Будь-який соціальний процес викликаний до життя прагненням людей задовольняти свої життєві потреби, будь те особистого, групового або суспільного масштабу. Взаємодіючи один з одним у переслідуванні своїх конкретних цілей, що виникають при цьому, вони так чи інакше сприяють формуванню типових, стандартних парадигм такої взаємодії, своєрідних алгоритмів спільної дії. Назвемо їхнім терміном соціальність. Взаємини людей у таких випадках будуються відповідно до вимог різних типів соціальності. Учитель і учні в ситуаціях навчання, роботодавець і працівник у ситуаціях праці, влада й громадянин у сфері державних справ, продавець і покупець у ситуації обміну й споживання й т.п. керуються виниклими в культурі взаємними очікуваннями-вимогами, що впорядковують, що нормалізують їхні взаємини й дії.
Соціальна диференціація зазначених рольових фігур формує певну соціальну дистанцію між ними, розмір якої визначається нормативними вимогами, що встановилися в даній культурі: суспільство, що прагне до соціальної рівності, скорочує цю дистанцію, а суспільство, що узаконює соціальна нерівність, навпаки, намагається чітко регулювати таке соціальне розшарування між групами або їхніми представниками. Наприклад, соціалізм культивує особисті типу товариш або громадянин, а інший лад - пан.
Якщо ми підключимо до аналізу парадигм зовнішньої взаємодії людей їхній внутрішній план (картину миру), тобто їхнє особисте відношення до виниклих стандартних взаємин, то можуть виникнути досить різні оцінки. Оглянемося на епоху Відродження. Настрою людей, у яких на той час дозріли почуття достоїнства й соціальної справедливості, здається, краще всіх виразив У. Шекспір:
Кличу я смерть. Я бачити не в силах Достоїнство, що просить подаяння, Неправду, що глумиться над Простотою, Незначність у розкішному вбранні. Подібне братання протилежностей, перевертання людських відносин з ніг на голову можливі лише при таких типах соціальності, коли люди або особисто залежні (як в умовах рабовласницьких, феодальних відносин, а також у бюрократичних або мафіозних структурах), або залежні (як у ринкових відносинах, коли гроші здобувають колосальну силу й панування над людьми). На людські відносини накладається соціальна або економічна маска, часом до невпізнанності змінює їхнє родове єство. І якщо ми обурюємося такою незгідністю, виходить, ми, нехай інтуїтивно, уловлюємо людський вимір даних соціальних відносин соціальності. З повною підставою можна вважати Шекспіра піонером такої експертизи, проробленої в поетичній формі.
Із часів Шекспіра пройшло більше 400 років, однак мало що змінилося в житті в цьому змісті. Спроба побудови державного соціалізму, спочатку романтична, а потім і бюрократично - далека, вирішити проблеми прозорості людських відносин виявилася лише експериментом, поставленим, можливо, занадто рано в історичному змісті. Панування над людиною продуктів його діяльності, а отже, і можливість його придушення за допомогою цієї сили (відчуження людини), в історії поки підсилюється.
Згадаємо, що в культуру входить досвід життєдіяльності людей, соціально відібраний і впорядкований, минулий етап знакової символізації. Саме в цьому випадку культура може передаватися, їй можна навчитися, нею можна керуватися в ситуаціях взаємодії людей. Отже, розвиток внутрішнього миру людей у цілому збігається з розвитком їхнього зовнішнього миру, рівнем їхньої взаємодії. Цей збіг відбувається за рахунок їхньої взаємної підтримки, коли розвиток однієї сторони забезпечує умови для руху інший, повідомляючи її стимули для еволюції, створюючи поле напруженості між сущим і належним.
Тут перебуває поле нашого аналізу. Традиційне суспільство, формуючи й стабілізуючи рутинні типи соціальності, тобто парадигми взаємодії й спільного життя великої кількості людей, прирікає на застій і їхній внутрішній мир. Енергія духу в такому суспільстві використовується для формування в мас напруженого проходження божественному. Для окремої особистості при цьому благом, видимо, є формування в її внутрішньому світі поля напруженості між профаним і сакральним, повсякденним і трансцендентним (повсякденним, рутинним, з одного боку, і священним, точніше, освяченим - з іншої). Почуття провини перед вищою істотою за зроблені гріхи формує в неї совість релігійного характеру, з'являється ідея порятунку душі, виникають надії на продовження життя в інший світах або душах. Чи позначається такий відрив духу людини від умов його повсякденної відчуження людини. На цю тему написана безліч книг; так, в одній роботі, присвяченій історії аналізу цієї проблеми, налічується до 600 бібліографічних джерел. Гострота проблеми зростає в XX в., коли дві світових війни, тоталітарні держави, диктат капіталу принесли загибель мільйонам, обмеження волі й наймане рабство. Нині практично значимим висновком теорії відчуження є необхідність повсюдної боротьби за реалізацію прав і воль людини. Міра такої реалізації оцінюється шляхом людського виміру соціальних відносин і діяльності державних і інших структур. Природно, що сам мергель кодексу прав і воль людини з боку ООН свідчить про рівень розвитку культури і її універсалій у сучасних умовах життя на зміні соціальності, на виникненні нових її типів? Аналіз біблійних моралей показує, що всі вони адресовані індивідові, служать саморегулюванню їм свого поводження, своїх внутрішніх відносин до людей, миру, суспільству й собі. У той же час вони проповідують терпимість у житті (Бог терпів і нам велів, усяке начальство від Бога й т.д.), заглушають природний протест проти експлуатації, несвободи, залежності, сваволі випадку, освячують існування соціальної піраміди з її твердими структурами, що формуються внаслідок стихійно виниклого розходження людей у відносинах статусу, престижу, багатства, власності, можливостей, санкцій.
