План
Вступ
1.Упавління , як соціальний феномен
1.1Розвиток теорії та практики управління .
1.2 .Концептуальні підходи до управління .
2.Політико-управлінський цикл
2.1.Загальне уявлення про політико-управлінський цикл
2.2.Фази управлінського циклу
2.3.Методи
2.4Моделі.
Висновок .
Список використаної літератури .
ВСТУП
Актуальність теми.Політичне управління є особливим механізмом, який постає з природи суспільного процесу, значною мірою визначаючи якість сучасного політичного, соціально-економічного життя. В Україні, де радикальні перетворення необхідні у найважливіших сферах суспільства, політичне управління набуває особливої ваги.
Прогрес суспільства, використання його потенціалу значною мірою залежать від рівня управління соціальними процесами. Усвідомлення цієї залежності зумовило значну трансформацію науки про управління, яка була спершу в основному наукою про організацію технологічних процесів і лише з часом стала наукою про управління людьми. Вважають, коли об'єктами управління є люди, колективи, соціальні групи, то воно набуває форми керівництва (тому поняття «управління» і «керівництво» надалі розглядаються як тотожні).
Вихід на рівень регулювання суспільних відносин, тобто відносин між класами, націями та іншими соціальними групами, надає управлінню політичного характеру.
Це означає, що політика є конкретним різновидом управління, здійснюваного владою для вдосконалення суспільних відносин.
Радикальна перебудова системи управління є складовою загального процесу оновлення українського суспільства, в якому вкоренилися командноадміністративні форми і методи управління. Стримуючи розвиток продуктивних сил, демократії та особи, ці форми й методи були нераціональними й антигуманними навіть за тоталітаризму. Цілком анахронічними стали вони в умовах науковотехнічної революції та переходу до громадянського суспільства. Проте ще й досі немало елементів командноадміністративної системи управління сприймаються багатьма як єдино правильні, що живить ностальгію за «твердою рукою».
Справді, керувати суспільством демократичними методами значно складніше, ніж командновольовими. У багатьох країнах давно вже зрозуміли, що управління вимагає постійної уваги і величезного напруження. Намагання законсервувати «спрощені» методи управління, властиві командноадміністративній системі, є великою небезпекою для суспільства.
Щодо розуміння ролі й місця управління не можна абсолютизувати дію об'єктивних закономірностей у суспільному житті, оскільки це послаблює свідому діяльність людей, в тому числі й управління. Але науково неспроможними є й спроби розглядати суспільство як об'єкт всеохопного, «тотального» управління й планування.
Об’єкт дослідження.Процес управління .
Предмет дослідження.Циклічність процесу політичного управління.
Метою даної курсової роботи є дослідження структури управління визначення її функціональних компонентів та етапів розвитку.
Завдання :
· Дослідити історичний аспект формування управління
· Визначити основні концептуальні підходи до управлінського процесу
· Класифікація методів
· Визначення ключових точок прийняття політико-управлінських рішень
1.Упавління , як соціальний феномен
1.1Розвиток теорії та практики управління .
Різні досліджувані порізному розкривають історичну хронологію розвитку цього явища, однак усі досягають думки, що практика управління стара так само, як і організація, а це означає, що вона дійсно дуже стародавня. Організація , як група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальних цілей.
Виконання управлінських функцій обов'язкове, якщо організація намагається добитися успіху. На глиняних табличках, іцо датовані третім тисячоліттям до нашої ери, записані зведення про комерційні угоди і закони Давньої Шумерії, які являють собою чіткий доказ існування там практики управління. Цей висновок підтверджується також і тим, що в найдавніших суспільствах – Шумерії, Єгипті та Аккаді – спостерігається трансформація вищої касти священиків у релігійних функціонерів, за своєю суттю, управлінців. Це вдалося зробити завдяки успішному переформулюваиню священнослужителями релігійних принципів: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то пізніше, як заявляли жреці, їм стала потрібна суто символічна жертва: достатньо, якщо віруючі обмежаться підношенням грошей, худоби, ремісницьких виробів і т. д.
