Поняття й показники соціокультурного процесу
Будь-яка прийнята в даній культурі парадигма взаємодії людей, якщо додати їй динамічність, виступає як соціокультурний процес. Аналітичною одиницею такого процесу є соціальна дія. Класичний внесок у теорію соціальної дії внесла Т. Парсонс «Структура соціальної дії» (1937), «Соціальна система» (1951). У суспільному він бачить три головних компоненти: особистість, культуру й соціальну систему. Поки зберігаються відносини взаємодії (а не протиборства), система життєздатна. У ній поряд з іншими виділяються головні, клініки структури, що поєднують у собі й ціннісні подання людей, і регулятивні зразки, що керують поводженням і обмежують особистою сферою інтересу. Суспільна рівновага досягається, по Парсонсу, інтеграцією мотивів дій, гармонізацією ролей через нормативні культурні стандарти, загальні для всіх і які є основною силою, що мобілізує єдність соціальної системи й соціальну функцію культури. У цьому підході закладене нове для свого часу розуміння соціального: воно є єдність суб'єктивних мотивів і соціальних ролей.
У цей час клініки структури Т. Парсонса розуміються як соціокультурна структура й соціокультурний процес. Будь-яка соціальна дія містить у собі культурні атрибути. Будь-який поведінковий акт людини оснащений регулятивами й змістами. Знання, цінності й норми, рольовий алгоритм, закони, символи й знакові позначення, мова як головна семіотична система, соціальні зразки - все це входить в арсенал дій сучасної людини. Ці елементи культури перетворять біопсихічні основи людства в соціокультурне явище з ясною конфігурацією, позначеними цілями й прийнятими в даній культурі мотивами й орієнтацією. Саме з таким культурним оснащенням одиночна або групова дія може включатися в потік соціокультурних процесів. Девіантне поводження лише підтверджує загальне правило, норму, диктуємо культурою.
Отже, коли ми ведемо мову про соціокультурне дослідження, треба мати на увазі, що основним його завданням є визначення ступеня оснащеності елементами культури конкретного соціального (а також політичного, економічного, міжособистісного, сімейного) процесу. Установлюючи міру такої оснащеності, соціолог може за допомогою нагромадження кількісних даних прийти до висновків про стабільність або нестабільність соціальної системи, очікуваних напругах і майбутніх парадигмах взаємодії. Зрозуміло, що в цьому випадку міра корелює зі стабільністю.
Так ми виходимо на повсякденний рівень застосування поняття культура, тобто культурності тієї або іншої людини, групи, поведінкового акту й т.д. З'являються поняття політичної, сімейної, економічної, правовий і т.п. культури, що дозволяють оцінювати культурність тих або інших сфер життєдіяльності людей.
Життєве середовище й екологія людини
Константи людського існування реалізуються в конкретному природному й соціокультурному середовищі. Природне середовище, поза якою неможлива життя організму людини, накладає помітну печатку на існування людей не тільки тим, що вона зараз повсюдно починає випробовувати кризи, але й тим, що такі її атрибути, як простір і час, неодмінно знаходять соціокультурну значимість, соціалізуючись уже як атрибути життєзабезпечення людини. Теоретичне осмислення цього процесу ще тільки починається.
Поняття й структура життєвого середовища. Екологічна культура
Термін життєве середовище охоплює такі приватні середовища, як природне й виробниче середовища, середовище щоденних пересувань, середовище відпочинку й домашнє середовище. Всі вони можуть і за своїми функціями, і організаційно досить серйозно суперечити один Одному, що, природно, впливає на здоров'я, психіку й світовідчування людини, що переміщається протягом доби з одного середовища в іншу. Так, праця, що протікає в умовах загазованості або підвищеного шуму, їзда в переповненому автобусі, нераціональна витрата часу на черзі й т.д. можуть породити стресовий, депресивний стан індивіда (утома від життя), що перешкоджає сприйняттю навіть естетично прекрасних архітектурних ансамблів, історичних пам'ятників, теплоти людських відносин у родині або найближчому соціальному оточенні.
Зараз особливо загострилося положення в природному середовищі - екологічна криза стала глобальним і вимагає термінових скоординованих дій урядів всіх країн миру. Тому на перший план в аналізі життєвого середовища людини виступають проблеми природокористування.
Людина була й залишається у своїй основі істотою, що є частиною природи – її організм зароджується, розвивається й умирає за законами природи. Природою йому відпущено в середньому 700 тис. годин життя, з них на сон, опікуване дитинство й безпомічну старість іде приблизно 300 тис. годин. У час, що залишився, людина природно прагне не тільки повнокровно жити, але й самоактуалізуватися. Але й це мізерне в порівнянні з вічністю час скорочується через погіршення природних умов: так, здоров'я людини, виявляється, лише на 20% (приблизно!) залежить від лікарської допомоги, а все інше в чималому ступені визначається тим, яким повітрям дихає людина, як і чим харчується, у якому режимі живе. Погіршення екологічної обстановки позначається й на захворюваннях: у нашій країні в 25-30% дітей - хронічні хвороби, а в екологічно несприятливих районах захворюваність дітей в 1,5-2 рази вище, ніж у більше сприятливі.