Як же з'явилася світська культура, як відбувся поворот духу людей до Землі? Стан духовного життя основної маси людей у Середні століття й на початку епохи Відродження явно виражено в картині Брейгеля-Старшого «Падіння Ікара» (середина XVI століття). Високо в небі розігрується трагедія Ікара, що бажав вирватися з мереж повсякденності вгору й знайти волю. Однак, судячи з картини, цей порив до волі ніким на землі не був замічений - селяни орють землю, пасуть худоба, особи людей звернені до своїх повсякденних справ. Вимальовується трагедія великого масштабу й характеру - героїчний приклад Ікара не був, говорячи сучасною мовою, соціально оцінений і підтриманий.
В епоху Просвіщення менталітет європейців був розбуджений зусиллями цілого сонму філософів, насамперед - французьких енциклопедистів. Поступово були зруйновані забобони, які нібито були винні у відтворенні всіх суспільних бід. Критика почалася із заперечення богословських пояснень миру й суспільства, релігії як такий за привласнене нею право на беззастережну владу над духовним життям людей і завершилася всеосяжною критикою всіх законів і встановлень абсолютистської держави. Попутно була вирішена й завдання зняття ореола з героїчної історії. Святість традицій була серйозно похитнута, вони стали предметом вибору, а не беззастережного проходження ім. Для того щоб перетворити час у творчу силу, треба було відкрити нові обрії соціального розвитку. А це було можливо лише у випадку з'єднання повсякденної культури з високою культурою (І. Кант), тобто створення поля напруженості між нормами й цінностями повсякденного життя й орієнтирами високої культури за рахунок зведення розуму, творця істини й прекрасного, на священний п'єдестал (сакралізація знання).
Талант і вміння працювати повинні були прийти на зміну родовитості, клановості при розподілі між людьми видів діяльності, якими за традицією могли займатися тоді лише люди шляхетні по крові. Ця емансипація, говорячи нинішніми словами - демократизація, торкнулася багатьох сторін громадського життя. Особливо чітко цей момент почав проявлятися в ході Великої французької революції. Суспільна роль випадкової людини (людини, зобов'язаного своїм суспільним становищем такої випадковості, як народження в родовитій або багатій родині) поступово стала йти в минуле. Гасло революції - воля, рівність, братерство - захопив багатьох, виступивши що орієнтує й мобілізує змістом соціальних змін.
Нове співвідношення розуму й почуттів (бажань) було коротко виражене ще в XVII столітті формулою: Воля є усвідомлена необхідність (Спіноза). Хочу було обмежено розумом, що прагне опанувати навкруги життєву необхідність за допомогою пізнання. Але для цього треба було також вирішити питання про волю духу - було доведено, що лише при вільному русі духу можливий утвір нових орієнтирів, тобто універсальних цінностей, здатних притягати до себе й інтегрувати в себе індивідуальні свідомості. Видами діяльності, за допомогою яких народжувалися ці універсальні цінності й змісти, були оголошені наука й мистецтво - сфери високої культури. Отже, і люди, що займалися відповідною діяльністю, повинні були бути людьми шляхетного, чесними, вільними, а тому - гідними соціального наслідування.
Так, за задумом мислителів епохи Просвіщення, людство поступово перейшло б від традиційного, застійного суспільства до культурного, причому без зіткнень, соціального хаосу й духовної дезорієнтації мас. Для цього треба було шляхом освіти наділити людей розумом, повернути особи селян з картини Брейгеля до сонця, до вільного відчуття кожною людиною нових просторів для особистої актуалізації, що відкриваються за допомогою наукового знання, тобто нового розуміння змістів соціального й індивідуального життя.
Чим все це скінчилося - читач знає. Політичне самозвільнення людей від відносин особистої залежності й заміна їхніми відносинами речової залежності принесли нові проблеми, більше глибокі й складні. З'явилася навіть приказка про те, що революцію замишляють генії, роблять фанатики, користуються її плодами - пройдисвіти. Це означає, що якщо люди ставлять мета, ґрунтуючись лише на розумі, то діє прислів'я: Благими намірами вимощений дорога в пекло. Тому пізніше розум був зрозумілий теоретиками прогресу лише як помічник інтересу. Іншими словами, суспільство треба перебудовувати не на основі розуму, а за допомогою розуму, опираючись на інтереси того або іншого класу.