Згодом,близько 1250 року араби використовували бойові порохові ракети проти хрестоносців в 7-му Хрестовому поході [3].
Останнім найважливішим прикладом використання ракетної техніки у Європі було розгромлення м.Копенгагена англійською ракетною ескадрою під керівництвом адмірала Дж.Гамбера ракетами конструкції В. Коунгрева (див. додаток Б) у 1796 році [5]. Після цієї події людство біля 150 років майже не використовувало ракетну техніку на території Європи. Фактично вперше лише на теренах Другої світової війни знову пролунала ракетна техніка в образі “Катюші” та німецьких “Фау”.
1.2 Друга світова війна як основний чинник удосконалення та використання ракетної зброї
В канун Другої Світової війни знов постала проблема застосування ракетної техніки у військових цілях. Основними країнами - агресорами того часу були СРСР та Німеччина. Дві країни з величезним науково-технічним та ресурсним потенціалом вели політичну і економічну боротьбу на світовій арені. У 30-х роках ХХ ст. в обох країнах панували мілітаристські настрої. Величезні амбіції керівників держав перетворювали країни на джерела агресії. Керівництво розуміло, що війна неминуча, і це стимулювало розвиток країн загалом саме у внутрішньо-військовому сенсі. Невід’ємною частиною цього була стимуляція розвитку як важкої артилерії, так і прогресивного ракетобудування.
З обох боків величезні кошти вкладалися в удосконалення нових видів зброї і техніки. Так, напередодні війни СРСР мала новітні розробки так званих “Катюш” (БМ-13), у свою чергу Німеччина, не відстаючи, робила ставку саме на впровадження ракетно-балістичних проектів. Німецькі вчені зуміли досягти багато чого ще до війни, коли Гітлер кинув на розвиток збройних сил мільярди рейхсмарок.
Ракети V-1 та V-2 згодом слугували прототипами балістичних атомних і космічних ракет СРСР та США. Нацистськими вченими були розроблені та створені радари, інфрачервоні і звукові детектори, самонавідні й керовані бомби, ракети "повітря-повітря”, торпеди, скорострільні безвідкатні гармати для літаків, підводні човни з електродвигуном. Паралельно такі ж розробки велися і в Радянському Союзі та США.
Якби війна тривала ще кілька років і Німеччина встигла б добудувати своє “Знаряддя помсти” - гігантську скорострільну гармату V-3, що стріляла на відстань у кілька сотень кілометрів, та налагодити виробництво реактивних або ракетних винищувачів й застосувати перший у світі бойовий нервово-паралітичний газ, або хоча б завершити розробку атомної бомби, то підсумок війни, можливо, міг бути ще більш кривавим [6]. У своєму щоденнику головний пропагандист третього рейху Геббельс писав за місяць до закінчення війни: “Положення у нас настільки безнадійне, що жити не хочеться. Проклятий Герінг зовсім не управляє ВПС. Було б у нас побудовано хоча б 200 реактивних ракет, ми могли б по-іншому розмовляти з американцями і росіянами. Але нічого цього немає, напевно, вже й не буде. Не встигли! “[7, с. 73].
Використання цих досягнень призвело до тактичної зміни основ ведення боїв. На задній план відходила стара, непрогресивна зброя, даючи місце новим видам озброєнь, як то ракети або новітні артилерійські розробки.
Досить часто на теренах Другої Світової війни поруч із ракетною технікою використовувалась саме артилерія, яка на той час складала основу важких військ ворогуючих сторін. Не стояв на місці і розвиток самої артилерії, адже було спроектовано нові її види. Для прикладу візьмемо важкі самохідні установки Радянського Союзу, які було створено на базі важких броньовиків, або ж навіть на танковій основі. Вони активно використовувались для масового знищення техніки або ж позицій ворогів.
Проте артилерія була хоч і важливим, але старим видом військової техніки, який майже вичерпав усі ресурси вдосконалення. Натомість ракетні технології тільки-но почали стрімко розвиватися як у технічному, так і у тактико-стратегічному напрямках. Вже на той час вони мали більшу мобільність та можливість використовуватися для ведення одномоментного залпового вогню по великій площі.
Втім, зупинимось окремо на озброєнні такого типу кожної з ворогуючих країн.
РОЗДІЛ II
ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ РАКЕТОБУДУВАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИУ КРАЇНАХ-УЧАСНИЦЯХ ВОЄННИХ ДІЙ
2.1 Ракетна техніка країн фашистського блоку
Для того, щоб конструктивно розглядати всі аспекти розвитку зброї, необхідно провести детальний аналіз ракетного забезпечення кожної з країн. Головною державою – агресором на той час була Німеччина. Саме на ній ми і зупинимось.
Німеччина, як одна із найбільш розвинених країн світу, мала величезний науково-технічний потенціал у всіх галузях, що у свою чергу стало основою здійснення науково-технічної революції. Наявність кваліфікованих наукових кадрів стало фактором створення як перспективних нових видів зброї, так і удосконалення старих.
Основою воєнної техніки Третього Рейху стала так звана “зброя відплати” -
(нім. Vergeltungswaffe; V-Waffen) – амбітна назва ряду проектів створення зброї нацистської Німеччини, покликаних змінити хід Другої світової війни на користь Німеччини. У виступах пропагандистів Третього рейху як синоніми “зброї відплати” вживалися терміни “Спис Вотана”, “Меч Зігфріда” та інші терміни давньогерманської міфології [8].
