Закордонні експерти вважають комбінацію кількох видів позичок одним із найоптимальніших варіантів фінансування вищої освіти із кінцевим залученням коштів самого студента.
Окрім пошуків нових джерел фінансування вищої освіти, необхідно розробляти реальні методи підвищення її ефективності. Деякі з них відомі і навіть вже застосовуються. Наприклад, уряд консерваторів Великої Британії у 1981 р. випробував такий метод: скоротив бюджети ВЗО на 10% і примусив ректорів відмовитися від найменш потрібного (на жаль, в Україні за сучасних умов цей метод набув повного розквіту). Однак для застосування подібних дій уряду слід ретельно консультуватися з ВЗО (як у Нідерландах), а ті, у свою чергу, повинні мати чималий рівень автономії. Нав’язані вищій школі рішення нею не виконуються чи виконуються погано (Велика Британія, Франція).
Другий метод побудований на засадах, що передбачають активнішу працю капіталу і меншу - людей (йдеться про надто дорогу працю професорів). Відомо, як гучно провалилися надії цього методу з першим поколінням технічних засобів навчання (радіо, телебачення, аудіо- та відеотехніка). Проте мало відомо, що цей негативний висновок стосується лише середньої освіти та звичайних університетів, а у відкритих ВЗО (сучасна дистанційна освіта) є доволі багато прикладів реального здешевлення навчання за прийнятної якості. Наприклад, у Британському відкритому університеті досягнуто здешевлення понад 30%, в Ізраїльському - 40%. Нове покоління технічних засобів (ЕОМ, скляні кабелі, ІNTERNET, відеодиски, супутниковий зв’язок тощо) виявилося значно придатнішим для ВЗО. Завдяки ним кожному студентові стають доступними кращі лектори, навчання вночі чи в інший незвичний час, а придбання необхідних для цього матеріалів непомітно перекладає частину вартості вищої освіти на студента. За кордоном (подекуди і у нас) вже є приклади створення принципово нових умов для самостійної роботи студентів, що свідчить про тенденцію до перенесення більшої частини вищої освіти за межі університетських аудиторій.
Третім з можливих шляхів здешевлення вищої освіти є її меркантилізація і застосування ринкових регуляторів. Тут вистачає як позитивного, так і негативного досвіду. Для прикладу зауважимо про найголовніші негативні наслідки швидкого впровадження у фінансування і діяльність ВЗО принципу «ринкової змагальності»:
недофінансуються важливі для наукового прогресу фундаментальні пошуки, необхідність яких важко обґрунтувати з фінансових міркувань;
мода на певного виду дослідження (пріоритетні для політиків чи керівників, які істотно впливають на розподіл фондів чи присудження грантів) витісняє об’єктивність відбору;
змагальність у фінансуванні лише посилює нерівність серед ВЗО і позбавляє найслабкіших будь-яких шансів розвитку;
обмежуються чи істотно ускладнюються публікації, адже володарями інформації стають спонсори;
даремне витрачання часу більшості науковців, оскільки з десятків проектів приймаються один-два. Зниження ймовірності отримати грант обмежує участь професорів у «змаганнях»;
організатори конкурсів надмірно доброзичливі до рекламних ефектів на шкоду довготривалим базовим пошукам у складних наукових царинах;
один донор (держава) обмежує автономію ВЗО, однак і їх чисельність не поліпшує становища, якщо ніхто не відповідає за реальну підтримку і роботу закладу. Множинність джерел фінансування не гарантує автоматичної свободи дій закладів освіти.
Отже, змагальність за фонди спричиняє зниження якості і глибини наукових пошуків, обмеження автономії закладів. Запроваджуючи змагальність, меркантилізм та інші ринкові механізми впливу на вищу школу, необхідно розробити відповідні механізми, які забезпечували б якість науки і навчання.
Централізована і планова економіка колишньої радянської України полегшувала контроль за рухом державних ресурсів. Однак і тоді точний підрахунок реальних суспільних витрат на систему освіти та фахової підготовки був практично неможливим. Адже чимало її закладів фінансувалося з республіканського бюджету, частина - безпосередньо з Москви. Підрахувати витрати на освіту не можна було і в межах колишнього СРСР, заклади якого були підпорядковані десяткам центральних міністерств, відомств, численним підприємствам та установам. Тому наведені у табл. 5 дані про обсяг витрат на окремі рівні освіти в СРСР слід сприймати як приблизні.
