Праці М. Мід (1988) показали, що соціальні установки можуть придушити материнську турботу і прив’язаність, не дивлячись на те, що вони глибоко закладені в біологічних умовах зачаття і виношування дитини [40, 43]. Разом з тим, батьківський інстинкт, на думку Р. Овчарової, менш стійкий, сексуально детермінований і орієнтований головним чином на захист матері і нащадків [49, 72].
Біологічні основи батьківського почуття значно слабші від материнського, в ньому немає такої вродженості, і тому виникають спочатку не біологічні, а психологічні потяги – допитливість, інтерес, здивування. Біологічні ноти вступають у батьківське почуття пізніше, коли турботи про малюка породжують у батькові почуття спорідненості.
С. Ю. Мещерекова виділяє два різновиди материнства: інстинктивне та усвідомлене [48, 27]. Усвідомлене – коли материнство є для жінки обдуманим вчинком, свідомим актом вибору життєвих пріоритетів. Інстинктивне – коли поява дитини значною мірою результат несподіваний і є швидше прикрим, ніж бажаним варіантом розвитку подій для самої жінки.
Філіппова Г.Г., досліджуючи психологічні фактори порушення материнства, розглядала психологічну готовність до материнства як провідний фактор адаптації до вагітності й материнства [55, 36]. Як складові психологічної готовності до материнства були виділені цінність майбутньої дитини; себе як матері; материнська компетентність.
С.С. Жигалін визначає психологічну готовність до материнства, як специфічне особистісне утворення, що включає в себе три блоки готовності: потребностно-мотиваційний блок; когнитивно-операційний блок і блок соціально-особистісної готовності до материнства [33, 167].
Потребово-мотиваційна готовність до материнства має на увазі потребу в материнстві й включає потребностно-емоційний і цінностно-змістовний компоненти.
Потреба в материнстві – комплексна потреба. Вона має на увазі рефлексію своїх станів і прагнення до їхнього переживання в процесі взаємодії з дитиною і не вичерпується бажанням мати дітей (С.С. Жигалін) [33, 169].
С.Ю. Мещерякова вважає, що потреба в материнстві – необхідна, але не достатня умова для материнської діяльності, і спонукання до дії є результат особливого процесу – процесу мотивації [48, 27]. Мотив діяльності виступає безпосереднім змістоутворюючим фактором.
Філіппова Г.Г. виділяє наступні основні мотиви материнства:
· досягти бажаного соціального і вікового статусу (я – доросла, самостійна жінка, що займає певне положення в суспільстві, що має право на відповідне відношення до себе в родині й суспільстві);
· задоволення моделі «повноцінного життя» (людина повинна і може мати певні речі, без цього її життя не повне, не таке як в інших);
· прагнення продовжити себе, свій рід (залишити після себе щось у житті, що саме також буде це продовження забезпечувати, – народжувати дітей, моїх онуків, правнуків);
· реалізація своїх можливостей (виховання дитини, передання їй своїх знаннь, життєвого досвіду);
· компенсація своїх життєвих проблем (щоб став краще, розумніше, гарніше, счастливіше за мене, одержав те, що не змогла одержати в житті я);
· рішення своїх життєвих проблем (укласти або зміцнити шлюб, довести собі й іншим, що я здатна народити й бути матір'ю; урятуватися від самітності; знайти помічника в старості);
· любов до дітей (самий складний мотив, у якому сполучається задоволення від спілкування з дитиною, інтерес до її внутрішнього світу, вміння й бажання сприяти розвитку її індивідуальності й усвідомлення того, що дитина стане самостійною, «не моєю», буде любити інших і т.п.);
· досягнення критичного для дітородіння віку [55, 62-63].
Різні обставини створюють зовсім індивідуальні, неповторні умови мотивації народження дитини для кожної жінки.
Потребово-емоційна готовність до материнства забезпечує позитивне відношення жінки до вагітності і настрой (без страху) на пологи, емоційно-позитивний образ дитини, бажання піклуватися про неї, радосне та щасливе відношення до ролі матері.
Позитивне відношення до вагітності спричиняє спокійне її протікання. Така жінка здатна зовсім свідомо перенести заради дитини будь-які труднощі й обмеження. Не дивлячись на останнє, образ майбутньої дитини в жінки викликає позитивні емоції, вона перебуває в «передчутті» майбутнього материнства. Для жінок з негативним відношенням до вагітності майбутня дитина є джерелом негативних емоцій. Жінки з позитивним відношенням до вагітності говорять про бажання проявляти любов до майбутньої дитини. Материнські почуття в них розвиваються сильніше й не піддаються сумнівам. Вагітність для таких жінок є важливою функцією материнства й характеризується стійким позитивним відношенням до дитини, новим сенсом життя [11, 70].
Негативні переживання, гострі стресові стани, стійкі страхи, виникнення неоднозначних почуттів до майбутньої дитини або до самої себе, а іноді своєрідне ігнорування вагітності можуть свідчити про наявність у майбутньої матері неусвідомлюваних внутрішніх проблем, конфлікту між бажанням мати дитину і неготовністю до рішучих змін у собі й у житті.
Цінісно-змістовна готовність до материнства припускає усвідомлення жінкою високого ступеня цінності дитини й материнства серед інших цінностей, «правильні» подання про зміст дітей і материнства.