Однією з новітніх, прогресивних галузей воєнної техніки Німеччини було саме ракетобудування, яке стало основою “зброї відплати”. Німеччина досягла величезних успіхів саме у цій галузі. Розглянемо основні типи ракет .
Найбільш відомими проектами важкого “зброї відплати” є реактивний безпілотний літак-снаряд “Фау-1” (V-1, Fi-103) і балістична ракета “Фау-2” (V-2, A4). Менш відомими, але тим не менш реально існуючими проектами, доведеними до тієї чи іншої стадії виконання, були проекти керованої міжконтинентальної двоступеневої крилатої ракети А-9/А-10 ( “Amerika-Rakete”, або “Projekt Amerika”) (див. додаток В) для бомбардування Нью – Йорка та інших міст США.
Крилата ракета А-9/А-10 “Amerika-Rakete” була випробувана незадовго до закінчення Другої світової війни, 24 січня 1945 р. Доведення проекту бомбардування Нью-Йорка до кінця, мабуть, було вже неможливо, оскільки Третьому рейху залишалося проіснувати лише кілька місяців. За неперевіреними даними, був близький до завершення і проект триступінчатої міжконтинентальної балістичної ракети А-12.
Застосування перших багатоступеневих твердопаливних ракет дозволило розробити міжконтинентальні балістичні ракети [8].
Балістичні ракети системи “ФАУ”.
“Фау-1”(див. додаток Г) (нім. V-2 (Vergeltungswaffe-2) – дослівно - зброя відплати) — одна з ракет проекту Зброя відплати, інша назва нім. А-4 (Aggregat-4)) — одноступінчата балістична ракета, розроблена фірмами “Аргус” і “Фізелер” (конструктор В. Брее) у вигляді літака-середньоплана довжиною 7,6 м, розмахом крил 5,3 м, стартовою масою 2,2 т/ (з яких 1т. припадала на бойовий заряд і 0,5 т. - на пальне). Пульсуючий повітряно-реактивний двигун забезпечував швидкість польоту 550 км / год/ і дальність від 240 до 370 км/ (в останній модифікації).
“Фау-1” мала систему управління на основі пневматичного гіроскопічного автопілота з магнітною корекцією і механізмом відліку пройденої відстані, який видавав команду на пікірування. Ракета відрізнялася простотою конструкції, але мала низькі тактико-технічні характеристики і велику вразливість для засобів ППО.
“Фау -1” застосовувалась Німеччиною наприкінці Другої Світової війни для ураження міст і великих об’єктів на території Великобританії і Бельгії. Після війни була прототипом для розробки перших балістичних ракет в США, СРСР та інших країн [9].
“Фау-2”(додаток Д), одноступінчата балістична ракета з рідинним ракетним двигуном і автономним управлінням на активній ділянці траєкторії. Стартова маса майже 13 т., маса вибухової речовини - 800 кг, довжина - 14 м, максимальний діаметр корпуса - 1,65 м., швидкість польоту наприкінці активної ділянки траєкторії - 1700 м/с (6120 км/год.), дальність польоту - до 320 км. “Фау-2” мала складну конструкцію, що обходилася у виробництві вдесятеро дорожче, ніж “Фау-1”, коштувала в середньому 119600 рейхсмарок, й була абсолютно невразливою для засобів ППО того часу. Проте невисока точність влучення (в коло діаметром 10 км. влучало тільки 50 % запущених ракет) й недостатня потужність бойового заряду не давали змоги ефективно використовувати цю перевагу. З 4300 запущених ракет понад 2000 вибухнули на землі чи в повітрі при запуску, або вийшли з ладу в польоті, 1402 з тих, що долетіли, застосовано безпосередньо проти Великобританії, 517 із них вибухнули в Лондоні [10].
Наступний представник цієї зброї належить до ППО.
Зенітна ракета “Вассерфаль”. Розглянемо характеристики.
Снаряд “Вассерфаль”(див. додаток Е) представляв собою аналог “Фау-2”, зменшений у два рази. Відмінною рисою ракети було те, що вона мала чотири короткі крила. Передбачалося, що ця ракета після підйому на задану висоту повинна була розгорнутися і атакувати бомбардувальник або в лоб, або у хвіст. Розробку ракети вдалося довести до кінця, але її не встигли запустити в серійне виробництво. Перші модельні випробування ракети відбувалися в березні 1943 року. До кінця війни ракета мала статус “зброї відплати”.
До травня 1945 року ЗУ “Wasserfall” була готова до серійного виробництва і готувалася до розгортання на бойових позиціях. У березні 1945 року пройшли випробування ракети, на яких “Вассерфаль” досягла швидкості 780 м / с і висоти 16 км. Зброя успішно пройшла випробування і могла взяти участь у відбитті нальотів союзної авіації. Але не було заводів, де можна було розгорнути масове виробництво, а також не було достатньої кількості ракетного палива. До кінця війни залишалося півтора місяця. Деякі джерела повідомляють, що 50 ЗУ “Вассерфаль”все ж таки були поставлені на бойове чергування.