Соціальна система дії, взаємодії, конфлікти (стр. 2 из 2)

Близьким до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожним за змістом є поняття «ворожість». Ворожість — це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Широке використання всіх цих термінів як фактичних синонімів пояснюється насамперед тим, що виокремити їх у «чистому» вигляді в поведінці людини чи соціальної групи практично неможливо. За будь-якого конфлікту ми завжди натрапляємо й на конкуренцію (суперництво) когось із кимось і на ворожість до когось тощо.

Соціальні конфлікти бувають різними (див. рис.) та існують на різних суспільних рівнях. На макрорівні вони виникають на підставі об'єктивних суперечностей. На мікрорівні конфлікти зумовлені зіткненням групових чи особистих інтересів у процесі діяльності окремих індивідів, які додержуються різних ціннісних орієнтацій чи норм поведінки.

Класифікація конфліктів

Як уже зазначалося, індивіди є основою суспільства. Кожен з них має власні інтереси і прагне у своїх діях більшої свободи. Однак умовою ефективного функціонування суспільства є його стабільність, котра забезпечується запровадженням єдиних норм, правил, принципів, законів соціальної поведінки, які певною мірою обмежують свободу дій окремих індивідів. У цьому полягає основна суперечність у взаємовідносинах індивіда й суспільства; вона властива будь-якому типу суспільства, і кожне суспільство вирішує її по-своєму. За тоталітарної системи особистий інтерес підпорядковувався суспільному, який у свою чергу ототожнювався не тільки із загальнодержавним, а часто навіть і з груповим. Наслідком стала деформація як особистих, так і суспільних інтересів. З демократизацією суспільства робиться спроба розв'язати цю суперечність розмежуванням цивільного права, що захищає інтереси особистості, її свободу, і державного права, яке захищає національно-державні інтереси, утворюючи відповідні інститути. Досить глибокими також є суперечності між структурою потреб особистості, яка швидко змінюється, і схильною до стабільності соціальною структурою суспільства. її складові — соціальні інституції, ціннісно-нормативні системи — мають бути стійкими, щоб забезпечити умови соціалізації особистості, засвоєння нею нагромадженого досвіду, знань. А потреби людей під впливом НТП, розвитку принципів плюралізму, демократизації суспільних відносин змінюються і кількісно, і якісно. Старі соціальні структури тиснуть на особистість, не дають їй змоги задовольнити нові потреби і цим викликають невдоволення, а воно може спонукати індивідів до активних дій.

Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різноманітних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може спричиняти різні наслідки: він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос.

Досвід радянського суспільства не сприяв формуванню культури конфлікту. Тоталітарний режим, що мав один центр влади — державу, формував ставлення до конфлікту як до безсумнівно шкідливого явища незалежно від його суті та форми. У плюралістичному модернізованому суспільстві конфлікт — це звичайне явище, і його розв'язують спеціальні інституції, які намагаються зняти напруження на ранніх стадіях конфлікту через компроміс, домовленість сторін, формування нової соціальної якості тощо. Держава втручається тільки тоді, коли конфлікт загрожує прямим насильством одних членів суспільства над іншими.

Природу конфліктів вивчали ще М. Вебер і Е. Дюркгейм. Нині заслуговує на особливу увагу концепція Р. Дарендорфа. Конфлікт Р. Дарендорф розглядає в контексті соціального, тобто тих функціональних та нормативних аспектів, які відбивають структуру людських цінностей. Будуючи концептуальну модель конфлікту, учений виокремлює три типи змінних:

· група;

· вид суперечності;

· причина.

Під групою розуміють сукупності людей, реальні чи можливі взаємовідносини яких стосуються цілей, потреб і ресурсів. Прикладом можуть бути сім'ї, трудові колективи, класи, нації. Отже, конфліктуючими групами є об'єднання людей, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі.

Агентами конфлікту є:

· первинні групи, що безпосередньо конфліктують;

· вторинні групи, що підбурюють і розпалюють конфлікт, а самі намагаються не брати прямої участі в ньому, хоча згодом можуть і безпосередньо втягнутися в конфлікт, тобто перейти в первинну групу;

· треті сили—заінтересовані в успішному розв'язанні конфлікту. Дуже важливою в усіх типах конфліктів є сутність, соціальна

· значущість суперечностей, які спричинили конфлікт. Саме це визначає ставлення сторін до конфлікту, ступінь його запеклості й непримиренності.

