До 1999 р. основними державами-конкурентами, що претендують на обслуговування міжнародних економічних зв'язків в своїх банківських системах, були Японія, США і Німеччина. Валюти цих країн, безумовно, були резервними впродовж 20 останніх років. Проте, така ситуація не владнувала інші розвинені європейські держави, на долю яких разом з Німеччиною доводилося близько 25% об'єму світового експорту (тоді як доля США складала приблизно 12%, а Японії – лише 9,5%). При цьому близько 50% міжнародних валютних резервів, включаючи СДР і права на кредит МВФ, були в доларах США, 13% – в німецьких марках, а 7% – в японських ієнах і 7% – в ЕКЮ («сурогатна» валюта, вживана для обслуговування міжнародних боргів). Не слід забувати і про те, що країни – члени Європейського валютного союзу (ЕВС), володіють переважною частиною світових резервів монетарного золота. Доля Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів і Бельгії в світовому запасі золота складає в сукупності приблизно 34,5%, включаючи резерви Європейського валютного інституту (нині ЕЦБ) – 42,5%. Для порівняння: США припадає на частку близько 24% світових запасів монетарного золота, а Японії – близько 2%.[1, 64]
Сукупний об'єм ринку державних коштовних паперів в Європі перевищує об'єм аналогічного ринку в США майже на 5%, причому статус держав ЕВС як крупного сукупного міжнародного нетто-кредитора забезпечує європейському державному боргу максимальний рейтинг.
Капіталізація європейського ринку державних і корпоративних облігацій складає 70% капіталізацій американського ринку, а ринку акцій – 60%.
Біржовий зворот ф'ючерсів і опціонів в Європі складає близько 60% звороту даних фінансових інструментів в США.
Статус долара США як світової резервної валюти впродовж півсотні років після підписання Бреттон-Вудського угоди давав США чималі переваги: по-перше, можливість фінансувати бюджетний дефіцит емісійними засобами, маючи постійний попит на національну валюту за кордоном; по-друге, можливість фінансувати національною валютою 160‑мільярдний дефіцит поточних операцій, протиставляючи еластичність процентних ставок волатильности валютних курсів.
Все вищезазначене створювало загрозливу ситуацію для фінансової незалежності і стабільності економічних систем групи розвинених європейських країн і безперервно підштовхувало Західну Європу до фінансової і економічної інтеграції. Через ту обставину, що в розвинених країнах Європи склалася і функціонувала система розрізнених державних центральних банків, кожен з яких емітував власну національну валюту, європейській банківській системі було дуже складно конкурувати з Федеральною резервною системою США. Виняток становила система Бундесбанка ФРН, яка впродовж 20–25 останніх років тримала безперечне лідерство серед європейських банківських систем. Важливу роль в цьому грав той факт, що німецька марка була міжнародною резервною валютою першої категорії. Наявність в Європі ряду банківських систем, різних по законодавчому пристрою і методам регулювання валютних курсів, створювало проблематичну ситуацію з підтримкою стабільності курсів національних європейських валют.
Прологом до об'єднання континенту став Римський договір 1957 р., який не декларував в явній формі прагнення до єдиної європейської валюти, але ставив основною задачею стабільність валютних курсів як основний пріоритет європейської інтеграції. У 1962 р., не дивлячись на дію в цей час Бреттон-Вудськой системи золотовалютного стандарту, в рамках якої встановлювалися фіксовані співвідношення між валютами, Європейська комісія проголосила перехід до єдиної європейської валюти як одну із стратегічних цілей Співтовариства. У 1969 р. після ревальвації німецької марки канцлер В. Брандт «оживив» цю ідею: вона була формалізована в плані Вернера по переходу до єдиної європейської валюти в 1970 р. Але в 1971 р. крах Бреттон-Вудськой системи, демонетизація золота і початок «вільного плавання» валют перекреслили вищеназваний план.
Європейські країни створили в 1972 р. механізм спільного регулювання «плаваючих» курсів. Він обмежував відхилення валютних курсів від центральних значень межами в 1,125% і був відомий як «курсова змія» із-за високої частоти коливань крос-курсів європейських валют до долара США. Проте функціонування цього механізму протікало складно: Великобританія дотримувалася цих правил всього шість тижнів, Франція і Італія двічі відступали від системи правил, передбачених механізмом спільного регулювання «плаваючих» курсів. Стало очевидним, що в світовій грошовій системі сталися безповоротні зміни і повернення до фіксованих співвідношень валют неможливий. Тоді європейські держави створили Європейську валютну систему (ЕВС). 7 липня 1978 р. в Бремені було поміщено угоду про створення ЕВС. Меморандум про створення ЕВС був підписаний президентом Єврокомісії Р. Дженкинсом в 1978 р. До березня 1979 р. країни ЕВС (окрім Великобританії, що приєдналася пізніше) увійшли до системи, що передбачає формування валютних курсів, з механізмом, що обмежує їх відхилення межами в 0,25% в обоє сторони від фіксованих центральних значень. Для найменш стабільних валют межі були встановлені в 6%. Як і у випадку з попереднім невдалим досвідом, даний механізм себе не виправдав. Французький франк і італійська ліра двічі піддавалися девальвації, а з приходом до влади лівоцентристського уряду Ф. Міттерана в 1982–1983 рр. встало питання про вихід Франції з ЕВС. Але цього не сталося.
