Смекни!
smekni.com

Порядок увольнения с работы и его оформление (стр. 2 из 5)

Звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу працівників, які обирались до складу профспілкових органів, не допускається протягом двох років після закінчення виборних повноважень, крім випадків повної ліквідації підприємства або вчинення працівником винних дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення (пункти 3, 4, 7, 8 статті 40 і стаття 41 КЗпП). В цих випадках звільнення провадиться в порядку, передбаче­ному частиною другою ст. 252 КЗпП.

Члени ради (правління) підприємства, обрані до її складу від трудового колективу, не можуть бути з ініціативи власника або уповноваженого ним органу звільнені з підприємства без згоди загальних зборів (конференції) трудо­вого колективу, які їх обрали.

Члени ради трудового колективу не можуть бути піддані дисциплінар­ному стягненню без згоди ради трудового колективу. Звільнення членів ради трудового колективу з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім додержання загального порядку звільнення, допускається лише за згодою ради трудового колективу.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів”[3] депутат місцевої Ради народних депутатів не може бути з ініціативи адміністрації (власника) підприємства, установи, організації, навчального закладу звільнений з роботи чи від займаної посади, виключений з кооперативу або навчального закладу (крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації).

Депутат з числа військовослужбовців або інших категорій громадян, служба яких регулюється статутами і положеннями, не може бути з ініціативи командування (адміністрації) звільнений зі служби, понижений у званні чи посаді в порядку дисциплінарного стягнення без попередньої згоди Ради, а в період між пленарними засіданнями Ради – голови Ради за попередніми висновками комісії мандатної, з питань депутатської діяльності та етики (ч. 2 ст. 28).

До недавнього часу ст. 32 Закону України “Про статус народного депутата України”[4] гарантувала неприпустимість дострокового розірвання трудового договору (контракту) колишнього депутата Верховної Ради України протягом п’яти років після закінчення строку його повноважень у порядку дисциплінарного стягнення з ініціативи власника підприємства, організації, установи або уповноваженого ним органу без попередньої згоди Верховної Ради України. Але за рішенням Конституційного Суду України від 10 травня 2000 року у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про статус народного депутата України” в редакції Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про статус народного депутата України” від 25 вересня 1997 року частина сьома ст. 32 Закону було скасована. Обґрунтування дане таке: положення частини сьомої статті 32 Закону, що регламентують відносини, суб’єктами яких є колишні народні депутати України, суперечать положенням частини першої ст. 21, ст. 23, частин першої та другої статті 24 Конституції України, якими громадянам гарантуються рівні конституційні права і свободи, рівність їх перед законом та забороняються привілеї чи обмеження за будь-якими ознаками, в тому числі політичними, соціальними тощо, оскільки це призводить до звуження і послаблення дії в Україні принципу верховенства права (частина перша ст. 8 Конституції України)[5].

Звільнення працівників, молодших вісімнадцяти років, допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою відповідного комітету у справах неповнолітніх[6]. А при змінах в організації виробницт­ва і праці, невідповідності працівника виконуваній ро­боті або при поновленні на роботі працівника, який ра­ніше виконував цю роботу (пп. 1, 2, 6 ст. 40) звільнення цієї категорії працівників проводиться лише у винятко­вих випадках і не допускається без працевлаштування.

При звільненні за ініціативою власника або уповнова­женого ним органу з цих же підстав останній зобов’яза­ний запропонувати переведення на іншу роботу і іншим категоріям працівників. Розірвання трудового договору з ними в таких випадках можливе лише за умови їх незго­ди з переведенням на іншу роботу.

Припинення трудового договору і звільнення праців­ника після виконання вищезазначених умов оформляється виданням наказу (розпорядження) керівника підприєм­ства, установи, організації. В ньому зазначаються підста­ви припинення трудового договору, формулювання яких повинно відповідати формулюванням законодавства про працю з посиланням на відповідний пункт і статтю зако­ну, а також дата звільнення працівника. Записи про при­чини звільнення відповідно до наказу робляться в тру­довій книжці працівника, яка повинна бути видана йому в день звільнення разом з розрахунком – виплатою всіх належних працівнику сум грошових коштів – нарахова­ної і невиплаченої заробітної плати, компенсації за не­використану відпустку і т.д.

