Соціальні процеси виникають іноді мимовільно . При цьому спостерігається виявлення саморегуляції суспільства. В інших випадках вони є результатом свідомої діяльності людей, заснованої на пізнанні закономірностей функціонування і розвитку як усієї суспільної системи, так і деяких її елементів. Природно, що через постійну неповноту знань про дії вказаних закономірностей, а також відсутність реальних можливостей (ресурсів) багато аспектів соціальних процесів зостаються поза межами впливу з боку суспільства. Крім того, сам вплив на такі процеси справляється суспільством опосередковано, тобто через організацію діяльності спеціальних органів. Останні, в свою чергу, прямо чи посередньо регулюють окремі виявлення конкретних процесів.
Суб'єкт і об'єкт управління знаходяться між собою «особливих суспільних відносинах. Такі відносини виникають у процесі реалізації функцій управління і тому звуться управлінськими. Вони безпосередньо пов'язані з владою і мають соціально-політичну спрямованість. Влада – це вольові відносини між людьми, соціальними групами, класами; влада, як і управління, іманентна властивість будь-якого суспільства. що забезпечує його успішне функціонування шляхом опливу на людей, регулювання їхньої поведінки. Де досягається використанням авторитету представників влади і прямим розпорядництвом. Таким чином, застосування влади можна розглядати як один із методів управління, існуючий поряд з адміністративними, економічними і соціально-психологічними методами.
Державна влада завжди має політичний характер. У класовому суспільстві політичні відносини між різними об'єднаннями людей формуються спершу з приводу влади, яка зумовлює також способи управління. Загальність і універсальність названих відносин виявляється в їх проникненні в усі сфери соціального життя. Саме тому система управління в класовому суспільстві, по суті, має політичний характер, а управлінські відносини людей відображають політичну спрямованість суспільного організму.
Вихідним для розуміння політичного управління є положення про неможливість повного ототожнення політичного управління з адміністративно-державним. Адміністративно-державне управління, будучи лише моментом політичного управління, неможливе без забезпечення легітимності своїх заходів, а отже і без соціально-політичного управління (переконання), яке націлене на формування установки людської поведінки на скорення тим, хто репрезентує себе в якості носіїв легітимного насилля.
Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.
Теоретично-політичним підгрунтям розмежування адміністративно-державного і політичного управління є розрізнення двох концепцій держави:
1. Формально-правової.
Вузько-юридична інтерпретація держави, в межах якої держава розглядається така, що цілком тотожна урядовим установам і правоохоронним органам, які покликані забезпечити ефективність діяльності діючого законодавства.
2. Етичної (концепції держави-вихователя).
Держава не стільки зосереджена в урядових структурах, скільки розсіяна в існуючій системі соціальних інститутів і примушує людей до скорення не стільки через безпосередній фізичний примус, скільки у спосіб духовного і морального керівництва ними.
Подібне керівництво здійснюється завдяки системі недержавних організацій, що покликані виховувати громадян в дусі взаємної згоди щодо пануючої системи цінностей.
Держава – не лише політико-юридична організація, а й передовсім орган морального і духовного керівництва людьми.
Адміністративно-державне управління – особлива функція, спрямована на використання розвитку в інтересах усього суспільства, де державний чиновник є спеціальним агентом влади.
Адміністративно-державне управління:
1. Формування трьох сфер влади (законодавчої, виконавчої, судової);
2. Формування державної політики;
3. Узгоджені дії в державних справах, які принципово відрізняються від приватного сектору;
4. Механізм узгодження тісно пов’язаний з діяльністю багаточисельних приватних груп та ініціатив.
Адміністративно-державне управління – здійснення державної політики через систему адміністративних установ , за якої відповідальність за державні рішення спускається зверху вниз.
Напрямки руху теорії адміністративно-державного управління:
1. Організація державного управління на різних рівнях;
2. Підготовка і відбір управлінських кадрів;
3. Механізми державного адміністрування (способи прийняття рішень, політичне прогнозування, адміністративно-державне управління в кризових ситуаціях, проблема стосунків державної адміністрації та ЗМІ).
Згідно з етичною концепцією, держава не лише передбачає згоду своїх громадян, але й виховує їх у дусі бажаної для неї згоди.
