Диспозиціонна концепція (лат. dispositio — розташування) — концепція, що характеризує соціальне поводження особистості залежно від станів її готовності до певного способу дій. Д. к. зв'язує готовність особистості до поводження в даній соціальній ситуації із соціальними умовами попередньої діяльності, у яких формується стійка схильність до реалізації певних потреб суб'єкта у відповідних умовах. Д. к. запропонована В.А. Ядовим. Вона розглядає диспозиції особистості як ієрархічно організовану систему, вершину якої утворять загальна спрямованість інтересів і система ціннісних ориєнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов, середні рівні - система узагальнених соціальних установок на різноманітні соціальні об'єкти й ситуації, а нижній - ситуативні соціальні установки як готовність до оцінки й дії в конкретні ("мікросоціальних") умовах діяльності. Вищі диспозиції найбільш стійкі, що відповідає більше високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості, вони активно впливають на диспозиції нижележачих рівнів. Однак ситуативні соціальні установки, на відміну від узагальнених, мають відносну самостійність, що забезпечує адаптацію особистості до мінливих умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її вищих генеральних диспозицій. Останні регулюють загальну спрямованість соціального поводження особистості, а диспозиції інших рівнів - поводження в тій або іншій сфері діяльності, спрямованість учинків у відношенні певних соціальних об'єктів і ситуацій. У принципі роль провідної диспозиції приймає на себе та (або ті), що найбільше повно відповідає даним умовам і меті діяльності в даному "масштабі". Д. к. дозволяє встановити зв'язку між соціологічними, соціально-психологічними й загальпсихологічними підходами до вивчення соціального поводження особистості.
Імпліцітна теорія особистості (англ. implicit — невиражене явно) (синоніми "наївна концепція особистості", "теорія особистості здорового глузду") — 1) у широкому змісті слова — сукупність неявних подань людини або групи людей про структуру й механізми функціонування особистісних утворень; 2) у вузькому змісті слова — неявні подання про зв'язки між особистісними рисами. И. т.о. дозволяет сформувати цілісне враження про іншу людину на підставі часткової, іноді уривчастої інформації про його особистісні особливості. И. т.о. описує такі властивості особистісних рис, як ієрархічність (центральність), дифференціюваність ("когнітивна складність"), ступінь реалістичності (адекватності), стійкість. У дослідженнях змісту й структури І. т.о.широко використаються методи психосемантики. Особливий вплив на розвиток проблематики І. т.о. оказала теорія особистісних конструктів Дж. Келлі.
Відносин особистості концепція — сукупність теоретичних подань, згідно яким психологічним ядром особистості є індивідуальна система її суб'єктивно-оцінних, свідомих-виборчих відносин до дійсності, що представляє собою інтеріоризованний досвід взаємин з іншими людьми в умовах соціального оточення. Система відносин визначає характер переживань особистості, особливості сприйняття дійсності, характер поведінкових реакцій на зовнішні впливи. Всі складової психічної організації людини - від самих нижчих до вищих її підструктур - зв'язуються так чи інакше з відносинами, причому функціональні можливості людини в організації діяльності можуть бути визначені лише на рівні активно позитивного відношення до її завдання. Позитивний або негативний досвід взаємин з людьми однозначно формує й відповідну систему внутрішніх відносин особистості. О. л. к., висунута вперше А.Ф. Лазурським, була розроблена В.Н. Мясищевим і одержала подальший розвиток у роботах вітчизняних психологів. Основні положення О. л. к. конкретизуються в патогенетической концепції неврозів і психотерапевтичній практиці.
2. ПРОВЕДІТЬ ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ПАРТНЕРСТВА
Психологічний зміст феномена оппозиционарності визначається наступними ознаками: соціально-політичною активністю або пасивністю, інтересом до політики або байдужністю до неї, здатністю бути суб'єктом політичних відносин або бути її пасивним об'єктом, конформностю або прагненням незалежно від позиції влади виражати й відстоювати власну програму.
Найважливішим соціально-психологічним джерелом оппозиционарності є інтерес людини або політичного об'єднання до соціально-політичної сфери, забуття, хоча б на час, власних індивідуальних проблем в ім'я загальних цінностей, цілей і інтересів.
Не менш важливою психологічною основою оппозиционарності є споконвічне прагнення суб'єкта політики до цілеспрямованої активності. Його природа, насамперед конкретної людини не дозволяє задовольнятися вже досягнутим, почивати на лаврах, добутих своєю власною діяльністю або культурно-історичним минулим. Не завжди джерело активності - зміна гармонії відносин із зовнішнім середовищем, що породжує порушення внутрішньої психологічної рівноваги.
