Цінність - в принципі можна визначити як цільову бажану подію. Те, що суб’єкт Х цінує об’єкт У, означає, що Х діє так, щоб досягти рівня У або хоча б наблизитися до нього. Особистість займає позицію оцінки стосовно всіх компонентів оточуючого її середовища. Але здійснювати соціальні дії стосовно когось вона буде лише із-за речей, які цінить і вважає для себе корисними і бажаними, тобто заради цінностей. Отже, цінності тут слугують поштовхом, необхідною умовою будь-якого роду взаємодій. Існування ж значущих довший час, неминучих цінностей визначає характер сталих соціальних відносин людей.
У зв’язку з тим, що в суспільстві існує соціальна нерівність, цінності розподілені між його членами нерівномірно. Саме на нерівному розподілі цінностей і будуються відносини влади і підкорення, всі види економічних відносин, відносин партнерства, дружби ,кохання і т.д.
Отже, соціальні цінності є ключем до розуміння практично всіх видів соціальних відносин. Такі відносини виникають в результаті взаємодій, що повторюються, коли, з одного боку, є в наявності потреба в придбанні цінностей або контролі над ними, а з другого - є ресурси бажаних цінностей.
Запропонований Г.Лассуелом і А.Кетленом підхід до вивчення соціальних відносин з точки зору володіння і обміну цінностями дає можливість проводити плідний аналіз відносин у всіх сферах людської життєдіяльності (виробництві, бізнесі, політиці і т.д.).
Соціологія вивчає поведінку людини в суспільстві, але вона, за висловом сучасного шведського соціолога ПЛОНСОНА, вивчає не лише "поведінку людини в суспільстві", але й суспільство через "поведінку людей"
Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації, складовими елементами якого виступають інші індивіди. Поведінка притаманна не лише людині, але й тварині. Однак у людини, на відміну від тварин, поведінка формується, розвивається і проявляється в умовах суспільного життя, а тому носить соціальне обумовлений характер, тобто є за своєю сутністю соціальною. В поведінці проявляються соціальні якості людини, її культура, погляди, генетичні і біологічні особливості, відношення до себе і оточуючих - вся гама людяності.
Соціологія досліджує і інтерпретує людську поведінку у взаємодії між особистістю та іншими людьми, як в межах груп (сім’я, трудові колективи, групи одноліток і т.п.),так і у великих соціальних спільностях (етносів, націй, соціальних інститутів і т.п.); нерідко ці два рівня аналізу поєднуються.
Лідина живе в суспільстві і її поведінка залежить від характеру взаємодій з групами, членами яких вона є. Сама група виступає в якості особливого суб’єкта поведінки, яка має конкретні цілі і мотиви. В груповій поведінці спостерігаються такі своєрідні феномени, як наслідування, співчуття, емоційна заразливість, підпорядкування індивідуальної поведінки груповим нормам і ролевим приписам, лідерство.
Основним соціальним інститутом, який сприяє дотриманню соціальних норм є соціальний контроль. Більшість соціологів вважає, що соціальний контроль досягається поєднанням факторів схильності до підкорення, примусу і відданості соціальним цінностям. Наприклад, Т.Парсонс визначав соціальний контроль як процес, завдяки якому через накладання певних санкцій здійснюється протидія девіантній поведінці і підтримується соціальна стабільність.
Американські соціологи Е.Росс (І886-І95І) і Р.Парк (І864-І944), інтерпретували соціальний контроль як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, який забезпечує нормальне співвідношення між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людською природою і, внаслідок цього, виникає "здоровий" соціальний порядок. Р.Парк виділив три форми соціального контролю:
- елементарні (в основному примусові) санкції;
- громадська думка;
- соціальні інститути.
Французький соціолог Р.Ліп’єр розглядав соціальний контроль як засіб, що забезпечує процес засвоєння індивідом цінностей і норм культури, і як механізм передачі цих цінностей і норм від покоління до покоління.
Американський соціолог С.Аск виділив особливу роль у здійсненні соціального контролю так званого групового тиску, який в угоду спільності інтересів і цілей, що стабілізують діяльність групи, спонукає індивіда пристосовуватись до існуючих в ній колективних думок, цінностей і норм.
Отже, соціальний контроль є засобом саморегуляції суспільства. В його систему входять всі способи реакції громадської думки на ті або інші конкретні дії людини, всі засоби суспільного тиску для того, щоб поставити її поведінку в певні соціальні межі, нарешті, всі види прямого і зворотного зв’язку між особистістю і суспільством (або інститутом, організаціями, які виступають від його імені) – від візуального спостереження до профілактичних соціальних заходів і самого процесу виховання.