Тому політичне управління розглядається тут як таке, що окрім державного адміністрування охоплює організацію впливу на свідомість і поведінку людей з метою забезпечення легітимності державних установ та рішень, шляхом формування у громадян потрібного для такого забезпечення типу свідомості і поведінки.
Розбіжності концепцій:
1. В межах 1-ої концепції держави політичне управління – процес, що має за мету забезпечити ефективність функціонування політичних інститутів, стабільність політичної системи шляхом законодавчо-визначеного і закріпленого розподілу функцій і повноважень між управлінськими органами.
В межах другої концепції політичне управління забезпечує стабільність політичної системи шляхом укорінення у свідомості людей переконання щодо її виправданості, недоторканості, природності.
У поведінці людей таке переконання присутнє як установка на взаємну згоду щодо пануючої системи цінностей.
2. В першій концепції держави політичне управління пов’язане з проблемами централізації і децентралізації вертикалі і горизонталі управлінських процесів.
У другій концепції політичне управління пов’язане з легітимністю (проблемою законності), як проблемою культивування у людей установки на вільне визнання ними політичних інститутів і правових приписів.
3. В межах першої концепції політичне управління ототожнюється з примусом, який регулює вчинки людей і тим самим усталює та освячує реальність людського життя в суспільстві.
В межах етичної концепції політичне управління ототожнюється із впливом не лише на людські вчинки, а на людські наміри, бажання, почуття, думки, мотиви з метою їх спрямування у бажаному напрямку. Політичне управління – вплив на внутрішній світ людини. Політичне управління не стільки усталює соціальну реальність, скільки конструює її, утверджуючи певну інтерпретацію життєвого світу людини.
Абсолютизація лише одного аспекту політичного управління (адміністративно-державного) і недооцінка важливості соціально-політичного управління може призводити до т.зв. “автоматизму політичних інститутів” (за Новгородцевим), що являє собою наполегливий поступ досконалого права і невпинне довершення діючого законодавства.
Як свідчить практика, політичне управління ефективне не тоді, коли намагається охопити все до найменших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна, згідно з яким складна система, що стає об'єктом зовнішнього впливу, намагається так перебудуватися, щоб максимально зменшити цей вплив.
Основні завдання політичного управління:
— реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;
— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;
— захист державних інтересів на міжнародній арені;
— вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;
— забезпечення політичної стабільності та правопорядку;
— регулювання економічної діяльності;
— стимулювання науковотехнічного прогресу тощо.
За своїм змістом управлінські відносини виступають як організаційні, оскільки за їх допомогою забезпечується формування, цілеспрямоване та упорядковане функціонування соціальних систем. Таким чином, управлінські відносини являють собою конкретну форму соціальних зв'язків свідомо-польового та організаційного характеру, в котрих одна сторона (суб'єкт) є носієм функцій управління, а друга (об'єкт) зазнає її регулюючого впливу, який відповідає цілям соціального управління[12;10].
Сутність управлінських відносин виявляється в системі функціональних, організаційних та інформаційних зв'язків, які виникають між людьми, їх спільностями в процесі управління.
Виходячи з характеру зв'язків між суб'єктом і об'єктом, можна виділити управлінські відносини субординації та координації. Першим з них притаманне розпорядннцтво, тобто адміністрування керівника і виконавство підлеглих. Залежно від типу організації управління, визнаного в тій чи інший системі, відносини субординації можуть бути лінійними, функціональними і змішаними. Однак усі різновиди відносин субординації передбачають вплив на волю учасників сумісної діяльності на основі принципу "влада – підпорядкування". У відносинах же координації на перший план висуваються погодження цілей та визначення порядку діяльності окремих осіб та спільностей.
За ознакою нормованості соціальних ролей суб'єктів управління виділяються формальні та неформальні управлінські відносини. Перші з них – це відносини між суб'єктом і об'єктом управління, які регулюються нормативними актами. Другіж складаються, як правило, на основі психологічної сумісності людей, відповідності їх характерів, збігу інтересів, симпатій та антипатій. На відміну від формальних управлінських відносин, які базуються, насамперед, на "авторитеті влади", неформальні відносини грунтуються на "владі авторитету".