Концепція активності як прагнення придбати втрачену рівновагу не пояснює прагнення до розвитку, до творчого освоєння й перетворення соціально-політичного буття. Це знаходить яскраве підтвердження в розгляді психологічних джерел оппозиционарності, що не виникає без внутрішньої, що самопороджується активності людини, що протестує проти ролі пасивного виконавця чужої волі. Навіть у тому випадку, коли суб'єкт політики змушений тільки підкорятися, він завжди здатний виробити своє відношення до що відбувається й через це відношення, хоча б у психологічному відношенні, перебороти соціальну об'єктність, що нав'язує йому.
Оппозиционарність це характеристика особистості або політичного об'єднання в її культурно-політичному континуумі. Психологічною основою оппозиционарності є певна соціально-політична, у тому числі й індивідуально-професійній зрілості. Суб'єкт політики тільки тоді є таким, коли не тільки виконує соціальні ролі, але трансцендирує за їхні межі, не тільки пасивно засвоює соціально-політичні цінності, але активно вибирає найбільш підходящі для нього й створює нові. Політично зрілий суб'єкт політики усвідомлює, що його життя й умови існування політичного об'єднання, з якими він себе ідентифікує, прямо залежать від соціально-політичних умов.
Таке розуміння спонукує його виробляти особливе відношення до соціально-політичного середовища. Атрибутом суб'єктного відношення є оппозиционарна орієнтація як передумова діяльності, спрямованої на зміну, поліпшення, розвиток умов соціально-політичного середовища існування незалежно від ступеня її збігу з офіційно проведеною політикою.
Порушення внутрішньої рівноваги, дефіцит потреб, що усвідомлюється суб'єктом політики, проявляється в нього в розумінні факту порушення власних інтересів, порушення зовнішньої рівноваги відносин із соціально-політичним середовищем, а також у розумінні порушення стійких макросоціальних групових відносин. Це породжує відчуття дискомфорту й прагнення його перебороти. Таким чином, втрата соціально-політичного гомеостаза є найважливішим чинником формування оппозиционарності.
Найважливішим джерелом оппозиционарності є прагнення мас бути не об'єктами, а суб'єктами соціально-політичної сфери, бажання конкретних людей брати участь у реальному політичному житті. Психологічна основа такого прагнення - бажання панувати. Багато психологів, філософи й політологи були переконані, що воля до влади є невід'ємною частиною людської особистості. Так, Ницше вважав, що все у світі, починаючи з електронів і закінчуючи людиною, прагне до влади, що він розумів як інтелектуальне, фізичне, моральне підпорядкування інших своїй волі. Це ж підтверджують інші психологічні концепції.
Бажання панувати не ставиться до вітальних потреб людини, оскільки людина не може жити без їжі, повітря, води, сну й т.д., але цілком може жити без володарювання. З іншого боку, навіть сама маленька дитина прагне до влади, спочатку над своїм тілом, потім над навколишніми предметами, буквально з моменту свого народження він намагається підкорити своїй волі оточуючих людей. Прагнення до влади формує особливе відношення до дійсності, при якому носій влади претендує на роль суб'єкта - перетворюючого початку, а маси, що підкоряються влади, погоджуються на роль об'єктів, засобів, цілей активних впливів правлячої еліти. У той же час вони прагнуть перебороти об'єктність, що нав'язує їм, і приймати більш-менш активну участь у процесі функціонування соціально-політичного організму, що знаходить своє вираження в оппозиционарної орієнтації й активності.
Оппозиционарність проявляється через суперечливу міжособистісну або соціальну взаємодію суб'єктів політики, у якому опозиція цілеспрямовано прагне до самореалізації й у соціально-психологічному плані презентується трьома нерозривними компонентами - спонукальним, когнітивним і регулятивним. Спонукальний компонент розглядається як мотиваційно-цільова детермінанта, що визначає характер активності опозиції в політичному процесі при досягненні висунутих цілей, частково або повністю не співпадаючих з офіційною політикою. Когнітивний компонент взаємодії реалізується у вигляді комунікативних і перцептивних процесів, а регулятивних - поведінкових і емоційних процесів. В умовах опозиційних відносин суб'єктів політики виникають важкі міжособистісні або групові ситуації, які розвертаються як процеси, що відбуваються відповідно до певних закономірностей.