відновлення її статусу супердержави. Використовуючи невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту та в арабо-мусульманському світі загалом, Росія намагається не лише відновити колишній вплив у регіоні, але й значно потіснити США.
Взагалі Близький Схід представляє для Росії виключно важливе значення, в першу чергу, як світова кладова нафти і природного газу, без якого неможливе саме існування світової економіки. Таким чином, ряд розташованих в регіоні країн (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Іран та ін.) мають значні фінансові ресурси, які можуть бути використані як в якості зовнішніх інвестицій для економіки РФ, так і фінансового забезпечення модернізації особистої промисловості за участі російських кампаній.
4. З того часу, як район Близького Сходу широко заявив про себе на міжнародній арені, визначились основні пріоритетні напрямки двосторонньої співпраці Близькосхідного району із Сполученими Штатами Америки та із Російською Федерацією. Закладено основи близькосхідного вектора вказаних вище країн та закладено основи добросовісної співпраці, а також визначили найбільш перспективні області торговельно-економічних зв'язків сторін, пріоритетність взаємодії як на двосторонній, так і багатосторонній основі з проблем забезпечення регіональної стабільності. На думку автора, США та РФ у сумісній кооперації являються головними гарантами забезпечення внеску до боротьби близькосхідних держав з силами релігійного екстремізму та ісламського фундаменталізму, що спираються на допомогу і підтримку ззовні. В процесі зміцнення контактів держав Близького Сходу і США створений і удосконалюється механізм взаємодії на багатобічній основі, направлений на нейтралізацію викликів і погроз національній і регіональній безпеці.
Автор дійшов висновку, що серед пріоритетних напрямків співробітництва США – Близький Схід являється демократичний та економічний вектори. Прикладом співпраці у встановленні демократії являються Стратегії Національної Безпеки США від 17 вересня 2002 р. [10] та від 16 вересня 2006 р. [11]. Також сюди можна віднести Національну стратегію перемоги в Іраку від 30 листопада 2005 р. [6]. Свої позиції щодо демократизації Близькосхідного регіону колишній президент США Дж. Буш окреслив в доповіді у Білому домі 21 серпня 2006 р.[2], а також у зверненні до нації від 20 січня 2004 р. [3], 31 січня 2006 р. [4], 29 січня 2002 р. [5]. Встановлення демократичного режиму являється запорукою стабільності у всьому світ,і на думку Дж. Буша [51].
Економічний вектор зовнішньої політики США на Близькому Сході має характер особливо пріоритетного, так як "ахілесовою п’ятою" світового гегемона являється залежність від імпорту енергоносіїв, зокрема тих, які знаходяться на території Близького Сходу. Яскравими виявами являються Рамкові угоди з питань торгівлі та інвестицій між США та Кувейтом [9], утворення Близькосхідної зони вільної торгівлі на Близькому Сході [31]. Економічні пріоритети також окреслені в "Ініціативі Ширшого Близького Сходу і Північної Африки" [35].
Позиції ж РФ на Близькому Сході набули трохи ж іншого характеру. Вони носять економічний та військовий вимір. Економічний вектор співпраці набуває концептуально пріоритетного характеру, так як РФ на сьогодні являється досить могутньою світовою енергетичною потугою. За "маскою" демократичного посередника на переговорах щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту криється стрімке бажання посилити свої позиції в регіоні, які були втрачені в 90-х рр. після розпаду СРСР [14; с. 23-27]. Росія активно використовує невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту. РФ вважає, що ряд розташованих в регіоні країн (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Іран та ін.) мають значні фінансові ресурси, які можуть бути використані в якості зовнішніх інвестицій для економіки РФ, так і фінансового забезпечення модернізації особистої промисловості за участі російських компаній [37].
Співпраця у військово-технічній сфері являється, в першу чергу, на думку автора, вигідною саме для країн Близького Сходу, так як їх економіки в основному спрямовані на виробництво енергоносіїв, а не зброї. І тому, беручи до уваги нестабільну внутрішню ситуацію окремих країн, вони залежать від імпорту воєнної техніки, яку їм й надає РФ, тим самим закріплюючи свої позиції в регіоні. Так, Сирія і Алжир вкрай зацікавлені в модернізації радянської зброї, що є в наявності. Так ще у 50-х рр. поставки озброєння до Єгипту, Сирії та Іраку привели до росту радянського впливу в Близькосхідному регіоні. Така співпраця триває й досі. Зокрема найбільшим союзником у цій сфері для РФ є Сирія [42]. Також посилюються позиції РФ на ринках країн Перської затоки, зокрема Кувейту [16; с. 88-89]. На сьогодні стратегічного характеру набуває співпраця з Ліваном, якому у цьому році Москва надала на безкоштовній основі 10 літаків Миг-29, що, на думку автора, дозволило відкрити РФ шлях на ліванські ринки озброєння [15; с. 125-126].
Однак, дослідивши сучасний стан даної проблеми та підбивши підсумки, автор дійшов думки, що процес співпраці з елементами підкорення Близького Сходу тій чи іншій країні потребує тривалої трансформації та поступового становлення, враховуючи велику кількість проблем сучасності на глобальному рівні.