У грудні 1991 р. президент Єврокомісії Ж. Делор виступив з детальною програмою поетапного переходу до єдиної євровалюти. Його доповідь стала основою для прийняття формальної угоди держав – учасників ЕВС, яке було підписано в Маастріхте на початку 1992 р. Але в тому ж році був проведений «невдалий» референдум в Данії, що створило грунт для сумнівів в спроможності планів європейської валютної інтеграції. Внаслідок цього Великобританія і Італія вийшли з вищезазначеної угоди. Цей крок привів до різних результатів в обох державах. Італія, яка була країною з малоефективною економічною системою, активізувала свою фінансову дисципліну, і в травні 1998 р. її офіційно включили в число держав – членів моновалютного простору. У Великобританії ж – навпроти – вихід з угоди сприяв розвитку «євроскептицизму». У результаті лейбористський кабінет сформулював неможливість приєднання країни до євросистеми до чергових парламентських виборів в 2002 р.
2 травня 1998 р. в Брюсселі глави одинадцяти західноєвропейських держав – Австрії, Бельгії, Німеччини, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурга, Нідерландів, Португалії, Фінляндії і Франції – підписали меморандум про вступ до колективної грошової системи. 1 січня 1999 р. національні грошові одиниці і ЕКЮ в безготівковому звороті були конвертовані в колективну валюту – євро. У готівковому звороті банкноти і монети євро замінили існуючі національні готівкові знаки в 2002 р. [1, 69]
Переваги, які дає об'єднання грошових систем в Європі, зумовлюють значні позитивні наслідки на економічних і фінансових ринках Європи. У Європі практично усунений чинник риски зміни валютних курсів (виняток становлять економічно розвинена Швейцарія і Великобританія), що знижує витрати, пов'язані з веденням зовнішньоекономічних операцій, прискорює обмін товарами, економічними ресурсами і міжнародними інвестиціями. Економіка Європи стала менш витратною і більш конкурентоздатною, оскільки євро в середньому стабільніша валюта, ніж національні грошові одиниці кожній з країн – членів Європейського валютного союзу окремо. А значить, вигоди отримують і зовнішні контрагенти. Зросла конкуренція між європейським і американським ринками капіталу. Збільшився інтерес до портфельних і спекулятивних інвестицій в різні види європейських активів. Підвищилася фінансова дисципліна і зросла економічна стабільність в європейських державах з історично менш розвиненою економікою.
Все вищеописане перетворило європейську валютну систему, що складається з національних банківських систем, очолюваних центральними банками, і об'єднану за схемою федерального резерву під контролем Європейського банку, в серйозного конкурента для Федеральної резервної системи США.
Проте перехід до єдиної європейської валюти привів до великих змін на валютних і грошових ринках Європи. Відпала необхідність в конверсії між європейськими валютами. Таким чином, звузилася область діяльності, пов'язана з обслуговуванням грошового обігу усередині європейських валютних ринків і із спекуляціями і арбітражем. Залишилися в основному конверсійні і арбітражні операції між євро, швейцарським франком і фунтом Великобританії. Також зникли багаточисельні інструменти грошового ринку і ринку деривативів, виражених в національних валютах країн – членів ЕВС.
По наявних оцінках, ці трансформації привели до скорочення загального об'єму фінансових операцій в Європі в середньому на 35–40%. Внутрішньоєвропейський валютний ринок обслуговує на даному етапі в основному клієнтські доручення. Міжбанківський дилинг орієнтований на міжнародні операції. Позбувся внутрішнього заробітку і ринок депозитарних операцій, оскільки короткострокові процентні ставки в межах ЕВС практично однакові. Для депозитарних операцій зберігся лише зовнішній ринок. Проблеми втрати ринків і прибутку в Європі європейські фінансові інститути вирішили за рахунок експансії на зовнішні ринки і ринки нових фінансових продуктів.
Зараз європейські банки активно інтегруються у валютні ринки, ринки капіталу і ринки банківських послуг інших країн і регіонів. Перш за все, до цих ринків можна віднести ринок Східної і Центральної Європи. Але не можна виключати і проникнення найбільших європейських комерційних банків на ринок Азіатсько-тихоокеанського регіону. У аспекті фінансових ринків, що розвиваються, до яких традиційно відноситься і ринок Росії, всі ці наслідки можна віднести до позитивних результатів міжнародної інтеграції фінансових ринків.