Передові фахівці сучасного менеджменту пропонують четверту СПІВТВОРЧУ модель управління, яка переборює негативний і вбирає в себе позитивний потенціал описаних вище управлінських типів — а саме
1) можливість індивідуального самовираження (ліберальний тип),
2) створення надійних і стійких засобів керування (тоталітарний тип),
3) наявність механізмів, що забезпечують рівність можливостей усіх (демократичний тип).
Метою цього типу є забезпечення умов для позитивного саморозвитку як організації, так і кожного її члена. Постановка проблем при співтворчому типі керування відбувається в результаті так званої “перспективної рефлексії”, тобто проблемні ситуації прогнозуються й виникають як приховані можливості розвитку. Ініціатором цього процесу може бути кожен співробітник. Проект рішення народжується в результаті реалізації принципу полілогічності, тобто можливості рівного і, одночасно, співмірного з рівнем компетентності участі кожного й усіх. Для оформлення й реалізації проекту рішення управлінські повноваження й відповідальність делегуються визначеним особам. Функція контролю здійснюється разом із функцією підтримки реалізації проекту, що забезпечує максимум ефективності. Організація розглядається як соціальна система, об’єднана єдиною історією, культурою, загальними цінностями, цілями. Таким чином, співтворчий тип керування створює умови для повноцінного розвитку і реалізації творчого професійного потенціалу кожного співробітника організації та організації у цілому.
Висновок .
Необхідною умовою ефективного управління є організація дієвого контролю за виконанням рішень. Відсутність такого контролю призводить до того, що навіть усебічно продумані та обґрунтовані рішення нерідко залишаються лише на папері («у сфері чистого мислення») і не знімають гостроти наявних проблем. Проте контроль не повинен перетворюватися на потік всіляких перевірок, інспекцій і ревізій, які відривають людей від практичної роботи, створюють на місцях ситуацію нервозності. Контрольна діяльність має бути організована так, щоб у разі виявлення порушень і відхилень представники суб'єктів управління допомагали шукати способи їх усунення, як це робиться, скажімо, у багатьох західних країнах. Крім того, нормою демократичного суспільства і правової держави є здійснення контролю за центрами вироблення рішень з боку громадян або організацій.
Неможливо підвищити ефективність управлінської діяльності, якщо не покласти край її надмірній централізації. Звісно, стратегічні функції центру необхідні в будьякій політичній системі. Проте, як свідчить досвід, неможливо правильно і своєчасно вирішувати всі питання з одного центру. За командноадміністративної системи під прикриттям принципу «демократичного централізму» управління всіма більшменш важливими справами здійснювалося на рівні вищих центрів влади, що перетворювало об'єкти управління в слухняне знаряддя виконання.
На ефективність політичного управління суттєво впливає участь в управлінській діяльності різних категорій населення. Все це вимагає вироблення демократичного механізму залучення до управлінських процесів народу, розкриття його ініціативи. Водночас необхідні докорінна перебудова організаційних структур управління, ліквідація зайвих ланок, скорочення управлінського апарату й підвищення його ефективності. Цей процес вимагає підпорядкування апарату представницьким органам, оптимізації управління шляхом раціонального розподілу функцій, висуненню або відбору вмілих і талановитих організаторівпрофесіоналів, їх змінюваності з огляду на віковий ценз або згідно з демократичною процедурою, відкликання осіб, які не виконують своїх обов'язків.
Управління суспільством неможливе без особливої категорії управлінців. Життя не підтвердило марксистських прогнозів, що управління людьми буде замінене управлінням речами. Проте апарат управління має ґрунтуватися на високому професіоналізмі та глибокому знанні основ науки управління. Працівники такого апарату мають володіти сучасною інформаційною технологією, постійно підвищувати рівень кваліфікації, освоювати управлінський досвід в інших країнах.
Створення цілісної, ефективної та гнучкої системи управління має важливе значення для функціонування демократичної політичної системи, формування громадянського суспільства і правової держави. Перехід від командноадміністративних до демократичних методів управління сприятиме підвищенню ефективності політичної діяльності та реалізації творчого потенціалу суспільства.
Список використаної літератури
1. Асмус В.Ф. Платон. - М., 1969. - С. 40-45.
2. Атаманчук Г.В. Управление - социальная успешность и зффективность. - М,1995.
3. Афанасьев В.Г. Научное управление обществом. – М., 1973. - С. 207
4. Бебик В.М. Політичний маркетинг і менеджмент. - К., 1996.
5. Белоусов Р.А. Основные этапы развития теории и практики управлення. - М., 1981.
6. Венделин А.Г. Подготовка й принятие управленческого решения. - М., 1977. - С. 48.
7. Гурней Б. Введение в науку управлення- М., 1969
8. Доватур А. Политика политики Аристотеля. – М., 1965.
9. Карданская Н.Л. Основы принятия управленческих решений. - М, 1998.
10. Козлов Ю.М., Фролов Е.С Научная организация управлення и право. - М.. 1986. - С. 180
11. Кравченко А. Управленческие революции // Социалистический труд. - 1991. - № 1. - С. 49-54.
12. Мангутов И.С., Уманский Л.И. Организатор й организторская деятельность. – Л.: Изд-воЛГУ, 1975.
13. Марков М. Технологію й зффективность социального управлення. – М.: Прогресе, 1982. – С. 53.
14. Маркунас З.В. Методолия управления социальными процессами. – Вильнюс, 1987.
15. Механизмы общественного развития и управлення обществом. — М., 1986.
16. Наука управляти: з історії менеджменту. Хрестоматія: Навч. Посібник/Упорядник І.О. Слєнов. - К., 1993.
17. НерсесяниВ.С. Сократ. - М., 1977. - С. 110-112.
18. Новицкий Й.Б. Онови гражданского права. 4-е изд. – М„ 1984. - С. 40.
19. Петров Г.И. Основм советского социального управлення. - Л.: ЛГУ, 1972. - С. 233.
20. Радигин А.А., Радугин К.А. Введение в менеджмент: социальная организацияи управление. — Воронеж, 1995.
21. Райт Г. Державне управління. - К., 1994
22. Слепенков И.М., Аверин Ю.П. Основы теории социального управления: Учеб.пособие для вузов. - М., 1990
23. Технология политической власти. - К., 1994.
24. Тихомиров Ю.А. Управленческое решение. М., 1972. – С. 15.
25. Утчерко С.Л. Политические учення Древнего Рима, III-І вв. до н. е. - М., 1977. - С. 36.
26. Фатхутдинов Р.А. Разработка управленческого решения. - М., 1998.
27. Чернявский А.Д. Организация управлення. - К., 1998.
28. Шабров О.Ф. Политическое управление - М., 1997.
29. Шадрин И.П. Подготовка й принятие управленческого решения. - Якутск, 1970. - С. 28.