Мова як друга сигнальна система почала виконувати ще одну свою функцію, що існує тільки у людей. Вона стала формою існування свідомості.
До виникнення мови поведінка в тваринному світі обумовлювалась впливом двох джерел: спадково закріпленою програмою та власним досвідом. З появою мови виникло і третє джерело, що формує діяльність людини, – трансляція та засвоєння суспільного досвіду. Тобто, за допомогою мови стало можливим поширювати суспільний досвід серед людей, поширювати без обмеження як в часі, так і в просторі.
Свідомість та самосвідомість людини
Суспільно-історична природа свідомості людини
Свідомість як особливий рівень психіки виникає тільки в умовах суспільних відносин. В свою чергу, передумовою й результатом розвитку цих відносин є трудова діяльність людини, повне значення якої виглядає наступним чином.
Свідомість є найвищим рівнем психіки, який притаманний тільки людині та безпосередньо пов’язаний з мовою та суспільною діяльністю.
Якщо складна діяльність вищих тварин підкоряється природним зв’язкам і відношенням, оскільки будь-яка «діяльність» тварин спрямована на предмети біологічної потреби і спонукаються цими предметами – предмет діяльності і мотив, який є біологічним, завжди зливаються, збігаються між собою. У людини діяльність підкоряється зв’язкам і відносинам суто суспільним.
Домінування соціокультурних факторів в процесах розвитку і самоорганізації - специфічна особливість людської психіки, становлення якої відбувається в певному соціокультурному контексті, завдяки засвоєнню або присвоєнню норм, цінностей, комунікативних засобів, знань, традицій, символів і інших продуктів певної культури.
Спроби з’ясувати соціокультурні чинники розвитку психіки здійснювались вже в другій половині ХIХ ст.:
- в психології народів, основоположниками якої є М. Лацарус, Х. Штейнталь, В.Вундт, - в рамках якої вважали, що вищі психічні функції можна зрозуміти лише через спілкування та фактори суспільного життя;
- в розуміючій психології В. Дільтея, в якій робився акцент на залежності особистості від феноменів культури, які зафіксовані в знаково-символічній формі.
Засвоєння суспільно-історичного досвіду – специфічно людський шлях онтогенезу, відсутній у тварин. У тварин генетичну основу поведінки складають безумовно-рефлекторні механізми, інстинкти. У ході індивідуального життя вони розвиваються, формуються, пристосовуються до мінливих елементів зовнішнього середовища – це процес «розгортання» спадкоємного досвіду.
Поведінка сучасної дорослої людини є результат двох різних процесів: біологічної еволюції тварин і суспільно-історичного розвитку людства.
У філогенезі це дві незалежні лінії. Пристосування людини до середовища викликає до життя принципово іншу, ніж у тварин, інакше організовану систему поведінки. Ця нова система поведінки формується при досягненні певного ступеня біологічної зрілості, однак без зміни біологічного типу людини.
В онтогенезі ці дві лінії злиті воєдино, дитина водночас формується і як біологічна істота, і як продукт культурно-історичного розвитку.
У дитини спадкоємні органічні передумови відрізняються від тваринних наступним:
- вони жорстко не детермінують майбутню поведінку людини;
- у генетичних структурах мозку людини не зміг зафіксуватись відносно молодий, власне людський досвід, тобто досягнення її культурної історії;
- мозок людини відрізняється надзвичайною пластичністю, особливою здатністю до прижиттєвого формування функціональних систем.
У свідомості людини дійсність відкривається їй в об’єктивній стійкості її властивостей, у її відокремленості, незалежності від суб’єктивного ставлення до неї людини, від її наявних потреб.
Це стає можливим тому, що узагальнене відображення дійсності, вироблене людством, фіксується в системі значень (понять, норм, знань, способу дій).Людина, з’явившись на світ, знаходить вже готову, історично сформовану систему значень і опановує нею так само, як вона опановує знаряддям.
Процес засвоєння людського видового досвіду відбувається прижиттєво, в індивідуальному житті дитини, у її практичній діяльності, яка опосередковується дорослими.
Теорія вищих психічних функцій л.с. виготського
На початку 30-х років ХХ ст. вітчизняний психолог Л.С. Виготський розробив концепцію природи психіки людини та розвитку її психічних функцій в процесі засвоєння нею цінностей культури, яка отримала назву «Культурно-історична теорія вищих психічних функцій».