Розглянемо теоретичні аспекти цієї проблеми. Наукою, що вивчає відносини між живою й неживою природою, є екологія. Якщо судити по етимології слова екологія, то мова повинна йти про науку, що описує наш будинок у самому широкому змісті цього слова (грець. «ойкос» - будинок). В XX столітті стало ясно, що без обліку перетворювальної діяльності людини питання екології вирішувати неможливо - так з'явилося поняття соціосфера (слідом за біосферою), що включає в себе техносферу, суспільні відносини й культуру. Останнім часом виділений термін антропосфера, що описує проблеми, що виникають між людиною й природою. З його допомогою вивчають створену людьми техніку, свійських тварина й культурні рослини з погляду їхнього впливу на життя людини як безпосередніх факторів його життєзабезпечення. Нині в теорії існують принаймні чотири концептуальних напрямки: консерватизм, охоронна концепція, екологізм і економізм. Соціологія описує механізм функціонування соціоекосистеми й виявляє структуру соціально-екологічного процесу, тобто пристосування організованих людських популяцій до середовища перебування. Механізм цей містить у собі соціальну організацію, що складається з культурної системи, соціальної системи й системи особистості. У центрі уваги теорії - взаємодія природного середовища й усього соціального комплексу. Соціальна організація в цілому зізнається колективною адаптацією популяції до середовища.
У руслі логіки антропологічного розуміння життєвого середовища подальший аналіз буде проводитися на основі двох суджень: 1) життєва, тобто вітальна, середовище забезпечує насамперед життя організму людини й функціонування його психіки. Тому нині основним показником якості життєвого середовища виступає характер екологічної ситуації; 2) природними координатами функціонування й розвитку життєвого середовища є простір і час, що перетворюються у власність людей (володіння по праву народження й по нормах культури).
Нині площа регіонів із украй несприятливою екологічною ситуацією досягла 17% всієї території Російської Федерації, що приблизно дорівнює території двох Мексик або шести Францій. В 58 містах Росії виявлено 517 ділянок радіоактивного зараження. Тільки в 1992 р. виникало 769 надзвичайних ситуацій техногенного характеру. 4,7% з них - аварії з викидом сильнодіючих отруйних речовин. Природоохоронна діяльність стає однієї з жертв економічної доцільності, і підприємства насамперед урізують фінансування екологічних технологій.
Зрозуміло, знання екологічної ситуації ще не означає її дозволу. Але воно необхідно для прийняття грамотних програм федерального й регіонального рівнів, спрямованих на зниження небезпечних тенденцій. Однак соціальний досвід останнього років показує, що без боротьби самого населення за чисте повітря, воду й ґрунт влади будь-яких рівнів не приймають відповідних рішень, а якщо вони й приймаються, то найчастіше лише декларативно. До останнього часу в розумінні людством свого відношення до природи переважала парадигма панування над нею, її насильницького перетворення засобами техніки заради задоволення нескінченно зростаючих потреб людей і їхніх суспільств. Технічний прогрес уважався й уважається основним шляхом до благоденства. Цей час породило технократичне мислення, що відрізняється вузьким прагматизмом у рішенні проблем спільного життя великої кількості людей. Виснаження природних ресурсів, забруднення середовища перебування ставлять перед всіма людьми дилему - або пасивно продовжувати діяти по колишньому алгоритмі пограбування природи, або різко міняти загальне відношення до неї. Такий виклик часу. Творча відповідь на нього полягає насамперед у формуванні екологічної культури населення, тобто знань, морально-правової системи, навичок позитивної взаємодії людини із природою. Нею повинні опанувати все - від рядового громадянина до самих верхніх поверхів влади, що приймають рішення в цій сфері. При цьому необхідно проводити в життя два принципи: 1) культ життя людини, що є не паном, а органічною частиною природи. Цінність життя внутрішньо пов'язана із цінністю всієї природи. Благоговіння перед життям - цей девіз А. Швейцера повинен бути основою гуманізації соціального життя й виховання екологічної культури в широких мас; 2) захист людини від нього самого, від його хижацького відношення до природи. Ж. Дорст говорив, що людина з'явилася, як черв'як у плоді, як моль у клубку вовни, і вигриз собі місце перебування, виділяючи із себе теорії, щоб виправдати свої дії. Широка гуманітаризація фізико-технічних теорій у процесі навчання в середній і вищій школі - ефективний шлях підготовки людей, здатних приймати грамотні й своєчасні рішення в екологічній сфері у своїй наступній управлінській діяльності.