Таблиця 5
Фінансування системи освіти у Радянському Союзі, 1985-1991 рр.
| Показник | 1985 | 1986 | 1987 | 1988 | 1989 | 1990 | 1991 |
| Бюджет СРСР, млрд. крб. | 102,0 | 105,0 | 110,0 | 126,0 | 134,0 | 155,0 | 234,0 |
| Середньорічна зарплата, крб. | 2614,8 | 2682,0 | 2763,6 | 3003,6 | 3202,4 | 3732,0 | 6000,0 |
| Загальні витрати бюджету на освіту, млрд. крб. | 13,67 | 14,7 | 15,83 | 16,59 | 17,86 | 19,8 | 30,5 |
| в тому числі: середню, млрд. крб. | 5,11 | 5,56 | 6,14 | 6,79 | 7,17 | 7,77 | 13,0 |
| профшколи, млрд. крб. | 0,65 | 0,71 | 0,76 | 0,89 | 0,84 | 0,90 | 1,4 |
| технічну, млрд. крб. | 1,36 | 1,47 | 1,67 | 1,83 | 1,86 | 1,85 | 3,0 |
| вищу, млрд. крб. | 1,35 | 1,44 | 1,52 | 1,6 | 1,76 | 1,94 | 3,2 |
| шкільні підручники, млрд. крб. | 0,65 | 0,7 | 0,75 | 0,8 | 0,85 | 1,14 | 1,7 |
| будівництво та утримання кап. споруд, млрд. крб. | 0,76 | 0,82 | 0,82 | 0,88 | 0,94 | 1,35 | 2,0 |
| на одну дитину у дошкільних закладах щорічно, крб. | 777,3 | 768,3 | 698,4 | 536,7 | 562,0 | 717,5 | 1150,0 |
| на одного учня системи середньої освіти, крб. | 284,1 | 304,1 | 330,1 | 359,1 | 374,4 | 398,0 | 750,0 |
| на одного учня профшколи, крб. | 647,1 | 741,3 | 840,9 | 965,3 | 1017,4 | 1030,8 | 1700,0 |
| на одного вихованця системи технічної освіти, крб. | 763,5 | 859,8 | 940,3 | 993,1 | 1079,9 | 1157,7 | 1850,0 |
| на одного студента вищих закладів освіти, крб. | 1031,3 | 1107,2 | 1172,5 | 1314,5 | 1462,8 | 1605,8 | 2650,0 |
Ще наближенішими (за різними дослідженнями) були дані щодо частки витрат на освіту у валовому національному продукті Радянського Союзу - від 5 до 9%.
Економічні труднощі перших років незалежності України, пов’язані з реформуванням промисловості, сільського господарства, швидко призвели до скорочення основного джерела ресурсів української системи освіти - державного бюджету. Приблизні дані негативної динаміки витрат на освіту представлені у табл. 6.
Таблиця 6
Еволюція державних витрат на освіту в Україні, 1991-1997 рр., % ВНП
| Показник | 1991 | 1992 | 1993 | 1994 | 1995 | 1996 | 1997 |
| Державні витрати на освіту | 7 | 6,7 | 6,5 | 6,0 | 5,5 | 5,0 | 4,0 |
Оскільки за ці роки обсяг валового національного продукту України, за оцінками національних і закордонних експертів, зменшився у 2,5 раза, фактичне фінансування системи виховання, навчання і професійної підготовки скоротилося у 3-4 рази. Втрати надто великі, щоб компенсувати їх негативний вплив на обсяг та якість освіти в Україні самовідданою працею вчителів та викладачів. До середини 90-х років вони (втрати) стали очевидними й відтворилися у вигляді абсолютного і відносного зниження заробітної плати освітян, дедалі частіших затримок її своєчасної виплати.
Обсяг коштів для української освіти тимчасово знизився до рівня, притаманного найменш розвиненим країнам світу (за нашими обчисленнями, держава витрачала щороку на навчання одного студента приблизно $ 200).
Упродовж останніх двох років в Україні ведуться пошуки нових джерел фінансування системи виховання і навчання, не надто популярних заходів щодо скорочення витрат і відносного здешевлення освіти: ліквідовано частину дошкільних закладів і скорочено бюджетне фінансування решти, збільшена наповненість класів середніх шкіл і зменшилась їхня кількість (щоб показник середньої чисельності учнів у школі був вищим), реформована й система професійної освіти, серією законодавчих актів дозволено закладам освіти різного рівня надавати платні послуги. Для шкіл - це додаткові заняття, для закладів вищої освіти - набір студентів-контрактників і тих, хто повністю оплачує навчання. У вересні 1996 р. без бюджетної підтримки опинилася третина першокурсників вищих шкіл України.
Доступність вищої освіти для широкого загалу випускників середньої школи може бути гарантована лише за помірної вартості навчання у вищих навчальних закладах. Головним засобом цього вважаються гарантовані державою позики на навчання. Проте в Україні це практично неможливо через відсутність державних фінансових резервів, необхідних для початку виконання цієї складної і довготривалої програми. В сучасних умовах частина вартості вищої освіти повинна відшкодовуватися самим студентом чи його родиною.
Яким же чином можна залучити такі кошти? Для прикладу, можна навести таку пропозицію: оскільки є багато студентів, які після 1-2 семестрів навчання на платних потоках звертаються з проханням перевести їх на безоплатне навчання (свої заяви вони підкріплюють безапеляційними документальними свідченнями того, що прибутки батьків не дають їм можливості сплачувати повну вартість), доцільно ввести помірну плату для всіх студентів замість того, щоб брати велику з обмеженого кола осіб. За таких умов лише окремі талановиті представники бідних родин мали б привілеї на отримання державної стипендії. Завдяки такому нововведенню вища школа змогла б збільшити контингент студентів і гарантувати стабільні надходження до вузівського бюджету.