Будь-яка жінка, хоче вона того чи ні, нерозривно зв'язана зі своєю матір'ю. Психологічна готовність або неготовність до материнства обумовлена тим, наскільки гармонічний був цей зв'язок. Якщо дівчинка була для матері бажаною дитиною й не почувала себе в родині непотрібною і самотньою, то, виростаючи, вона, як правило, не відчуває проблем, створюючи свою родину. Із самого дитинства між дочкою й матір'ю відбувається неусвідомлена передача досвіду, заставляється основа жіночої поведінки, а також подання про основні життєві цінності [11, 70].
Рівень цінності материнства для жінки визначається рівнем цінності дитини. Філіппова Г.Г. виділяє чотири основних типи цінності дитини:
1) емоційна (основний зміст взаємодії з дитиною - позитивно-емоційні переживання матері);
2) підвищено-емоційна (з варіантами: афективна, ейфорична або концентрація на дитині всієї потреби в емоційній прихильності при відсутності інших об'єктів емоційної прихильності в матері);
3) заміна самостійної цінності дитини на цінності із соціально-комфортної сфери (дитина – як засіб для досягнення інших цінностей: підвищення соціального й сімейного статусу матері, порятунок від страху самотності в майбутньому, рідше – як джерело благ і т.п.)
4) повна відсутність цінності [55, 68].
Жінка, для якої діти є життєвою цінністю, прагне побачити в них своє продовження, виховати в них здатності, які допоможуть їм знайти своє місце в житті. Людина хоче жити далі – у своїх дітях. Однак це бажання не є інстинктивним, уродженим, воно здобувається в процесі виховання. Майже кожна людина має потребу в усвідомленні того, що в дітях він знайде своє продовження. Коли дитина з'являється на світ, вона стає для батьків найдорожчою істотою, для виховання якої необхідна їхня активна життєдіяльність, тобто виникає шляхетна мета, що збагачує сенс життя людини [31, 164].
Стратегія виховання дитини. Велике значення має те, як батько або мати планує доглядати за дитиною ( чи використовувати строгий режим, чи пропонувати соску, чи брати на руки або прагнути привчати до самостійності», тобто орієнтуватися на потребі дитини або на власні подання про необхідне їй); яких принципів збираються дотримуватися при вихованні маляти; яку мету ставлять при вихованні дитини [48, 29]. Виховання дітей у наш час – серйозна проблема. Цьому вчать у книгах і з екранів телевізорів, пропонують різні теорії виховань, включаючи Руссо, Корчака й доктори Спока [16, 41]. Майбутня мати та батько, володіючи інформацією із цього «океану», повинна вибрати свою стратегію виховання дитини.
Діти – відбиття й продовження батьків. Відбиття – тому, вбирають у себе те, що дорослі їм дають. Продовження, тому що вони змінюють, розвивають, використають у своєму житті отримане від батьків. Якщо мати, батько відчувають себе як щось незмінне, не підмет удосконалюванню, якщо батьки не представляють, що таке робота над собою, не мають внутрішнього досвіду такої роботи, – це відображається на їхньому відношенні до дитини. Якщо мати та батько розглядають свої власні зміни під кутом придбання нових знань, «зовнішніх» умінь, вони будуть зауважувати це й у дитині. Якщо батьки свої зміни розглядають ще з погляду розвитку внутрішніх якостей, виховання в собі, наприклад, більшої терпимості, більшої послідовності й цілеспрямованості, більшої доброзичливості й т.д., то відношення до розвитку дитини буде більше повним. Чим краще мати та батько вміють виховувати себе, тим краще вони розуміють що значить – виховувати дитину.
Невід'ємною частиною психологічної готовності до материнства є усвідомлення відповідальності за розвиток дитини і свою батьківську позицію. С.Ю. Мещерякова вважає, що відповідальність – це результат почуття любові [48, 30]. Відповідальність ґрунтується на любові, розвивається із цього почуття й з'являється завдяки батьківській любові. Материнська любов нерозривно пов'язана з почуттям відповідальності за долю своїх дітей. Мати в силу своєї любові до них відповідає за дітей у першу чергу перед собою. Однак усвідомлювати відповідальність можна лише при більш-менш ясному уявлені про поставлені цілі, при ясному розумінні мотивів, при певному й обов'язковому усвідомленні змісту своєї діяльності, своїх намірів і зусиль. Жінка повністю відповідає за своє бажання стати матір'ю. Вона вирішує проблему серйозного й відповідального вибору, що визначає всю її подальше життя. Те ж саме стосується і батька. Відповідальність за дитину – елемент усвідомленого батьківства. Усвідомлене батьківство – це, насамперед відмова від стихійного настання батьківства. Усвідомлення батьківства, крім бажання мати дітей, укладається ще в осмисленні, у позитивному відношенні до тих нових обов'язків, до того нового життя, у яке вступає жінка та чоловік, коли вони вирішують стати батьками. Про дійсно відповідальне відношення до батьківства можна говорити тоді, коли майбутні батьки повністю усвідомлюють його зміст із суспільної й особистої точки зору, коли вони розуміють реальні проблеми, пов'язані з батьківством, свідомо беруть на себе їхнє рішення, правильно готовлять себе до їхньої реалізації.