Можливі різні варіанти поведінки сторін у конфлікті:

· досягнення мети за рахунок іншої групи, а отже, посилення конфлікту;

· підпорядкування іншій групі, що трохи послаблює, але не розв'язує конфлікт;

· зовні мирне завершення конфлікту, але зі збереженням зони агресивності, що загрожуватиме відновленням конфлікту будь-якої хвилини;

· активна співпраця для розробки рішення, що повністю задовольнило б обидві сторони.

Велике значення має аналіз причин конфліктів. Учені виокремлюють три види таких причин:

1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами);

2) агресивні настанови, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки;

3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого неприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та інших цінностей.

Сприятливими умовами для розгортання конфлікту є також структурна диференціація, особистісні відмінності, порушення нормальних комунікативних структур, деціфит ресурсів, ідеологічні суперечки, потяг до соціального домінування тощо.

Остання умова з давніх-давен цікавила всіх дослідників людського суспільства. З наявного в будь-якому суспільстві нестримного прагнення окремих особистостей чи соціальних груп до соціального домінування вчені зробили такі висновки:

· людські істоти від природи схильні формувати соціальну ієрархію і боротися за пріоритетні позиції в ній;

· будь-якій ієрархії соціального домінування завжди притаманна певна міра внутрішнього напруження, а тому в суспільстві завжди будуть незадоволені цією ієрархією, котрі намагатимуться її змінити;

· природна схильність до соціального домінування змушує людей конкурувати за право посісти ліпшу позицію безпосередньо в соціальних організаціях;

· дії для досягнення соціального домінування можуть призвести до соціального конфлікту.

Дія чи протидія в соціальному конфлікті ґрунтується на здатності та бажанні його учасників використовувати силу. Сила — це статус, кошти, союзники. Усе те, що допомагає індивідам реалізувати їхні цілі, уможливлює втручання в дії інших людей, є потенційним ресурсом. Це соціальні навички індивідів, особлива привабливість, можливість контролю за заохочуваннями й покараннями, уміння переконувати тощо.

У розвитку конфлікту розрізняють такі стадії — передконфліктну, конфліктну і післяконфліктну. Треба завжди мати на увазі, що соціальний конфлікт, хоч як вдало його було б розв'язано, завжди залишає після себе певні соціально-психологічні наслідки, впливаючи насамперед на структуру й ефективність функціонування спільноти, у межах якої цей конфлікт сформувався.

Соціальні конфлікти виконують такі функції:

· сигнальну, тобто таку, що сповіщає про якісь негативні явища;

· інноваційно-творчу, яка полягає в подоланні перешкод на шляху економічного, соціального та духовного розвитку;

· інформативну, оскільки в процесі конфлікту обидві його сторони намагаються здобути якнайповнішу інформацію одна про одну, що дасть їм змогу найімовірніше передбачити стратегію й тактику супротивника.

Самий лише перелік цих функцій переконливо підтверджує вже згадувану тезу про подвійні — позитивні й негативні — наслідки будь-яких конфліктів. Які наслідки переважатимуть — це залежить від способу, глибини та своєчасності розв'язання конфліктів.

Література

1. Головаха Є. І., Паніна Н. В. Тенденції розвитку українського суспільства (1994—1998 рр.)- Соціологічні показники. — К., 1998.

2. Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні — К., 1999.

3. Давыдов Ю. К. История теоретической социологии. Введение // Со-цис — 1993.—№5.

4. Дюркгейм Е. О разделении общественного труда. Метод социологии. — М., 1991.

5. Комаров М. С. Размышление о предмете и перспективах социологии // Социс. — 1991. — № 11.

6. Павленко Ю. Підсумки цивілізаційного розвитку людства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2000. — № 4.

7. Радугин А. А., Радугин К. А. Социология: Курс лекций. — М, 1995.

8. Социология: наука об обществе. — Харьков, 1996.

9. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. — К., 1999.

10. Фролов С. С. Социология. — М., 1997.

11. Чорноволенко В. Соціологія як суспільна та гуманітарна наука // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 1—2.

12. Яницкип О. Н. Альтернативная социология // Социол. журн. — 1994. — №1.