У передбачених законом випадках (пп. 3, 6 ст. 36 і пп. 1, 2, 6 ст. 40 КЗпП) працівникам, які звільняються за ініціа­тивою власника або уповноваженого ним органу, випла­чується вихідна допомога, розмір якої залежить від підста­ви звільнення. Працівникам, які звільняються у зв’язку з відмовою від переведен­ня на іншу роботу або у зв’язку із зміною істотних умов праці (п. 6 ст. 36 КЗпП), а також у зв’язку із змінами в організації праці і виробництва, не­відповідністю працівника виконуваній роботі чи посаді, поновленні на роботі працівника, який раніше викону­вав цю роботу (пп. 1, 2, 6 ст. 40 КЗпП), вихідна допомога виплачується у розмірі середнього місячного заробітку. Працівникам, які звільняються у зв’язку з призовом чи вступом на військову чи альтерна­тивну службу, вихідна допомога виплачується в розмірі двомісячної заробітної плати. Працівникам, які звільняються на підставі ст. ст. 38, 39 КЗпП за власним бажанням у зв’язку з порушен­ням власником або уповноваженим ним органом зако­нодавства про охорону праці, умов колективного дого­вору з цих питань, вихідна допомога виплачується у розмірі, передбаченому умовами колектив­ного догово­ру, але не менше тримісячного заробітку.

Розглядаючи порядок звільнення працівників, необхі­дно зазначити, що закон забороняє звільнення за ініціати­вою власника вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (за наявності медичного висновку – до шести років), одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли дозволяється звільнення з обов’язковим працевлаш­туванням.

Протягом двох років після закінчення виборних повно­важень забороня­ється звільнення за ініціативою власни­ка працівників, які обирались до складу профспілкових органів, крім випадків повної ліквідації підприємства або вчинення працівником винних дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення.

Закон не дозволяє звільнення працівників приватизо­ваного підприємства за ініціативою нового власника про­тягом шести місяців з дня переходу до нього права влас­ності, так само, як не дозволяється звільнення праців­ників з підприємства, що приватизується, крім випадків вчинення працівником дисциплінарного проступку і по­новлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Додаткові підстави і порядок звільнення з роботи передбачені для окремих категорій працівників у спеціальних законах.

При звільненні зі служби в міліції за ініціативою адміністрації у разі відхилення скарги з цього приводу вищестоящими в порядку підлеглості службовою особою чи органом звільнений працівник міліції має право оскаржити звільнення в народний суд (ст. 18 Закону України “Про міліцію”).

Звільнення працівника міліції зі служби у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили[7].

Порядок звільнення суддів встановлюється законами “Про судоустрій України”[8] і “Про статус суддів”.

Судді військових судів мають право на відставку відповідно до Закону України “Про статус суддів”. При звільненні з військової служби та виході у відставку судді військових судів за їх вибором мають право на одержання щомісячного довічного утримання та інших пільг, передбачених Законом України “Про статус суддів” або на одержання пенсії, встановленої законодав­ством для військовослужбовців. Суддя військового суду не може бути звільнений з військової служби, крім випадків звільнення за власним бажанням, за станом здоров’я, а також у разі досягнення 60-річного віку (ст. 38-11 Закону України “Про судоустрій України”).

За ст. 15 Закону України “Про статус суддів”[9] повноваження судді припиняються органом, який його обрав, у випадках:

– закінчення строку повноважень;

– письмової заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

– смерті судді, або оголошення його рішенням суду, що набрало законної сили, померлим;

– набрання чинності рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім;

– досягнення суддею 65-річного віку;

– втрати суддею громадянства України або виїзду за межі України на постійне проживання;