Все це дає підстави для ствердження про першу управлінську революцію в історії людства[1;11], в результаті якої появився на світ принципово новий тип ділових людей – ще не підприємців, але вже і не релігійних діячів[2;11]. Винахідливі та ділові жерці незабаром стали багатим та впливовим класом. При цьому гроші для них не були самоціллю – гроші були побічним результатом релігійної та державної діяльності, оскільки жреці, крім дотримання ритуальних процедур, завідували збором податків, керували державною скарбницею, регулювали державний бюджет, відали майновими справами. Вони старанно вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, здійснювали постачальницькі, контрольні, планові та інші функції, які належали до практики управління. Побічний результат управлінської діяльності жреців – виникнення писемності, якою потім оволоділи й інші верстви населення.
Таким чином, в результаті першої управлінської революції управління сформувалося як інструмент комерційної та релігійної діяльності жрсців, перетворюючись згодом в соціальний інститут та професійне заняття.
Археологічні розкопки дозволяють ознайомитись і з більш древніми доказами існування організацій: навіть доісторичні люди часто жили організованими групами.
Друга управлінська революція відбулася приблизно через тисячу років після першої і пов'язана з ім'ям вавилонського правителя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.), котрий видав знамените зведення законів, яке містило в 285 законодавчих актів управління державою[3;11]. Зведення законів Хаммурапі є цінною пам'яткою дрсвньосхідного права і являє собою черговий етан у розвитку соціального управління. Унікальне значення цього кодексу, який регулював всю різноманітність суспільних відносин між соціальними групами населення, полягає в тому, що він давав керівництво для адміністраторів усієї великої імперії.
Крім того, Хаммурапі виробив оригінальний лідерський стиль, який надавав йому можливість бути в очах своїх підданих їхнім опікуном та захисником. Для традиційного методу керівництва, притаманного колишнім династіям царів, це було цінним нововведенням.
Отже, суть другої революції в управлінні полягає у виникненні чисто світської манери управління, започатку ванні першої формальної системи організації та регулювання відносин людей, нарешті, зародженні перших паростків лідерського стиля, а виходить і методів мотивації поведінки5.
Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знов нагадував про себе як про центр розвитку практики управління. Цар Навуходоносор II (652–605 рр. до н. с.) став автором системи виробничого контролю на текстильних фабриках та в зерносховищах, який першим використав кольорові ярлики, за допомогою яких визначалася продукція, що поступала на фабрики та склади щотижня. Досягнення Навуходоносора II характеризують третю управлінську революцію. Якщо перша була релігійно-комерційною, друга – світсько-адміністративною, то третя – виробничо-будівельною.
Чимало управлінських нововведень можна знайти в Давньому Римі, але найбільш відомі та славнозвісні з них – система територіального управління Діоклетіана (243–316 рр. н.е.) та адміністративна організація Римської католицької церкви, яку і зараз вважають найбільш досконалою формальною організацією західного світу. В неї дуже проста структура: папа, кардинал, архієпископ, єпископ та приходський священик. Ця структура, визначена ще засновниками християнства, успішно функціонує і тепер вона більш сучасна, ніж структури багатьох організацій, які виникли тільки сьогодні, її внесок високо оцінюється в таких галузях управління, як управління персоналом, система влади та авторитету, спеціалізації функцій[4;11].
Мабуть, це є істотною причиною того, що Римська католицька церква процвітає протягом багатьох сторіч, у той час як з'являлися та зникали окремі організації і цілі народи.
Четверта управлінська революція практично збігається з індустріальною революцією XVII–XVIII віків, котра стимулювала розвиток європейського капіталізму і мала набагато істотніший вплив на теорію та практику соціального управління, ніж усі попередні революції в управлінні[5;11].
У міру того як індустрія долала межі ранньої фабричної системи (мануфактури) і дозрівала сучасна система акціонерного капіталу, власники капіталу все більш віддалялися від заняття бізнесом як економічною діяльністю. В результаті замість єдиного керівника-власника виникло декілька найманих управляючих-невласників, котрих рекрутували із усіх, а не тільки із привілейованих класів. Нова система власності прискорила розвиток промисловості та привела до відокремлення управління від виробництва та капіталу, а потім і до перетворення адміністрації та управління на самостійну соціально-економічну силу. Поступово в управлінні відбулася спеціалізація та диференціація функцій, первісні функції організації та контролю доповнювалися плануванням, прогнозуванням, діловодством, постачанням, аналізом господарської діяльності та ін. Із збільшенням функцій управління загострилася проблема їх координації та з'єднання на новій основі. Управління та адміністрація набули спеціальних інструментів координування діяльності людей і філософію управління.