Вплив школи науки управління або кількісного підходу був значно менший, ніж вплив біхевіористського підходу, тому що набагато більше керівників щоденно стикаються з проблемами людських стосунків, людської поведінки, ніж з проблемами, які становлять предмет дослідження операцій. Крім того, до 60-х років лише у дуже небагатьох керівників була освіта, достатня для розуміння та використання складних кількісних методів. Однак тепер стан справ істотно змінюється, оскільки в рамках управлінської підготовки фахівців, які випускаються самими різними навчальними закладами, все більше уваги приділяється кількісним методам та використанню комп'ютерів.
Стисло внесок вказаних шкіл у розвиток науки управління можна показати таким чином:
Школа наукового управління
1. Використання наукового аналізу для визначення кращих способів виконання завдання.
2. Відбір працівників, які понад усе усього підходять до виконання конкретних завдань, та забезпечення їхнього навчання.
3. Забезпечення працівників ресурсами, які необхідні для ефективного виконання завдань.
4. Систематичне та правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності.
5. Відокремлення планування та обдумування від самої праці.
Класична школа управління
1. Розвиток принципів управління.
2. Описування функцій управління.
3. Систематизований підхід до управління всією організацією. Школа людських стосунків та школа поведінкових наук
1. Використання прийомів управління міжособистими відносинами для підвищення ступеня задоволеності та продуктивносгі.
2. Використання наук про людську поведінку до управління та формування організацій таким чином, щоб кожен працівник міг бути повністю використаний відповідно до його потенціалу. Школа науки управління
1. Поглиблення розуміння складних управлінських проблем завдяки розробці та використанню моделей.
2. Розвиток кількісних методів на допомогу керівникам, які приймають рішення в складних ситуаціях.
Решту підходів можна коротко охарактеризувати так:
Процесний підхід (підхід до управління як до процесу) розглядає управління як безперервну серію взаємопов'язаних управлінських функцій. Ця концепція, яка означає великий поворот в управлінській думці, широко використовується і тепер. Процсспиіі підхід вперше запропонували прихильники адміністративної школи управління, котрі намагалися описати функції управління. Однак ці автори були схильні розглядати такого роду функції як незалежні одна від одної. У протилежність цьому процесний підхід розглядає функції управління як взаємопов'язані.
Управління сприймається як процес, тому що праця по досягненню цілей за допомогою інших – це не якась одноразова дія, а серія безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з котрих сама по собі е процесом, дуже важливі для успіху організації. Кожна управлінська функція також являє собою процес, тому що також складається із серії взаємопов'язаних дій. Процес же управління є своєрідною загальною сумою всіх функцій. Різні вчені дають різноманітні переліки функцій, але в цьому наборі є:
прогнозування, планування, організація, рознорядництво, керівництво, мотивація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішення, підбір персоналу та деякі інші .
Системний підхід в даному контексті означає, що керівники повинні розглядати організацію (або систему) як сукупність взаємопов'язаних елементів, таких як люди, структура, завдання та технологія, котрі з'орієнтовані на досягнення всіляких цілей в умовах зовнішнього середовища, яке постійно змінюється. Для ефективного використання цього підходу треба добре знати теорію систем, яка допомагає інтегрувати в управлінні внески всіх шкіл, які в різний час домінували в теорії та практиці управління.
Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує така велика кількість факторів як в самій організації, так і в навколишньому середовищі, то немає єдиного "кращого" способу керувати організацією. Найефективнішим методом в конкретній ситуації є метод, котрий більш за все відповідає даній ситуації.
Як і будь-яка, здійснювана в суспільстві діяльність, соціальне управління прагне досягти певної мети. Його зміст обумовлюється комплексом взаємопов'язаних функцій та методів їх реалізації, які використовуються при цьому.