Т.Парсонс (1951) проаналізував три методи соціального контролю:
- ізоляція,
- відокремлення,
- реабілітація.
Існують формальні та неформальні методи соціального контролю. Неформальний контроль передбачає "неофіційність" й звичайно застосовуються у невеликих групах. Формальний контроль асоціюється з "офіційністю", зазвичай він здійснюється у великих організаціях.
Кросби виділив чотири основні типи неформального контролю:
- соціольні винагороди – виявом яких є посмішка, схвалювальні дії та більш вагомі прояви (підвищення по службі та ін.) служать для заохочення конформності та опосередкованого засудження девіації;
- покарання – осуджуючий погляд, критичне зауваження і навіть загроза фізичним впливом - безпосередньо спрямовано протидевіантних вчинків і обумовлено бажанням їх запобігти;
- переконання – ще один засіб впливу на девіантів;
- переоцінка норм – найбільш складний тип соціального контролю. При цьому поведінка, яка вважалась девіантною, оцінюється як нормальна.
Систему формального соціального контролю здійснює організації і правила, призначені для захисту порядку. Кримінальне право – це система формального соціального контролю.
В періоди соціальної стабільності суспільства система соціального контролю успішно справляється з дезорганізацією нормативної поведінки людей, тобто соціальна патологія не перевищує певної норми. Однак в періоди системної кризи, трансформації суспільства, втрати ідеалів і цінностей більшого частиною населення система соціального контролю в суспільстві не справляється з наростаючою дезорганізацією і соціальною патологією, що й призводить до послаблення і розпаду соціальної системи.
2. Соціальні процеси як основа і джерело існування суспільства.
Одне з актуальних методологічних завдань сучасної соціологічної науки полягає у відображенні в логічних схемах розвитку суспільного організму як цілісної складноорганізованої системи. Вихідним у розумінні суті процесів соціальних змін є положення про те, що людське життя і суспільство – вищий продукт і результат саморозвитку природи на одній із планет, яка належить до складної мережі відносин з космосом. Оскільки однією з головних умов існування всієї природи є рух, то процесуальність - головна ознака постійно рухомої, змінної і водночас такої, яка зберігає свою певну постійність, соціальне організованої природи. Навіть поверховий погляд на суспільство і окремі його елементи дозволяють зрозуміти, що в соціальній сфері немає абсолютно статичних об’єктів і суб’єктів. Змінюються культурні комплекси, склад груп, взаємовідносини. Це в свою чергу впливає на зміни суспільства, сфер соціального життя.
Слово процес походить від лат. procesus - проходження, просування.
Соціальний процес - послідовна зміна стану або руху елементів соціальної системи та її підсистеми, будь-якого соціального об’єкта. Соціальні процеси здійснюються під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, характеризуються сталим порядком взаємодії компонентів, його складових, протяжністю у часі і направленістю до того чи іншого стану соціального об’єкта. Основним джерелом виникнення та розвитку соціального процесу є суперечності усередині соціальних систем, які потребують вирішення.
Кожний соціальний процес складається із декількох стадій, які різняться за змістом і механізмами, тобто способами взаємозв'язку його компонентів, який визначає його направленість і темпи на даній стадії.
Основні закономірності соціального процесу:
- цілеспрямованість та доцільність змін;
- стадіальність та обов’язкова завершеність кожної стадії;
- послідовність змін стадій і становищ;
- залежність змін стадій і становищ від впливу зовнішніх та внутрішніх факторів.
За видами прояву соціальні процеси класифікуються на:
- свідомі та стихійні;
- прості та складні;
- керовані та некеровані;
- розвитку та функціонування;
- прогресивні та регресивні;
- еволюційні та революційні;
Із всієї багатоманітності соціальних процесів американські соціологи Р.Парк і Е.Берджес у свій час виділили такі: кооперації, конкуренції (суперництва), пристосування, конфлікти, асиміляції, амальгамізації. До них звичайно приєднують два інших соціальних процеси, які проявляються лише в групах: підтримка кордонів і систематичні зв’язки.
Кооперація - узгодження дії і досягнення спільної мети. Вона може відбуватися в діадах (групах з двох індивідів), малих групах, а також у великих групах (в організаціях, соціальній верстві або суспільстві). Для кооперації необхідні такі елементи поведінки, як взаємопорозуміння узгодженість дій, встановлення правил співробітництва. Головний смисл кооперації полягає в обопільній користі.