Культурно-історична теорія Л. С. Виготського є вченням про спеціальну знакову організацію всіх власне людських форм психіки. Психологічний і духовний розвиток людини відбувається завжди за рахунок особливих, спеціально організованих, таких, що виробляються в історії і закріплюються в культурі, в самих різних, часом вельми несподіваних і екзотичних формах, штучних системах психотехнічної дії, тобто дій з оволодіння і зміни психіки за допомогою застосування штучних знакових засобів. Виготський вважав|лічив|, що в розвитку поведінки людини слід розрізняти дві основні лінії:
одна – це лінія природного розвитку поведінки, тісно пов'язана з процесами загальноорганічного зростання і дозрівання дитини;
інша – це лінія культурного становлення та розвитку психічних функцій, оволодіння культурними засобами поведінки, внаслідок чого відбувається розвиток нових способів мислення.
Культурний розвиток полягає в оволодінні такими допоміжними засобами поведінки, які людство виробило в процесі свого історичного розвитку і якими є мова, письмо, система числень і ін. Отже, Л.С. Виготський, виходячи з того, що психіка детермінується трудовою діяльністю, висунув ідею «психологічних знарядь» які штучно вироблені людством і є елементом культури.
Вищі психічні функції формуються у дитини|дитяти| в процесі спілкування з|із| дорослими, в якому відбувається|походить| засвоєння дитиною|дитям| систем культурних знаків. Ці знаки опосередковують його «нижчі» (мимовільні) психічні функції, і тим самим призводять до створення|створіння| абсолютно|цілком| нових утворень в свідомості дитини|дитяти|.
Таким чином, Виготський показав, що тільки у людини виникає особливий вид психічних функцій, яиі він назвав «вищі психічні», які повністю відсутні у тварин і не дані людині від народження. Ці функції складають вищий рівень психіки людини, названий свідомістю. Він вважав, що вищі психічні функції формуються в ході соціальних дій і завдяки ним. Тобто вищі психічні функції мають соціальну природу.
Самий нижчий рівень в структурі психіки займають психофізіологічні функції: сенсорна, моторна, мнемічна і ін. Виготський назвав їх нижчими або натуральними психічними функціями. Вони є і у тварин. У людини з'являються довільні форми таких функцій, тобто людина може змусити себе запам'ятати, звернути увагу, організувати свою розумову діяльність. Тому під вищими психічними функціями Виготський мав на увазі: довільну увагу, довільну, смислову пам'ять, логічне мислення і ін. Тобто, вищі психічні функції людини відрізняються від нижчих, природних психічних функцій, за своїми властивостями, будовою, походженням: вони довільні, опосередковані і соціальні.
Отже, згідно культурно-історичній теорії Виготського, виготовлення, вживання|вжиток| і збереження|зберігання| знарядь праці, розподіл праці сприяли розвитку абстрактного мислення, мови|промови||язика|, розвитку суспільно-історичних стосунків між людьми. В процесі історичного розвитку суспільства|товариства| людина змінює|зраджує| способи і прийоми своєї поведінки, трансформує природні завдатки і функції у вищі психічні функції – специфічно людські, суспільно-історично обумовлені форми пам'яті, мислення, уяви (смислова пам'ять, абстрактно-логічне мислення і ін.) опосередковані застосуванням|вживанням| допоміжних| засобів|коштів|, мовних знаків, створених людиною в процесі суспільно-історичного розвитку.
Основні ідеї культурно-історичної теорії полягають в тому, що:
1) Завдяки виготовленню та використанню знарядь відбулася кардинальна перебудова взаємин людини з навколишнім середовищем – людина навчилася оволодівати природою;
2) Для самої людини це обернулося тим, що вона навчилась оволодівати своєю психікою саме завдяки тому, що з’явилися довільні форми психічної діяльності – вищі психічні функції;
3) Подібно тому, як людина опановує природу за допомогою знарядь, вона опановує власну поведінку за допомогою особливих – психологічних знарядь. Це психологічні знаряддя – знаки. Знаки – це символи, що мають певне, вироблене в історії культури значення: мова, мнемотехнічні прийоми, алгебраїчні символи, твори мистецтва, карти, умовні знаки, креслення і ін.