Соціальне управління засноване на притаманних тільки людині здатностях ставити перед собою цілі і знаходити адекватні засоби їх досягнення, передбачати результати впливу. В історії суспільства ніщо не робиться без свідомого наміру, без бажаної мети. Саме цією ознакою соціальне управління відрізняється від того, що ми умовно називаємо управлінням у складних біологічних і технічних системах. Цілі соціального управління випливають із суспільних потреб. Свідомі, активні зусилля людини щодо їх досягнення характеризують управління як цілеспрямовану працю, з якої ясно проглядається єдність інтелектуального та вольового моментів.
Треба відмітити, що цілі управління диференціюються залежно від рівнів його здійснення. Так, мета управління суспільством в цілому складається з забезпечення ефективного функціонування та розвитку усіх відповідних соціальних структур, вирішення загальних завдань шляхом створення та організації діяльності спеціальних державних органів та громадських організацій, які здійснюють управління в різних сферах. На індивідуальному рівні мета управління міститься в підвищенні творчої активності особи. Це досягається:
1) визначенням місця соціальної функції, прав і обов'язків кожної людини в соціальній системі;
2) підготовкою індивіда до виконання своїх завдань;
3) створенням сприятливих умов для найкращого здійснення ним його соціальної функції;
4) відповідним контролем за його діяльністю. Щодо окремого колективу метою управління є консолідація та спрямування індивідуальних зусиль виконавців на ефективне розв'язання загальних завдань.
Цілі управління досягаються в результаті здійснення таких його загальних функцій, як: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, контроль.
Вони виступають різновидами управлінської діяльності, які об'єктивно необхідні в будь-яких соціальних системах. Відомо, що кожний керівник на основі вивчення проблем, які виникають перед колективом, повинен передбачати розвиток подій в майбутньому та планувати, тобто визначати програму та порядок дій підлеглих. Йому треба організовувати діяльність колективу, створювати умови для ефективного виконання завдань, які стоять перед ним, виявляти в процесі контролю відхилення в роботі й вносити в неї необхідні корективи, подавати виконавцям практичну допомогу.
Таким чином, набір функцій управління є універсальним. Зміст же їх залежить від специфіки виконавської діяльності. Тут виявляється її діалектичний зв'язок з управлінням. Розгляд цих сторін у відриві одна від одної може призвести або до абсолютизації або викликати недооцінку значення управлінських процесів.
Цілі, принципи, функції і методи управління у сукупності складають механізм управління, котрий може діяти в рамках спеціально організованої системи. В соціальному управлінні і управляючу підсистему (суб'єкт управління) і керовану підсистему (об'єкт управління) представляють люди – окремі або з'єднані в різні спільності особи, які є носіями певних суспільних відносин. Отже, людина виступає й суб'єктом й об'єктом соціального управління. Однак необхідно мати па увазі певну умовність цієї конструкції.
Об'єктом управління, поряд з людиною як первинним його компонентом,- виступають і різні соціальні спільноти, які організовують і здійснюють виробничу діяльність. Серед цих об’єктів найбільшу цілісність, яка відображає усі сфери життя людини, має суспільство, що розглядається як єдиний суспільний організм. Управління ним передбачає виявлення організуючого впливу на економічну, соціально-політичну і духовну сфери його функціонування. Подальша диференціація вказаних об'єктів дозволяє виділити такі соціальні утворення, як державні органи й установи, підприємства з різними формами власності та ін.
Для соціального управління характерним є те, що між управляючим впливом суб'єкта і реакцією на нього об'єкта немає жорсткої детермінації. Об'єкт соціального управління досить самостійний, має здатність до самоуправління і такий же активний, як і суб'єкт. Соціальні об'єкти мають власні закономірності функціонування й розвитку, на які треба зважати при здійсненні управління. Обєкт управління не тільки реагує па управляючі впливи суб'єкта, не тільки сигналізує про їх наслідки та результати, а часто прямо примушує його до певної перебудови управляючих впливів, до зміни їх характеру й змісту. Тому соціальне управління являє собою не однобічний вплив управляючої підсистеми на керовану, а діалектичну взаємодію між його суб'єктом і об'єктом, яка складається з різноманітних прямих і зворотних зв'язків між ними.